Сорочка у вишиті бісером маки, крокуючи на підборах містом, із квітами у долонях та високо піднятою головою – такою я побачила Владу Литовченко у Івано-Франківську. Говорили про Гуцульщину, банош, вишиванки, про розвиток української культури, про жінку-берегиню та багато більше. Влада нещодавно відкрила для себе Західну Україну. Жінка вражена від вроди, традицій та автентичності краю. Про це, та інше у сьогоднішній розмові.
Влада Литовченко – Голова Міжнародного Фонду культурного співробітництва, Радник міністра з питань сім’ї, молоді та спорту (2007-2012 рр.), доцент Міжнародного університету «Україна», курс «Всесвітня спадщина ЮНЕСКО».
– Які у вас асоціації з Івано-Франківськом? Нещодавно ви повернулися з Яремче. Які враження від Західної України?
– Не так давно, я для себе відкрила Західну Україну. Сталося це завдяки франківцю Івану Олексійовичу Гаврону, який є власником одного із готелів у Яремче, також організатором фестивалю із популяризації культурних надбань та звичаїв свого краю «Winter Romantiс Fest». На цей фестиваль приїжджає багато зірок, які разом із іншими людьми відтворюють традиції святкування Різдва. А ще, я захоплююся громадською діяльністю Валерія Твердохліба – керівника реставраційної майстерні Івано-Франківського краєзнавчого музею та бізнесмена Олега Коржака. Вони створили унікальний громадський рух, який я завжди ставлю у приклад для всіх громадських організацій в Україні – «Врятуймо скарби разом». Сенс у відновленні української гуцульської спадщини. Я, у свою чергу, закликаю всіх українців долучатися до таких проектів та відтворювати свою українську культуру.
– Цього року в Україні було багато фестивалів. Що, на вашу думку, фестивалі дають українцям?
– Фестивалі означають не тільки святкування, але несуть й інше значення. В перекладі – це вшанування звичаїв та традицій. Для Франківщини я б застосовувала саме таке значення.
– Чи відвідували ви фестивалі у наших краях?
– Цього року мала нагоду відвідати фестиваль у Татарові, який проходив за підтримки сільського голови Олега Дзем’юка. Це був фестиваль «Юріївська ватра». Дуже широкий та потужний захід. Окрім того, що було продемонстровано різні здобутки краю, виробники мали можливість презентувати та продавати продукти цієї місцевості, народні майстри проводили майстер-класи і пропагували унікальні автентичні речі. А ще, готувалися справи на вогні за місцевими рецептами. Це було не просто відкриття туристичного сезону, а відзначення Юрієвого дня, який для місцевого населення – це відкриття сезону пасовища на полонині. Яскравим моментом було підпалювання ватри, це було дуже символічно: традиційно для XIX, поч. ХХ ст. таку ватру підпалювали у кожному дворі, вважалося, що цей вогонь відганяє злих духів і несе у кожну родину щастя та добробут. Це яскрава традиція, яка повинна відроджуватися і поширюватися. Такі фестивалі приваблюють туристів.
– Які автентичні страви спробували на Гуцульщині? Що найбільше припало до смаку?
– Коли я вперше приїхала у Яремче – спробувала там багато страв. Це було і сало, і м’ясна нарізка, банош, грибна та рибна юшка, а ще форель на грилі та узвар.
– Що придбали на гуцульському ринку?
– Я постійний покупець Яремчанського ринку. Маю фаворитні місця – 6 і 33 магазинчики. Купувала там кептарики, гуцульські вишиванки, святковий кептар із овчиною, декілька авторських хусток з вовни, які я ношу взимку, та сорочку, яка вишита білим бісером на білому тлі. А ще сухі гриби, мед, білі консервовані гриби та чаї.
– Ви працювали та працюєте над багатьма проектами. Який проект був рушійним у вашій громадській діяльності?
– Перша моя освіта та професія – викладач музики. Я три роки працювала вчителькою музики у загальноосвітній школі. А ще я була організатором тих чи інших подій, проводила активну позашкільну роботу з учнями, почала організовувати велику кількість заходів, щодо підтримки української культури.
– Багато талановитих людей виїжджає за кордон з метою реалізації, оскільки в Україні не бачать такої можливості. Яка ваша думка стосовно цього?
– Наша земля щедра на особливих талановитих людей. Мені завжди було прикро від того, що ми не можемо втримати таких людей в Україні. Держава не створює умови для реалізації свого таланту в її межах так, щоб від цього була користь і прибуток для держави. Дуже бездарно проводиться політика втрати цих людей, ми безкоштовно віддаємо талановитих людей іншим країнам. Думаю, зовсім скоро перед Україною постане таке писання гостро. Потрібно проводити низку мір і певну політику щодо утримання таких людей в Україні.
– Які, на вашу думку, способи виправлення цієї ситуації?
– Людей мотивує перспектива, світле майбутнє, робоче місце, соціальні гарантії та гідні заробітні платні. Коли буде перспектива розвитку, воля і свобода, можливості прояву, коли будуть допускати до участі у міжнародних виконавських змаганнях, тоді не буде «розбазарювання» цінних талановитих кадрів. Мова про всі сфери: музика, театр, кіномистецтво, балет, художня сфера тощо. Всі і кожен повинні залишатися патріотами.
– Які з ваших проектів найуспішніші на вашу думку?
