ЕКСКЛЮЗИВНІ ІНТЕРВ'Ю

БІЙЦІ БАТАЛЬЙОНУ “ГАРПУН” РОЗПОВІЛИ ПРО АТО (ч. 1)

БІЙЦІ БАТАЛЬЙОНУ "ГАРПУН" РОЗПОВІЛИ ПРО АТО (ч. 1)

Петро Гавриш (позивний “Ворон”) , 42 роки, до війни був приватним підприємцем

 
voron
 

Про шлях на війну

 

У нас одразу було передчуття, що війна нас не мине. Щоб бути трохи моторнішими, розуміти співдію та  елементарну тактику, бути готовими морально – ми відпрацьовували певні вправи, але ми все ж таки це сприймали як гру. До цього місця (місце запису інтерв’ю) в мене сентимент, тому що якісь елементарні навички, відчуття команди та співпраці, досвід розуміння території, приміщень, води й так далі набувалися тут. Вже потім були вправи з інструкторами, розуміння вогнепальної зброї та інших додаткових аспектів.

 

Про «Гарпун»

 

Це була поступова легка плинність подій, від яких я не намагався якимось чином відкараскатись. Зрештою, ще в 90-х я служив в армії. Спочатку були проходження медкомісій, енні дані (як медичні, так і фізіологічні) та багато іншого.

 

«Гарпун» був невипадково, це мій особистий вибір, там були мої друзі. На той час це було мені чимось дуже близьким та комфортним. Звичайно, до військової служби слово «комфортне» застосувати тяжко, але це було саме те. Я полюбив «Гарпун», про нього маю дуже теплі спогади. От захоплююсь я нашим товариством: я багато навчився, з багатьма цікавими та непересічними людьми познайомився. Якщо відібрати всі моменти на війні, то момент товариства з цими людьми чи не найсвітліший за цей період.

 

Всі знають (та й бачили у сюжетах), що солдати люблять доглядати за своїми улюбленцями. Господар нашого блокпоста розповідав, що якось і він завів собі цуцика. Цуцик класний, він тішиться ним. Але якось приходить він страшенно змучений в приміщення, лягає на ліжко, потягується, а потім чує, що щось шарудить під ліжком. Спочатку він не звернув на це уваги, але то шарудіння не припиняється. Він починає згадувати, що в нього там ящик з гранатами. Відсуває він цей ящик, а там цуцик – заліз всередину і гризе гранати. А гранати ці з детонатором закручені, тобто якщо б цуцик потягнув чеку, а це легко для нього, то це зруйнувало б всю хату. То той собака летів як в тому анекдоті – на дощ і на ясно. Ну це така життєва штука. Війна війною, але кумедних ситуацій вистачає.

У нас були такі випадки, коли ми підозрювали місце населення у тому, що вони передають у різний спосіб інформацію сепаратистам. Траплялось, що ми виходили на завдання, а хтось стукав у рельсу точну кількість людей. Потім хлопці мали профілактичні бесіди з тою людиною. Ведення і відпрацювання йшло по групі, могли навіть спіймати в точці дислокації чи на вході на позиції. Хтось мав з нами візуальний контакт та передавав наші координати. Наші пішли на прочісування. Часто-густо хлопаки починали розмову з «добрий день» і тому подібне, бо виховання та культура даються взнаки. Ти хоч у формі з автоматом, але мусиш з того починати. Ну а вони, коли почують приблизно таку мову, то починають: «Укропы, сколько можна тут лазить, вы нам жызнь поламали!», – і тому подібне. Після такого вступу (завдання все ж треба виконувати) фіртка відкривається ногою, автомат наведений на особу і робота по терену: пошук підозрілих осіб, речей, які б навели на доказ причетності. А потім відбувається наступне.  Умовно через 10 хв такої роботи та людина: «Ой хлопчики, хлопчики, у мене тут погріб, ви туди ще не дивилися». Що це означає? Це означає, що це як лакмусовий папірець того, що люди, особливо там, вимагають, щоб влада показувала свою силу. Це нам на нотатку – влада має проявляти силу, повинна бути сильною і повинна кусатися, показувати зуби. Це той момент, коли хтось починає такі ліберальні думки: «так не можна». Влада має мати цю функцію, і має її використовувати.

 

Про зміни

 
У кожного солдата є така спільна мрія – повернутися в країну, яка стала кращою. І я однозначно стверджую, що країна стала кращою, тому що назад вороття вже немає. Підросло певне покоління, яке понюхало порох і не тільки, і яке вже так просто не обманеш. Це позитив, однозначно. Також поміж побратимів говорю таку тезу: якщо би наші хлопці та дівчата там не гинули, то хай би така війна була. Вона мобілізує суспільство, дає зрозуміти, що немаємо права бути наївними, що сусід далеко не «няшка». У нашого суспільства були ілюзії, що сусід – «старший брат», ніякий не кацап, поважна людина – це не правда. Кацап він був, є і залишиться ним. Ця війна показала, що з цим треба вміти жити і вміти воювати.

