Вже давно стерті рамки розмежування професій на чоловічі та жіночі. Сьогодні жінки спокійно виконують чоловічі ролі, а чоловіки задіяні в жіночих професіях. Такі вже були стандарти та стереотипи. Нині неписані обмеження знівельовані. Жінки готові обіймати складні, чи то фізично, чи морально, діяльності. Мало того, жінки у прийнятих чоловічих професіях досягають неабиякого успіху.
Жінки кидають виклик традиційно чоловічим заняттям. То ж які професії обирають ці сміливиці та як їм вдається залишатися жіночними у незвичних роботах. Ковалі, кранівниці, таксистки, водії тролейбусів, телеоператори та жінки на війні. До восьмого дня березня, ми вирішили познайомити Вас із сильними жінками, франківками, що задіяні в чоловічих професіях.
ЮЛІЯ ДАНИЛЮК
«На роботу як на свято», так про свою справу каже Юлія – водій Тролейбуса.
«Працюю з 2005-го року. Навчалась у 2004-му році на курсах у Тролейбусному депо протягом п’яти місяців. Ця робота зацікавила мене, оскільки у нашій сім’ї вже ціла династія водіїв тролейбусу. Моя мама також працювала з ще з 1984-го року. Найскладніше в роботі – це прокидатися о 4 ранку. Я з колегою розділяю один тролейбус. Я господиня у своїй «хаті». Робота з пасажирами дуже цікава. Бувають різні люди: такі, що чимось незадоволені, а є такі, що дякують та приємно спілкуються.
У мене не буває важких днів. Все тому, що дуже люблю свою роботу і звикла до неї. Звісно трапляються й поломки, чи ще щось, але все це я намагаюсь відкидати на задній план. Я не зациклююсь на негативних моментах у роботі. Жінок, котрі працюють водіями у тролейбусах досить багато, гадаю навіть більша частина, хоча ще декілька років тому все було навпаки: чоловіків було багато, а жінок дуже мало. На довгих тролейбусах працює не багато жінок.
Та знаєте, на роботі я не жінка, а водій. Жінка я у позаробочий час: я мама, дружина. Я не вважаю таку роботу складною. Дорога – це дуже цікавий вид праці. Я люблю свою роботу. Мені не дай повишивати, а дай гайки покрутити. Найцікавіше в роботі – це рух. Рух – це життя».
ВАСИЛИНА ДЗЬОМБАК
Василина Дьомбак – кранівниця. Жінка більше 30-ти років пропрацювала оператором баштового крана. Василина народилася в селі Олієво-Королівці Городенківського району.
«Спочатку я влаштувалася на курси плиточників. Якось нас узяли на стажування на будову, і там я вперше побачила будівельний кран — він мене сильно заінтригував. Тоді я вилізла на верх крана і мені дуже сподобалося. Я виросла в селі, з дитинства дуже любила небо. Тож коли опинилася на крані, одразу зрозуміла, що це моє».
Її трудовий стаж – це спорудження багатьох міських шкіл, дитячих садків, багатоповерхівок та сучасних бізнес-центрів. За третину століття вона встигла попрацювати в різних куточках міста. Робота лише на одному об’єкті дозволяє з висоти вивчити цілий мікрорайон.
«Я вже звикла. Без висоти, як пілоти, – вже не можу. Рідні мені часто говорять, щоб я залишила цю роботу, оскільки вона важка, тим паче для жінки». На висоту десяти поверхів жінка підіймалася за лічені хвилини, та ще й на підборах. Підняти бетонні перекриття, арматуру, розчин, довантажити мулярам цеглу – слова із повсякденного лексикону кранівниці. Та жінка залишається жінкою: у кабіні її крану штори, ковбик та інші побутові дрібнички. Василина каже, що їй не просто дається розлучатися з черговим краном, адже до кожної машини звикає, як до рідної. Інколи координує роботу на будівельному майданчику. «Довго працюючи, я вже знаю, як подавати сигнали, як говорити. Робота у нас налаштована, ми дуже звикли одні до одних». Свій трудовий стаж кранівниці завершила у 2015-му році.
ІРИНА КРАВЕЦЬ
Ірина Кравець – колишній телеоператор. Перша жінка телеоператор у Івано-Франківську. Починала свою діяльність на «Канал 402» (1997-98), далі «Еліт-ТБ» (1999), а також на ТРК «Вежа», з вересня 2000 по травень 2004 року.
«Ви знаєте, у телебачення я закохалась з першого дня перебування там. Деякий час я працювала художником студії. Але мені завжди було цікаво, як оператори роблять таку красиву картинку, тому я цього і навчилась. Свою роботу я любила безмежно, вона захопила мене з першого кадру. Роботу оператора я можу прирівняти до живопису. Малюючи ти уявляєш картинку, а тут ти її бачиш одразу. Гадаю, що колишніх операторів не буває».
НАТАЛЯ КОЦКОВИЧ
Журналіст, доброволець окремого загону спецпризначення Нацгвардії «Азов» (грудень 2014 – вересень 2016), старший солдат, командир підрозділу Інформаційної служби. Франківська журналістка, була активною учасницею Революції Гідності. З початком війни в Україні вирішила піти добровольцем тоді ще в батальйон «Азов». На той час була другою дівчиною в цілому загоні. Брала участь і висвітлювала спецоперації зі звільнення та оборони Широкиного.
«Це безперечно були два найкращі роки мого життя. Мені пощастило, бо я мала нагоду справді боротися за свою країну. Так, було складно, холодно взимку, спекотно улітку, життя у військовій формі, залізна дисципліна, суворі командири… А ще справжня дружба з побратимами, втрати та розчарування. Сказати, що було страшно – нічого не сказати. І страшно, і смішно, і важко – все одночасно. Можу визнати тільки зараз, що ходити тендітній дівчині в берцях, та майже завжди в бронежилеті та з автоматом і справді нелегко. Спина і досі нагадує про ті часи. Але то була добра нагода постріляти по ворогові майже з усіх видів озброєння. Якщо чесно, якби не була у своєму підрозділі, пішла б у 2 сотню на посаду гранатометника. Це найкраща зброя, яка подарувала також окрім емоцій і часткову глухоту на праве вухо. Служити, якщо ти налаштований на боротьбу – навіть дівчині абсолютно нескладно, єдине, що було некомфортно, бо в окопах не надто є можливість слідкувати за особистою гігієною».
НАДІЯ БОГОВИЧ
Надія працювала таксисткою у Франківську, а зараз перебуває на Сході. В таксі – з 2004 по 2015 роки.
«Колектив був дружнім та чоловічим. Всі завжди підтримували один одного і допомагали у складних ситуаціях. Я була бригадиром, тож мене слухались, а я допомагала їм у вирішенні будь-яких проблем. Подобалось спілкування з пасажирами, це завжди нові історії з життя. На Сході з самого початку я їздила як волонтер кожного місяця доставляла допомогу (різне): продукти, машини, буржуйки, одяг, спорядження… З липня 2016-го пішла у добровольці ДУК ТГ Сапсан і по сьогоднішній день воюю у складі тактичної групи. На даний час боєць-парамедик розвід групи. Час від часу на прикритті, а також на ти із снайперською зброєю. Коли тут довго перебуваєш, то стріляти вмієш зі всього. Курси парамедицини закінчила, бо бачила багато смертей. На даний час спасла вже не одного бійця, чим і горджусь».
Сніжана САМАНЧУК
Залишити відповідь