– Я дуже люблю проект, який я здійснюю вже два роки поспіль спільно із Національним музеєм Тараса Шевченка. Це популяризація слова Шевченка за кордоном. До участі запрошуються посольства іноземних держав в Україні та дипломатичне представництво. У 2015 році проект було присвячено «Заповіту», який читався різними мовами. До цього проекту я читала, що поезія Шевченка перекладена більше аніж на 120 мов, та ця інформація застаріла, оскільки «Заповіт» перекладено лише на 45 мов. Тому, я вважаю, що потрібно відновлювати роботу щодо популяризації слова Кобзаря, як знакової та об’єднуючої особи. Я почала задумуватись: «Чому саме Шевченко такий знаний та визначний?». Почала аналізувати заклики Шевченка у своїх працях до добра, єдності, свободи та бачення щасливої долі для українців і зрозуміла, що вони актуальні і досі та для кожної країни. По-друге, якщо у нас є така постать, то чому б не використати цю можливість. Тому я і обрала саме Шевченка для впровадження цієї ідеї через канал культурного співробітництва.
– Якою була цьогорічна ідея?
У 2016 році була інша програма: 34 представники різних посольств представляли візитівки своїх держав – «Кожна держава має свого Шевченка». Цього року проект було присвячено 175-річчю від дня написання «Заповіту». Наша ідея була у створенні оригінального портрету Кобзаря, а саме: образ було промальовано 25-ма мовами народів світу і кожен посол наприкінці свого виступу накладав пазл на полотно, в результаті вийшов портрет. Я, як громадський діяч, не бачу жодних обмежень, щоб не популяризувати українську культуру у світі. Мені ніхто не допомагає але і не заважає.
– Помітно, що ви цікавитеся історією України, традиціями та звичаями. Це просто цікавість, чи займаєтесь історичними дослідженнями?
– Другу освіту здобула у Дипломатичній академії України при МВС України. Нещодавно я отримала ступінь «кандидата історичних наук», захистивши кандидатську дисертацію на тему «Роль ЮНЕСКО в охороні та збереженні культурної спадщини в Україні». Програми з популяризації культури України на міжнародному рівні, створення позитивного іміджу України шляхом культурного співробітництва – це і є головним вектором моєї роботи. Як науковець, спеціаліст та викладач я спостерігаю, що сьогодні у нас бракує роботи щодо просування відомих знакових об’єктів і зразків пам’яток історичної спадщини. Ми маємо всі можливості інтегруватися у Європу, заявити про себе світу, шкода, що наразі ці спроби не ефективні. Україну сьогодні знають, перш за все, через політичну та військову ситуацію.
– Розкажіть більше про громадську діяльність пов’язану із титулом «Міс Україна». Чим зараз займаєтесь?
– Як мама двох доньок та «Міс Україна» 1995-го я спілкуюсь з жінками, дівчатами (студентками, школярками) і проводжу, свого роду, альтернативну програму, яку можна порівняти із колишньою програмою Інституту шляхетних дівчат. Такі собі спостереження та правила шляхетної дівчини. Це не настанови чи закони, а підсумок моїх спостережень та досвіду. Можливо їм це допоможе у становленні себе, як жінки. Ці лекції дуже затребувані, інколи навіть більше ніж моя викладацька робота (сміється). Спочатку я не дуже цьому зраділа, бо хотіла сконцентруватися на тому, щоб стати експертом та фахівцем збереження історико-культурної спадщини. Але потім вирішила, що моя місія, як колишньої «Міс» – нести у світ добро та прекрасне. На відміну від багатьох жіночих програм чи клубів я не навчаю дівчат бути незалежними, категоричними та кар’єристками, я навчаю їх бути берегинями свого роду, справжніми мамами та толерантними жінками. Як би не складалась кар’єра, як би не хотілось досягти найбільших висот, все ж таки, головним здобутком та проектом життя жінки є щаслива родина. Я вважаю, що на жінці та молитві тримається весь світ.
– Яка найактуальніша проблема у сучасних жінок-берегинь?
– Поширена соціальна проблема сьогодні, яка стосується 85 % жінок – це проблема насилля у сім’ї, у різних формах: психологічних, моральних, фізичних та сексуальних. Нещодавно я була здивована флешмобом у «Facebook», під назвою «Розкажи свою історію». Сенс у тому, що жінки, котрі зазнавали насилля ділилися своїми відвертими розповідями, серед них було багато відомих жінок. На жаль, таких прикладів дуже багато, але ми про них не говоримо. Гадаю, проблема у безкарності, оскільки майже не існує допомоги жінкам – немає центрів для жінок, котрі зазнали фізичного домашнього насильства, куди можна було б з дитиною потрапити і отримати притулок на перший час.
– Якими критеріями повинна володіти сучасна жінка?
– Жінка повинна бути різною. Кожна людина харизматична по-своєму, яскрава та особлива. Жінка повинна бути леді, незважаючи на те, у якій місцевості вона проживає: у сільській чи у приміській зоні. Головне бажання виховати у собі жіночність. Я також народились у невеличкому містечку на Київщині. Пригадую, що я спостерігала за жінками, котрі мені дуже подобалися, я не заздрила їм, але виокремлювала їхні риси, які б допомагали мені стати кращою. Потрібно завжди вдосконалюватися, вірити в себе та любити себе.
Сніжана САМАНЧУК
ПОДІЛИТИСЬ
Залишити відповідь