 


 

Анна Стецько (позивний “Пулємьотчєца”), 36 років, до війни працювала в банках та архівних компаніях

 

ania

 

Про шлях на війну  

 
Моя війна почалася з Майдану. Там, в моєму житті з’явилися люди з якими ми поріднилися душею, які мені стали дійсно наче рідні. В березні після Майдану ми з частиною Вісімнадцятої сотні, зі своїми побратимами приїхали до Івано-Франківська. Наше завдання було згуртувати людей, які створювали різні самооборони на місцях, з’єднати їх воєдино, щоб не було якоїсь спекуляції на імені «Самооборони» та інше. Тут ми почали тренувати хлопців, котрі входили до лав «Самооборони» області. Ми возили їх в табори у Верховину, Коломию.  Я теж почала набувати досвіду в плані тренувань. В травні хлопці з Вісімнадцятої сотні, мої побратими, подалися на війну. Вони не хотіли мене брати, переживали звісно, але коли я про це дізналася, то почала дуже сильно хвилюватися. Я не спала майже чотири дні, бо з ними не було зв’язку. Вони вже були під кордоном з Росією. Тоді я зрозуміла, що мені тут, не знаючи ситуації, переживати набагато важче, аніж бути там всередині цього всього і розуміти, що відбувається. Тому я не зволікала (це був дещо егоїстичний порив, щоб мені було спокійніше), поїхала за ними на схід, мимо свого дому і подалася до «Айдару». Так почалася моя війна…

 

Про «Гарпун»

 
За два роки моєї служби в зоні АТО, я пройшла через батальйон «Айдар», де почалась моя дорога на війну (там я була три місяці). Після трагічних обставин, коли загинула третина взводу, я стала до лав батальйону «Гарпун», по суті ми його створювали з нуля. Найдовший мій шлях пов’язаний саме з цим батальйоном. Потім, оскільки батальйони Київської області розформовували, я потрапила до полку «Миротворець». Але ми вважалися «гарпунівцями», в нас була «гарпунівська» рота, тому моя війна найбільше пов’язана з «Гарпуном».
 
Мабуть, ми найбільше запам’ятовуємо сумні моменти… За час існування «Гарпуна», майже ніхто не знав про його існування. Якщо більшість батальйонів розпіарені, їм багато людей допомагає (волонтери й таке інше), вони у всіх на слуху, всі знають про їх подвиги, –  то про «Гарпун» не знав майже ніхто (тільки люди, близькі до тих, хто там служить). З одного боку, поки ніхто не знав, я була щаслива, бо в нас не було втрат за період існування «Гарпуна».  Саме перед розформуванням батальйону, грубо кажучи за місяць до цього, і буквально за тиждень-півтора до того, як виводили наш підрозділ із зони АТО, ми зазнали втрат. Загинуло двоє наших побратимів та ще двоє отримало поранення.  Це, мабуть, було найбільшим ударом. Коля Гриз і Женя Кемфер-  це два світляки, чи не найбільші в «Гарпуні» світляки – і вони, на жаль, загинули.
 

Про зміни

 
Я зараз не беруся оцінювати позитивні зміни в країні. Я побачила головну позитивну річ під час Майдану, потім це ще більш підсилилося під час війни на Сході. Справа в тому, що якщо наприклад взяти Ізраїль, де війна йде вже не одне десятиліття, то держава навчає цивільне суспільство приймати і підтримувати своїх військових. Жодна країна не має такої організації, як у нас в плані цивільного суспільства. Всі з’єдналися воєдино, одним духом, однією метою – всі піднялися. Для мене це було дуже показово під час Майдану: люди згуртувалися і самоорганізувалися. Це стало гордістю для мене за те, що в нас такі люди. Коли ти в боях, чи просто перебуваєш в зоні, де тобі загрожує небезпека, ти дійсно шкірою відчуваєш підтримку людей, які знаходяться в тилах – цивільне суспільство. Тоді ти розумієш, наскільки правильну і важливу річ робиш. Це відкрило для мене дуже гарних людей і розуміння того, що коли ми не сваримося, коли ми маємо одну мету, ми можемо творити історію і робити великі речі.
 


 

Данило Рибальченко (позивний “Риба”) 


 
ruba

 

Про шлях на війну

 
До війни я ніколи особливо не цікавився політикою, служив в 79 аеромобільній бригаді. Поштовхом було, коли я побачив, що моя бригада потрапила в оточення. Там були хлопці, з якими я служив раніше і які залишились на контракті. Тоді я зрозумів, що не потрібно сидіти. Почалася війна, з’явились поранені, вбиті. Та й до цього ситуація була мало зрозумілою. Я поспілкувався з хлопцями, які розповіли, що їх обстрілюють з артилерії, техніка заходить з  Росії.  Я служив і знав, що на території Донецької і Луганської областей не було внутрішніх військ, тай нашого тяжкого озброєння не було.
 
