Сьогодні, 28 квітня — 73-тя річниця з дня створення Української Дивізії «Галичина», це підрозділ у складі військ Ваффен-СС Німеччини, що існував у 1943–1945 роках і був укомплектований з українців. З 19 квітня 1945 року підрозділ отримав нову назву — 1-а Українська Дивізія Української Національної Армії.
Перше бойове хрещення після вишколу Дивізія отримала під Бродами на Львівщині, саме про цей період нам розповів останній на сьогодні дивізійник у Івано-Франківську, голова братства колишніх вояків дивізії «Галичина», 95-ти річний Михайло Мулик. Ветеран, не зважаючи на невелику пенсію, надсилає власні кошти на потреби поранених вояків з Донбасу в сучасні війні.
– Пане Михайле, скільки зараз дивізійників залишилось в області і скільки в Івано-Франківську?
– У місті я залишився один, а в області – 13, разом зі мною.
– Розкажіть як Ви потрапили до дивізії?
– Спершу я хотів піти в УПА, проте мій тато сказав: “Ти ж нічого не знаєш! Ти ідеш в УПА, а що ти там будеш робити?”. Батько був військовим в Першу Світову, порадив піди до дивізії, вишколитися спочатку там.
Я приїхав із Станиславова до Львова, добровольців зібралося тоді кілька тисяч. І коли почалися офіційні вишколи, то зустрів там знайомого, колишнього січового стрільця Крижанівського з Бучача. Ми з ним разом перед війною на курсах для вчителів були, він викладав музику. Згодом його відкомісували, тому що він був набагато старшим за нас.
Згодом всіх розприділили: кого в піхоту, кого в артилерію, а мене – радистом. Я не музикант, але чомусь мене вибрали на таке діловодство. Нас зібрали разом, радистів і телефоністів і відправили до Німеччини. Пам’ятаю в казармі на стіні було написано німецькою: “Ви маєте вимагати від солдата неможливе, щоб потім виконати можливе!”.
– Розкажіть детальніше про те, як стали радистом?
– Спочатку в мене не виходило, тому що мав поганий слух. Поки хлопці йшли в кіно на вихідних, я сідав і вчився. І з часом це дало результат – з мене вийшов добрий радист. Бо в штат Дивізії вони б не взяли непрофесіонала.
А коли вже їхали з Німеччини на фронт, мене та інших хлопців призначили вишколювати рекрутів. Та я відмовився, бо хотів іти на фронт, хотів воювати, хотів вбити якогось лишнього москаля (сміється)
– Чи вам особисто доводилося брати участь у бойових діях, завдавати втрат ворогу?
– Найчастіше бої відбувалися вночі. Щось розібрати було важко. Пам’ятаю, як під час бою під Бродами наші збили більшовицький літак, і ми пішли в друге село, де ховалися від розвідки в стодолах. Тоді наші офіцери пішли до священника радитися, як вночі наступати на залізничну станцію. А нам казали, щоб ми не показувалися, бо кукурудзяники літають.
– Вам допомагав священник. А чи допомагали прості люди?
– Люди нам приносили хто, що міг, оскільки не було чого їсти, а тут ще якраз жнива запізнилися трохи через дощі. Ми голодали. Пізніше ми зупинились у селі, родом з якого був один з наших бійців. Він знав місцевість і виступив нашим провідником, через це місцеві жителі нам допомагали. На жаль цей хлопець загинув у бою. Після бойових дій ми були дуже втомлені і будучи в одній з сільських хатин ми поставили свого стійкового, але він був настільки виснаженим, що заснув. Господар хати побачив це і сам став на стійкування. Він нам дуже допомагав, зокрема попередив, що вночі у селі були більшовики.
– Пофантазуємо. Якби Ви знали, що дивізійників німецька влада використала, чи вступили б зараз до Дивізії? Чи не шкодуєте, що пішли добровольцем?
– Не шкодую. Я завжди мав би захищати свою державу. Тато мій казав: “Хлопці, вам до хати Україну ніхто не принесе, Україна потребує крові”. А тато був січовим стрільцем.
– Зараз коли пройшли роки, усвідомлюєте те, що це була братовбивча війна?
– Так само, як і Перша Світова Війна. Тато також розказував як це було. В один день ділилися їжею, а потім один в одного стріляли. Це – фронт. Під час бою під Бродами ми взяли в полон червоноармійців, це були хлопці, в основному, з Житомирщини і Хмельниччини. І вони просили нас, щоб ми брали їх із собою, бо потім їх би убили свої ж вважаючи зрадниками. Ми їх відпустили. У них були страшні умови – на трьох чоловік два карабіни. У червні вони носили той одяг, що видавали на зимовий період.
