Талановитість та творчі задатки цієї дівчинки змусили її родину вирушити до іншої країни задля розвитку та успішного майбутнього своєї дочки. Вона музикант. В обійми восьмилітньої Насті, з волі батьків, потрапила скрипка, – далеко не дитяча іграшка. З того часу, саме цей інструмент став її найкращим другом та путівником в омріяне майбутнє.
У Франківську в перші роки навчання виступала на публіці як солістка, беручи участь і перемагаючи в численних національних і міжнародних конкурсах. Коли Насті було десять років, її родина переїхала до Італії, щоб дівчинка могла продовжити заняття скрипкою.
Про рідний Івано-Франківськ Анастасія згадує з трепетом, вдячністю та любов’ю. Близькі вчителі, рідні місцини та теплі дитячі дні. Проте, вона вважає, що для досягнення висот у кар’єрі потрібно докладати чималих зусиль, постійно працювати та обов’зково чимось жертвувати. Музикантка по нині вдячна своїм батькам за правильно прийняте рішення щодо переїзду в Італію. Дві країни, в яких прожила дівчина рівно по 11 років, стали для неї рідними.
Анастасія у 15 років була зарахована в Міжнародну Академію вищої спеціалізації для скрипки «Вальтер Стауффер» в Кремоні, потім в Музичну академію Кіджі в Сієні, під керівництвом маестро Сальваторе Аккардо. У віці 17 років відмінно і з почесною грамотою закінчила Консерваторію імені Арріго Бойто в Пармі. Згодом слідує диплом вищої спеціалізації для скрипки в Міжнародній фортепіанній академії «Incontri col Maestro» у Імолі. У 2015-му закінчує на відмінно бієніо вищої музичної кваліфікації в інституті Клаудіо Монтеверді Кремони з Лаурою Горна, завершивши максимальний рівень навчання, можливого в Італії для скрипки. Після цього продовжує удосконалювати свою майстерність у таких знаменитих майстрів скрипкової гри як Захар Брон, Борис Давидович Белкін, П’єр Амуайяль та інші.
За свою музичну кар’єру вона вже виграла низку престижних конкурсів, виступає перед численною публікою в Італії і навіть акомпанує світовим знаменитостям, зокрема і Андреа Бочеллі. Анастасія – перша українська і наймолодша скрипалька, котрій довірили грати на найважливішій скрипці світу – скрипці, яка належала самому Ніколо Паганіні.
Про неабиякі творчі здобутки, силу волі, цілеспрямованість, жертовність та відданість улюбленій справі, поговорили із Анастасією Петришак – українською скрипалькою.
– Що пригадуєте про Івано-Франківськ? Яка перша асоціація з містом? За чим найдужче скучаєте?
– Я виїхала з Івано-Франківська в 2005 році. Всі мої спогади із раннього дитинства. Сумую за тим безтурботним і щасливим перебігом часу, за друзями, за розвагами у дворі та річці, походами у гори… Згадуючи Івано-Франківськ, бачу музичну школу, мою першу вчительку Калинчук Марту Іванівну, наші інтенсивні уроки, розмови про музику, перші конкурси, концерти…
– У своїх 23 роки ви встигли досягти світового визнання у музичному світі. Розкажіть наскільки складно було йти сходинками до своїх досягнень.
– Ви сказали правильно, я йшла сходинками, одна за одною. На кожному етапі були свої завдання, проблеми, які потрібно було вирішувати. Але можливо тому, що ми були в чужій країні і мали більше проблем, ніж громадяни цієї країни, я завжди старалася більше за моїх однокурсників. Відповідно і результати були кращими. І музичне училище й Інститут я закінчила на відмінно з відзнакою.
– Чи довелося чимось жертвувати задля кар’єри?