Повертатись назад в армію я не хотів, тому що знав які там офіцери та порядки.  Спочатку я пішов волонтером в «Правий Сектор», оскільки там служили вмотивовані люди. 1 вересня 2014 року я відправився до підготовчої бази «Правого Сектору» в Десну. Там пройшов підготовку, і після закінчення курсу був відправлений в Херсонську область. Жовтень-листопад нас готували для партизанського руху на території області, бо чекали на напад з Криму.
 

Про «Гарпун»

 
У «Гарпун» я потрапив через товаришів з «Правого Сектору», які ще з Майдану були в «Правому Секторі» та одразу ж пішли в «Гарпун». Потім ми пробули в Херсонській області десь 4 місяця, зрозуміли, що вторгнення не буде, цей напрямок безпечний. Потрібно було рухатися далі, шукати підрозділ. Вибір знову впав на волонтерів: люди які йдуть добровільно – націлені на перемогу. Так я потрапив у «Гарпун».
 
Найбільше запам’ятався перший бойовий вихід у сіру зону. Ситуація була така: під Дзержинськом сепаратисти виходили на 450 метрів на нейтральну «сіру» зону, обстрілювали наш блокпост і повертались. Ми виробили таку тактику: самі вирішили вийти на ці 300-400 метрів, посидіти в засаді, подивитися в тепловізор, якщо вони підійдуть ближче – відкрити вогонь, тим самим захистити блокпост і за можливісті  нанести якомога більше втрат противнику.

Про зміни

Так, зміни бачу. В плані чого? В плані того, що в України з’явилися «варіанти». За Януковича і його команди в мене був не зовсім приємний моральний стан. Були моменти, коли я дійсно хотів поїхати за кордон, покинути країну. Я думав, що Янукович сяде як Путін, і цей морок буде тривати вічність, нічого не буде змінюватись. Я б не сказав, що зараз стало набагато краще, але з’явились шанси. В України з’явились варіанти, навіть багато варіантів. Ми можемо прямувати в ту ж Європу, а можемо намагатися будувати щось своє, свою політику.  У нас з’явилося аж декілька варіантів, а як ми їх використаємо, то вже покаже час.

 


Олег Лук’янчук  (позивний “Хома”) ,  21 рік, до війни був студентом


 
homa
 

Про шлях на війну

 
Моя війна почалася з Майдану. Одразу ж після цих подій виникли деякі труднощі, я не зміг поїхати на фронт. Далі поїхав на пластовий табір. Так сталося, що там я зламав ногу. Рік – реабілітація. Ми зв’язувалися з Кабулою, який вже тоді воював, був в Дебальцево. Якось він подзвонив і сказав, що йде в новий батальйон, де я теж зможу допомогти, навіть з пошкодженою ногою, по медицині чи на базі. Я прийшов на співбесіду та поспілкувався з командиром батальйону, Кабулом, Анею-кулеметницею та іншими бійцями. Поки я чекав на їхнє рішення Кабул почав мене зі всіма знайомити. Після знайомства вийшов командир і сказав, що мене беруть і я буду в підпорядкуванні Кабула, в мед-службі. Так з початку 2015-го року почалася моя служба в батальйоні.

 

Про «Гарпун»

 

В «Гарпун» я потрапив завдяки Кабулу. Я знав, що там багато пластунів, а в цьому середовищі всі завжди одна дружня сім’я. Окрім того, більшість людей я вже знав.

 

Запам’яталась така мить: ми виходили на позицію, нас розкрили і почався мінометний обстріл. Ми розділилися на дві групи, щоб не накрило всіх. Пішли у двох напрямках. Моя група пішла через село. Коли пішов другий залп мін, командир другої групи підбіг до пам’ятника Невідомого солдата і почав кричати: «Все к вождю!» (сміється). Там була слизька плитка, і ми, як тюлені, проїхалися по ній, бігли до вождя (сміється). Насправді, було боязко: стовби гнулися, осколки летіли. Було справді боязко.

 

Про зміни

 
Наші люди отримали неабиякий досвід. Тепер ми як швейцарська чи ізраїльська армія – в будь-який момент можемо мобілізуватися і надати підтримку там, де це можливо.
 
Тарас ЗЕНЬ
 
Роксолана МИКИТИН
 
Назар КУЗЬМИН
 

Схожі записи

Залишити відповідь

МИ В СОЦМЕРЕЖАХ

КОНТАКТИ

м. Івано-Франківськ
вул.Галицька,22

Приймальня: тел.: (0342) 77-61-28
Email: trcvezha@gmail.com

CLOSE
CLOSE