Ми навіть одного пораненого хотіли врятувати, а він кричав щоб ми йшли геть, мовляв ми “бандіти”. Він чекав коли прийдуть з його війська, щоб їм здатися. І таких як він назбиралося 150 людей. А коли прийшли більшовики, то вони цих 150 хлопців розстріляли, як зрадників, своїх же, через те, що вони попали у полон. Тим більше, що це були українці. Їм це було так само, як німцям стріляти в жидів… Потім селяни для них викопали велику братську могилу під Бродами.
Якось товариш мені розповідав, що коли він під час того бою, під Бродами, ховався від більшовиків, що знаходились поруч, то заліз у ставок, і дихав через стебло від очерету. Він став свідком того, як більшовики своїх поранених заколювали багнетами.
– Що найбільше запам’яталось з того бою?
– Я договорився з товаришем Михайлом Червінським, що ми не здаємося. Якщо когось з нас поранять, то другий має добити. Пам’ятаю, що під час активних бойових дій біля мене застрелився офіцер, і тоді я почав гукати цього Михайла, а він не відповідав, я було подумав, що все – його теж вбили. Зрозумів, що немає іншого виходу. Вирішив, що потрібно покінчити життя самогубством, бо мене зараз вб’ють, або в гіршому випадку візьмуть в полон, де будуть тортури.
Вже був весь мокрий, морально було важко, наставив дуло в підборіддя. Але чую голос друга, Місько кричить: “Відступай! Я тебе прикриваю!”. Тобто він виявився живим. У нього був кулемет, а в мене карабін. Ворог ішов на нас, уже видно їх в повний ріст. Михайло був спеціаліст, бо воював з більшовицькими партизанами, туди також дивізійників брали. Він як пустив чергу кулеметом, то ті хто йшли на нас – всі попадали. Тоді Місько вперше врятував моє життя. Потім був випадок, коли я втомлений заснув просто біля водойми. Михайло також врятував мене. Я ледь не втопився.
Згодом ми вночі залишили кулемет в лісі і пішли до села, щоб десь перебути і нишком потрапили на подвір’я до одного газди. Напилися води з криниці і поїли вишень. Залізли в стодолу у сіно і засули. А коли зранку прокинулися, то все подвір’я було в більшовиках. Тоді той газда розказував, що в селі, мовляв, були «бандити». А коли червонаармійці покинули подвір’я, то газда із сином прийшли до нас, і сказали, щоб ми забиралися геть. Проте, ми просились, щоб дав перебути ще до вечора, але в результаті він таки нас здав більшовикам.
– Що було далі?
– Нас взяли в полон, зняли з нас одяг, годинники та інші речі. Один лейтинант стояв осторонь і нічого не брав. Потім коли він нас вів по дорозі, то на зустріч їхав якийсь жидяра на коні, і сказав, що треба застрелити мого товариша, бо він розвідник, бо у нього був масккостюм. А лейтинант, як виявилося потім, родом з Києва, він за нас заступився. Згодом він дав нам бритвочку і сказав, щоб ми трохи порізали собі черевики, бо вони були хороші і їх з нас могли зняти. Тоді б ми залишилися босі.
– Якщо порівнювати сучасну російсько-українську війну, де серед сепаратистів, окрім приїзджих чи місцевих росіян, є багато етнічних українців і Другу Світову – вони схожі?
– Схожі. Тим, що брат проти брата воює. Але якщо він продався москалям, то він вже не брат, він – ворог мій.
– Яке Ваше ставлення до тих, хто бореться за Україну, але є російськомовним?
– Хто себе відчуває громадянином України, то на якій мові говорить не важливо. Якщо він разом зі мною бере в руки зброю, щоб воювати проти мого ворога, то він українець.
Фото реконструкції бою під Бродами Петра Задорожного
Михайло Мулик – голова станиці Галицького братства вояків УД УНА “Галичина”. Родом із села Горожанка, що на Тернопільщині. Перебував в лавах ОУН з перших днів заснування цієї організації.
Два роки допитів на Луб’янці в Москві. Вісім років сибірських таборів, п’ять років заслання. В кінці 50-х Михайло Мулик повернувся в Україну та оселився в Івано-Франківську.
Зі здобуттям незалежності в 1992 році разом із бойовим побратимом заснували братство колишніх вояків Української дивізії УНА.
28 жовтня 2015 року Михайло Мулик відсвяткував своє 95-річчя. Того ж року вийшла друком книга “Від Січового Стрілецтва – до Революції гідності”. Видання було надруковане за кошти з обласного бюджету і увійшло до переліку суспільно значущих книг.
Тетяна ПОДОРОЖНЮК, Тарас ЗЕНЬ.
Залишити відповідь