ЕКСКЛЮЗИВНІ ІНТЕРВ'Ю

Юрій Винничук: «Не буде ж подавати Янукович в суд через те, що я його назвав “пі***асом”»

Юрій Винничук: «Не буде ж подавати Янукович в суд через те, що я його назвав "пі***асом"»

Письменник, перекладач та журналіст Юрій Винничук відвідує рідний Івано-Франківськ всього кілька разів в рік. Хоча живе не так далеко – у Львові. Каже, що родини тут не залишилось, і причин приїздити на рідні землі не є аж так багато. У рідний район Софіївка принципово не навідується вже більше 20-ти років, стверджує, що не хоче розчаруватись, адже там пройшли основні юнацькі роки.

Кореспондентам сайту «Вежа» вдалось поспілкуватись з письменником в час рідкісних відвідин Станиславова. Саме такій назві міста надає перевагу пан Юрій.


ПРО НАВЧАННЯ У ФРАНКІВСЬКИХ ШКОЛАХ

Я народився у Станиславові і жив спочатку на вулиці Голубій, чи то Голуба, що неподалік Вовчинецької. Там ми прожили близько шісти років, а потім переселились на Софіївку, де жив до 74-ого року. Та коли в мене  був обшук, я вирішив тікати до Львова, щоб трохи загубитися.

Вчився я в школі №16, що на Вовчинецькій, до 8-ого класу, а потім перейшов у школу в центрі міста. Перед тим у нас ще була школа на Софіївці. Вона така химерна була. Вчився там до 4-ого класу. Там у нас був 1-ий і 3-ій клас одночасно, а 2-ий і 4-ий теж вчились одночасно, тобто у нас було дві кімнати. Паралельно одна вчителька вчила два класи за один урок. Це було доволі смішно, але є що згадати.


ПРО РІДНИЙ РАЙОН СОФІЇВКУ

Найдорожче, що мені лишилось,  приходить у мої сни. Мені сниться дільниця, там була прекрасна околиця, були луги за Софіївкою, мочарі, де росли розкішні квіти, була річка, озеро з рибою. Все було дуже мальовничим і, на жаль, воно все втрачене. Мені дуже подобались мешканці, які там жили, бо це були люди, які ще жили до війни, і вони мали в собі особливу харизму, розмовляли особливою галицькою мовою, яку я переймав від них, побут, який там був. Це те, що залишилось найдорожче.

Востаннє був на Софіївці ще тоді, коли забирав звідти свого тата. Це був 96-ий рік. Перевіз його до себе. А взагалі, Софіївка – це таке місце, в якому поруч жили аж три письменники. Павло Добрянський жив з нами фактично через город, трохи далі мешкав Роман Федоров, ну і я – майбутній письменник. Батьки їх добре знали, ми ходили один до одного в гості. Там була вже якась письменницька аура.


ПРО ОБШУК СПЕЦСЛУЖБАМИ

Це було в 1974 році. Я вже був у Львові, але часто приїжджав до Франківська. Мама мені подзвонила, що треба допомогти садити бульбу. То був квітень. Я приїхав, і на другий день десь о 8 ранку до нас вриваються і влаштовують обшук. Навпроти нас жив “стукач”, який повідомив їм, що я приїхав. Він же ж був понятим. Обшук тривав з 8 ранку до 8 вечора. У мене забрали деякі рукописи, але не всі, бо я багато що встиг поховати, деякі книжки, забрали й мене з собою. Мама мене перехрестила, вона вже пережила дуже багато, брата розстріляли, замучили. Думала, що я не вернусь. Вони мене допитали, але потім відпустили. Я підписав якісь папери, що більше так не буду робити. Вертаюсь до хати, десь  годині в 10- ій вечора, дивлюсь, а в хаті вікна темні, здивувався, що мої так швидко полягали спати. Приходжу, а батьки сидять задумані у темряві і дивляться. Вони думали, що вже “все”. Та потім мене все ще смикали, викликали. Я мусив підписати офіційне попередження, що якщо я щось таке напишу, яке я писав, то вже буде кримінальна справа. Після того я шифрував свої твори.

Що стало причиною для обшуку? Є причина і є привід. Причина та, що були стукачі, які приходили до мене додому, їм я читав свої твори, показував книжки. Кагебісти знали, що у мене є книжки, не антирадянські, вони просто були видані до війни, ну і зрозуміло, що там було щось буржуазно-націоналістичне. Ну і вірші в мене були такі западнецькі ж. Привід знайшли дуже простий: я дав одну книжку Олегу Озарку. Подарував йому книжку “Історія України”, але я, дурний, на тих своїх книжках ще розписувався. І от вони в нього зробили обшук, посадили його на два роки. Мене викликали на суд до нього, я мав посвідчити лише про те, що дав йому цю книжку і більше нічого. Але начебто гріха за мною не було, та була причина пошукати й інші книжки. Ну і так вони прийшли обшукувати мене.


