Анастасія Станко: «Я зовсім не хочу бути байдужою! Мені здається, коли людина перестає вести активне соціальне життя, щоб не давати причин для обговорень – це міра нещирості»

Анастасія Станко: «Я зовсім не хочу бути байдужою! Мені здається, коли людина перестає вести активне соціальне життя, щоб не давати причин для обговорень - це міра нещирості»

Вона не знає, що таке «боятись» при пошуку інформації, а «палиці в колеса» – для неї не перепона. Журналістка, співзасновниця «Громадське ТБ» пластунка, учасниця руху «Стоп цензурі» та людина з активною позицією у житті, – Анастасія Станко сьогодні говорить про свій професійний обов’язок та відповідальність бути журналістом.

Анастасія розповіла про те, як в юнацьких роках захопилася журналістикою, за які свої журналістські вчинки їй соромно зараз, як реагує на критику та чому любить Івано-Франківськ. Настя поділилась, як це бути журналістом, який висвітлює хід бойових подій безпосередньо знаходитись у зоні збройного конфлікту та спілкуючись з його учасниками. Більше читайте у відвертій розмові.


– Анастасіє, повертаючись у минуле, згадайте, чому ви вирішили стати журналістом. Як це було, чим зумовлений вибір?

– Сталось це в 2001-му році. Тоді загинув Тарас Процюк , оператор міжнародного агентства новин «Рейтер», котрого в Іраку вбили снайпери. Я це побачила в теленовинах, і тоді мені здалось, що журналістська робота – це коли ти працюєш в дуже важких умовах, доносиш людям важливу інформацію. Мені це здалось дуже крутою справою. В той час я абсолютно не розуміла, що таке війна і думала, що ніколи з нею не стикнусь. Тоді й вирішила, що хочу вчитися у Львові. Там навчалась моя мама, котра дуже багато про нього розповідала. Мені здавалось, що Київ це щось не зовсім моє, далеке, яке може змінити мою ідентичність. Я обрала Львів. Журналістика – це було таке навчання, де ми зовсім не вчились. Класно було мати нових друзів, подобалась сучасна українська література , яку я читала на задніх партах, коли не прогулювала навчання. Також ми створили студентську газету під назвою «13», оскільки ми навчались у 13-ій групі. Навіть деякий час продавали нашу газету в кіоску! Вона «прожила» тільки один рік, та деякі викладачі ще до п’ятого курсу нам ставили гарні оцінки, тільки через те, що ми колись зробили газету.

– На якому етапі зараз  «Громадське ТБ»?

– З 2013-го року й до нині, – воно продовжує існувати. Це медіа в якому члени організації і є її засновниками. Звісно, потрібен певний поштовх, щоб воно проіснувало мінімум 10 років, набрало поваги та авторитету. На даному етапі  воно проходить через страшні катаклізми в державі, інформаційні зміни, але це нормально, тому що не тільки в Україні, але й в цілому світі відбуваються шалені зміни у ставленні до інформації, те як її потрібно подавати чи доносити. Зараз я пишаюсь тим, що це медіа в якому немає джинси, ненависті, агресії, неповаги до іншого, тут ніхто не «мочить» конкурентів.

– У журналістській роботі бувають і неприємні ситуації. Який момент став для вас найстрашнішим?

– Починаю згадувати і розумію, що їх було не мало. Тільки не знаю, що страшніше, чи потрапляння у підвал до бойовиків, так званої Луганської Народної Республіки (ЛНР), чи коли ти в окопі й тебе обстрілюють з усіх сторін… В такі моменти ти бачиш, як ранять інших людей, розумієш, що ніяк не можеш їм допомогти і думаєш, що зараз таке станеться з тобою. За цих три роки жахливих потрясінь, найгірший момент, мабуть, був коли мені довелось сказати дружині вбитого, що його більше немає. Це було дуже тяжко, бо воно стосується вже не так тебе, як інших людей і це вже якась інша міра відповідальності.

– Чи були у вашій професійній діяльності моменти про які ви шкодуєте?

– У червні 2013-го року ми з оператором автостопом приїхали в Луганську область, щоб знімати війну. Ми тоді й уявлення не мали, як вона виглядає. Вздовж дороги там лежали тіла бойовиків і ми на їх фоні записали стенд-ап, зробили фото. Зараз я б такого ніколи не зробила. Величезною помилкою було робити такі кадри. Єдине, чим можу себе виправдати – ми тоді не знали як себе поводити на війні.

– Як ви ставитесь до людей, котрі живуть на окупованих територіях?

– Коли ми говоримо про людей, котрі опинилися в ситуації умовно заручників, котрі живуть на окупованих територіях, мені стає трохи незручно за багатьох з нас, хто каже, що вони в чомусь винні чи не винні. Насправді, ніхто з нас не знає, як би він повівся в подібній ситуації. Я вважаю, що я коли сиділа в тому  підвалі, трималась гідно і мені немає за що соромитись. Тільки от коли я там була, мене не били, не застосовували сили,однак якби це робили, я не знаю як би себе поводила. І тому вважаю, що ніхто з нас не має права класти себе на місце тих людей і засуджувати їхні вчинки.

– Вашу журналістську діяльність багато критикують. Як ви до цього ставитесь?

– Я ще досі звертаю на це увагу, при можливості відповідаю, намагаюся зрозуміти чому в людини така позиція. Я зовсім не хочу бути байдужою. Мені здається, коли людина це все іронізує, відсторонюється, перестає вести активне соціальне життя, щоб не давати причин для обговорень – це якась міра не щирості, а я не хочу такою бути.

Тарас ЗЕНЬ

Христина ПАНЬКІВ

Схожі записи

Залишити відповідь

МИ В СОЦМЕРЕЖАХ

ПОГОДА

КОНТАКТИ

м. Івано-Франківськ
вул.Галицька,22

Приймальня: тел.: (0342) 77-61-28
Email: trcvezha@gmail.com