– Звичайно, я думаю без жертв неможливо зробити жодної кар’єри. Але професія музиканта потребує тотальної уваги. Кожна вільна хвилина використовується для удосконалення свого музичного розвитку: навчання, репетиції, переїзди, концерти… Проте, коли робиш справу, яку любиш, жертви не здаються такими важливими. Хочу сказати, що зачасту ззовні всі бачать лиш позитивні і красиві боки нашої професії. Часто мені кажуть: «Яка ти щаслива, завжди подорожуєш!». Так, я переїжджаю із однієї країни в іншу, завжди в поспіху, з одного літака на інший і часто бачу аеропорт, таксі, театр, таксі і знову аеропорт. А між цим – репетиції, репетиції, репетиції. Цю професію потрібно дуже любити!
«Без жертви кар’єри не зробиш»
– Які ще музичні інструменти вас приваблюють та чому?
– Мені подобається фортепіано. Це був перший інструмент на якому я почала грати. Зв’язок із цим інструментом не переривався ніколи. У моїй програмі багато концертів з фортепіано. З 2013 року працюю з італійським піаністом Лоренцо Мео, граючи дуети для скрипки і фортепіао. Щоб краще зрозуміти видобуття звуку, розширити свою уяву про тембр та палітру музичних кольорів, я грала на віолончелі і контрабасі. Інколи мені подобається грати на різних інструментах, щоб розвивати себе як музиканта на всі 360о. Але мій інструмент – це скрипка! Любов до скрипки виникла з першого погляду і цей маленький, делікатний інструмент увійшов у моє життя назавжди. Багато емоцій дає гра з оркестром, коли об’єднуються звуки та душа різних інструментів з моєю скрипкою і таким чином народжується музика.
«Любов до скрипки виникла з першого погляду і цей маленький, делікатний інструмент увійшов у моє життя назавжди»
– Цікаво почути про вашу сім’ю, оскільки чи не в кожному інтерв’ю можна прочитатити про вашу маму, котра доклала чималих зусиль для вашого творчого розвитку.
– Моя сім’я справді для мене зробила дуже багато. Без допомоги батьків, особливо фінансової, я б не змогла здобути освіту такого високого рівня. В Італії, а зараз у Щвейцаріі освіта коштує дуже дорого. Звичайно, для того, щоб поступити потрібно успішно здати екзамени. Але потім потрібні кошти для приватних уроків, переїздів, різних курсів, мастер класів, конкурсів, без яких не можливо просуватися вперед, і підійматися на сходинку вище. І щоразу, коли ти все вище, потрібно більше коштів. Для того, щоб оплатити все це мої батьки працювали з ранку до ночі, без вихідних, свят і відпусток. Зараз, коли і я працюю, звичайно, легше. Витримати такий режим протягом багатьох років (майже десять) не кожен зможе. Потрібні: велика моральна стійкість, здатність відмовляти собі у всьому заради поставленої мети і віра у майбутнє. Мені в житті дуже пощастило, що я маю таку сильну команду, яка працює зі мною і для мене.
– За вашими плечима багато перемог, нагород. Якою нагородою найбільше пишаєтесь і чому?
– Звичайно, найважливіше визнання для мене, це бути першою українською і наймолодшою скрипалькою, якій довірили грати на найважливішій скрипці світу, – скрипці, яка належала самому Ніколо Паганіні! Я грала в місті Генуя в театрі «Carlo Felice» в день народження Паганіні його концерт номер один для скрипки та оркестру.
– Про що мрієте станом на сьогодні?
– Мрія мого життя: пробуджувати любов до музики у серцях усіх людей, котрі слухають голос моєї скрипки.
– Ви з теплом згадуєте своїх викладачів, зокрема з Івано-Франківська. Чи підтримуєте зараз зв’язок з кимось?
– Я ніколи не переривала зв’язку з моєю першою вчителькою Калинчук Мартою Іванівною. Хоча Марта Іванівна поживає у США, а я у Європі, ми спілкуємося чи не щодня. Наш зв’язок настільки сильний, що відстань не стає на перепоні. Від Марти Іванівни я перейняла любов до музики і до викладання. Із задоволенням втілюю методи, які перебрала від неї у своїй професійній роботі. Часто згадую Романа Шиптура, Любов Литвинчук та інших викладачів з Івано-Франківська.
– Як вважаєте, якщо б ви залишилися навчатись в Україні, де і ким були б зараз?
– Де б я була не знаю. Київ? Львів? Івано-Франківськ? Ким би я була? Однозначно – музикантом, скрипалем!