ПРО ТИСК В ЧАС РЕЖИМУ ЯНУКОВИЧА

Той радянський тиск і тиск за часів Януковича порівнювати не можливо. Я був молодий і наляканий. А за Януковича, коли я вже написав вірш «Убий підараса!», то я вже нічого не боявся. (Вірш «Убий підараса!» Був публічно продекламований автором з алюзією на президента України Віктора Януковича під час відзначення 176-ї річниці з дня народження Леопольда фон Захер-Мазоха у Львові. Відео декламації блискавично поширилось в соціальних мережах , а заголовна фраза одразу стала інтернет мемом – авт.)

Як все сталося? Я йшов додому, мені подзвонила дружина і сказала наляканим голосом, що в нашому домі міліція. Я сказав, щоб не переживала, дала їм горілочку, кави налила, а я зараз буду. Я перейшов уже все: і кагебістів, і міліціонерів, і допитували мене, і били колись. Я вже не мав жодного страху. Прийшов і бачу, що вони вже “тепленькі”, жінка їх вгостила і вони кажуть: “Пане Юрцю, та ми той вірш цілим відділенням читали, так сміялись. Ми на вашому боці, але на нас тиснуть з Києва, та ми пояснили, що ви нікого не збираєтеся вбивати”. Але там на мене створили позов, бо не тільки цей вірш я читав. Мене звинуватили у порнографії, ще там придумали якісь гріхи. Я мусив виправдовуватись, потім тим займалась прокуратура, але там був знайомий і подзвонив мені, каже: “Слухай, що там робити з тим віршом?”. Вірш дали в університет на експертизу, а там працювала моя дружина. Після експертизи написали, що це глибокий постмодерний вірш з підтекстом, який не можна трактувати так однозначно, як заклик до дії. А потім вони не мали куди йти, у прокуратурі сказали, що можна подавати в суд. Але ж не буде подавати Янукович у суд через те, що його назвали “підарасом”. Ну і так воно залишилось. Щоправда, я дещо постраждав фінансово тоді, бо є так звані державні закупівлі книжок, коли закуповують по кілька тисяч кожної книжки до бібліотек. А мої твори у період Януковича перестали закуповувати.


ПРО СТАВЛЕННЯ ДО ЛІТЕРАТУРНИХ НАГОРОД

Це не нагороди, це відзнака – папірчик, яких я маю достатньо. Найбільша нагорода – це “Книга року ВВС”, коли я двічі став лауреатом, а навіть, коли я кілька разів входив у короткий список. Тут є віддача, а все інше – ніщо, бо ніхто не звертає уваги на це зараз.

Щодо перемоги на форумі книговидавців у Львові, то форум – це відзнака саме для видавців, але не для письменника. Видавець отримує грамоту за те, що видав гарну книжку, але від того вона не стане краще продаватись.

 


ПРО СТАТУС “БАТЬКА ЧОРНОГО ГУМОРУ” В УКРАЇНІ

Справа у тому, що коли мене надрукували вперше у 90-му році, то я писав вільно, не маючи в голові читача. Я писав все, що я хотів. Я хотів заповнити деякі ніші в українській літературі. У нас тоді не було чорного гумору, не було літератури абсурду. Я писав у цих жанрах твори , і це було вперше в Україні.

Автор: Ростислав Шпук


ПРО ФРАНКІВСЬК І ЛЬВІВ

Це для мене два найдорожчих міста. Поза ними я б не міг жити. Я б радо повернувся до Станиславова, але є одна річ, яка тримає мене у Львові – потужна наукова бібліотека Стефаника, без якої я просто як риба без води. Ті антології, які я готую, потребують праці в науковій бібліотеці. Крім того, там не лише антології, а й, наприклад, я пишу легенди Галичини, щоб діти мали повний обсяг зі всіх районів. Я міг це дістати тільки у науковій бібліотеці. Я прив’язаний.


ПРО ФРАНКІВСЬК СЬОГОДНІШНІЙ

Я бачу тільки центр. Ніде не буваю, бо якщо приїжджаю на один день, то що можу побачити. Бачу, що центр розвивається і приймає туристів, є багато закладів цікавих. Я завжди тішусь, коли є туристи. Бо дехто у нас нарікає, що не можна у Львові через Ринок вільно пройти. Але думаю, що це дуже добре. Це добре, коли приїжджають люди, яких тягне сюди. Не їдуть туристи ні на Схід, ні на Південь. Вони їдуть на Захід, бо ці міста нагадують Європу. В Івано-Франківську, в Ужгороді, у Львові вони бачать Європу. Це такий шматок Європи, якого вони не бачать у деяких інших містах.

Я не думаю, що я можу щось радити, що змінити. Єдине – хотів би, щоб збереглися всі ті зелені куточки, які були у Станиславові. Всі ці величезні старовинні будівлі, які зникають, ці луги. Це такі місця, які потрібно берегти. Але в нас чомусь вирішили це все забудувати, ліси нищаться. Хочеться, щоб це все було збережене.

Тарас Зень
Ольга Клим

Схожі записи

1 коментар
  1. Автор першого портрету Віталій Воробйов

Залишити відповідь

МИ В СОЦМЕРЕЖАХ

КОНТАКТИ

м. Івано-Франківськ
вул.Галицька,22

Приймальня: тел.: (0342) 77-61-28
Email: trcvezha@gmail.com