– Коли востаннє були в Україні? Як часто приїжджаєте?
– В Україні востаннє була у 2007 році. У зв’язку з особливостями музичної освіти у Європі, великою конкуренцією в цій галузі, музиканти завжди у вільний час повинні брати участь у різних мастер класах, фестивалях, концертах. Часу на особисті поїздки практично немає. А щодо професійних поїздок з Украіни, поки що пропозицій не було.
– Чим для вас стала Італія (окрім місця проживання)?
– Італія для мене наче друга Батьківщина. В Україні я народилась, а в Італії виросла. Одинадцять років свого життя провела в Україні і одинадцять – в Італії. Люблю ці обидві країни і вважаю, що культури цих двох країн в чомусь схожі і в чомусь відмінні, саме вони сформували мій характер і мою особистість. Зараз я більше року проживаю в Швейцарії. Ця країна мені дуже нагадує Україну (клімат, природа, архітектура).
– В одному з інтерв’ю ви кажете, що хочете вступити на навчання у Нью-Йорк. Наскільки зараз актуальна така мрія?
– Так, я мріяла вчитись у Нью-Йорку. Вибір був мотивований також тим, що хотіла бути ближче до Марти Іванівни. Але дитячі мрії не завжди збуваються. Життя вносить свої корективи. Є обов’язки, напрацьовані робочі стосунки, які неможливо ігнорувати. Я дуже щаслива, що здавши екзамени в одну з найпрестижніших академій в Європі – ZHdK у Цюріху, в 2016 році мене вибрав у свій клас Рудольф Коельман, останній учень Хейфетца. В Нью-Йорк поїду на короткі мастер класи, але освіту фондаментальну закінчу у Європі. Ми, музиканти, багато подорожуємо, спілкуємось із людьми різних національностей, бачимо багато різних країн. Після кожної поїздки щось залишається у нашому світогляді, щось вивчається нове і наші погляди модифікуються.
– Яку сцену найбільше любите?
– Взагалі немає улюбленої сцени. Все залежить від діалогу з публікою. Місце не відіграє важливої ролі, але театри допомагають створити правильну атмосферу і дають можливість музиканту розкрити всю витонченість і різноманітність музики. А слухачу дають можливість сприйняти її і взяти участь у цьому магічному дійстві.
– Чи часто ви гастролюєте?
– Зараз я навчаюся у двох академіях, у двох різних країнах. Навчання займає багато часу. Але в середньому близько 50-ти концертів в рік встигаю зробити.
– Як знаходите час для себе?
– Виходячи з відповіді на попереднє запитання можете зрозуміти, що часу на себе майже не залишається. Читаю в поїздах, літаках, телевізор не дивлюся, на дискотеки не ходжу. Дозволяю собі тільки спортзал, якщо є вільний час. Весь час віддаю музиці.
– Що порадите починаючим українським музикантам?
– Я думаю, що краще вчитись вдома. Наша українська школа дуже добра, але потрібно їздити на літні майстер класи у різні країни, знайомитись з іншими музикантами, з різними школами та методами викладання. Тільки так можна збагатити себе, свої знання і сформуватися як музикант.
– Чи були думки повернутися додому?
– Звичайно були. Проте, мені подобається вивчати світ, знайомитися з різними людьми, культурами, думками. Це дає мені можливість збагачувати свою особистість і свою музику.
– Чи розповідаєте ви за кордоном про Україну, та що саме?
– Звичайно, мене часто запитують про свята в Україні, наші звичаї, нашу кухню. Не рідко я пригощаю друзів чимось смачненьким. Всім подобаються наші вареники, пельмені і голубці. Оскільки я музикант, часто граю твори українських композиторів. У моєму репертуарі є твори Лисенка, Людкевича, Кос-Анатольського. Італійська публіка дуже добре сприймає твори Скорика.
Анастасія радо відгукнулась дати інтерв’ю для франківського ЗМІ. «Івано-Франківськ – місто, де я народилася і я буду щаслива співпрацювати з франківцями», – висловилась музикантка.
Сніжана САМАНЧУК
