Гончарство – одне з найдавніших ремесел на території України, відоме ще з часів Трипільської культури. Основне для гончаря – це глина, вода та гончарний круг, – не складні елементи, та не кожен з ними «даст собі раду». Про те, що в сучасному світі є гончарство – ремесло чи мистецтво, та як захоплення наймолодшого сина Антона Микитюка стало справою всієї родини ми розпитали у Богдана Микитюка.
– Коли вперше познайомились з гончарською справою? Пам’ятаєте перші вироби?
Гончарська справа в нашій сім’ї з’явилась завдяки моєму брату Антону. Обираючи майбутню професію він спробував працювати на гончарному крузі, та одразу полюбивши цю роботу, вирішив продовжити вивчення справи у Косівському інституті декоративно-прикладного мистецтва, на спеціальності “художня кераміка”. Щоправда, спочатку мало хто вірив в успіх справи, скажу по правді, я теж підсміхувався (із 33-ох студентів мій брат у загальному рейтингу був 33-м). Так Антон став професійним гончарем.
Про перші вироби скажу, що в нас їх не збереглося, вони є в наших друзів та родичів, але собі ми їх не залишали. Також на першому ярмарку, де ми представили нашу продукцію (а це було 28 серпня 2010 року в Городенці під час святкування Дня міста), Городенківський краєзнавчий музей “Покуття”, побачивши наші роботи, викупив їх для експозиції. Є вони там і зараз, час від часу ми заходимо у музей та дивимось на свої перші вироби. Зараз ми вже бачимо, що вони були не зовсім досконалі, та це був початок справи.
– Чи є виріб який Антон не хоче продавати?
Ні, в Антона такого немає, він ніколи не тримався за матеріальне.
– Що ліпити найважче?
Найважче у гончарській справі – це великі та масивні вироби. Їх складно і виробити, і випалити у печі.
– Скільки часу виріб випалюється?
Тут все залежить від виробу. Є вироби, які випалюються кілька годин, є такі, що 20, а є – з котрими потрібно працювати тиждень.
– Звідки берете глину та інші матеріали для роботи?
Починали ми працювати із глиною із нашого Коломийського кар’єру, на базі якого працює цегельний завод. Раніше ми брали там глину, самі її заготовляли. Проте з цією глиною нам було важко працювати (вона довго сохла, при сушці давала тріщини). Тому тепер ми працюємо з білою глиною, із міста Слов’янськ Донецької області. Там є Слов’янський керамічний завод, який спеціалізується на виготовленні глини, побудували його англійці. Якість цієї глини дуже висока, тому з нею нам працювати краще.
– Хто дизайнує всі речі?
У нас творча сім’я. Цим займається і Антон, і тато – Михайло Микитюк, який відіграє важливу роль в усій справі. Найчастіше рішення стосовно декорування приймається на так званій «художній раді», де кожен може висловити і поділитися своїми ідеями та поглядами.
– Чи завжди прикрашаєте посуд візерунками? Чи мають традиційні візерунки сакральне значення?
Кожен наш художник по-своєму виконує розпис. Часто на роботах поєднуються традиційний орнамент із якимось сучасними деталями художнього розпису.
– Що означає знак внизу на виробі?
Кожен майстер має свій символ, щоб не виникало плутанини він залишає його там.
– Що найбільше подобається у роботі?
Гончарування насправді довгий процес. Є багато ланок: гончарство, декорування, лощення, випал, молочний випал, реалізація та ін. Особисто для мене – це розробка нових речей, коли ти робиш щось нове та ексклюзивне.
– Яка різниця між живою та неживою керамікою?
З будь-якого виробу можна зробити живу і «неживу» кераміку. Жива – це кераміка оброблена в молоці, «нежива» – у глазурі. Глазур – це скло розчинене в порошок, якщо ним покрити глиняний посуд, він уже стане частково скляним, звичайною керамікою. При обробці молоком тільки частина глиняних пор забивається, решту продовжує дихати, тому-то такі вироби називаються живими.
– У вас унікальна родина – кожен член сім’ї задіяний у гончарській справі. Розкажіть, як так склалося.
Як я уже казав на початках всі підсміхались з Антона, а потім ми зрозуміли, що це може стати справою, котра годуватиме нас усіх. Кожен став на своє місце: хто за гончарний круг, хто за розпис, хто за ліпку, так з’явилась «Покутська кераміка».
– Чи маєте закордонні замовлення?
Так, зовсім нещодавно ми почали працювати із іноземними клієнтами. У зв’язку із ситуацією у нашій країні закордонним замовникам вигідно з нами співпрацювати, ціна наших виробів для європейців є цілком адекватна. Нещодавно ми зробили зразок бокала на Вену (Австрію).
– В Україні, та не тільки, вважається, що гончарство втрачає позиції та стає не промислом, а мистецтвом. Що думаєте ви стосовно цього?
З моєї точки зору, гончарство – це реміснича професія. Що це означає? Це означає, що чим більше людина прикладає труду, зусиль і часу, тим краще у неї виходить кінцева робота. В кожній професії є люди, котрі бездоганно виконують конкретно задану роботу, наприклад виготовляє сотню однакових горнят – це просто ремісник, а є такі, що кожне горня зроблять з якимись новим елементом – це вже художник-ремісник.
Можливо, так, якоюсь мірою гончарство відходить. За Радянського Союзу існували цілі цехи, де вироблялась гончарська продукція, проте вона нікому не була потрібна, вироби просто закопували в землю, тоді було закрито цілі гончарські цехи. В той час гончарство відмерло. Зараз воно поволі почало відроджуватись. В Україні популярні так звані гончарі-кустарники: сам згончарив, зробив орнамент, приліпив ручку і продав.
– Чого не вистачає сучасному гончарству?
З виробництвом проблем нема, є проблеми із збутом, що в свою чергу пов’язано із економічною ситуацією у країні. У виборі між якістю, корисністю та вартістю більшість українців обирають ті вироби, котрі дешевші.
– У якому напрямку працюєте зараз?
Зараз ми працюємо у трьох напрямках – це гончарство, виливання та ручна ліпка.
Наймолодший з них це проект «Тяп-лап», його ініціювала моя дружина. Переїхавши сюди з Донецька, вона спробувала і собі працювати із глиною. У неї креативний підхід до роботи, власні вироби вона виставляла в соцмережах, там вони здобули популярність. Дружина залучила до виробництва друзів та знайомих, і ми почали працювати у ще одному напрямку. Назва ж пов’язана із любов’ю дружини до нашого собаки.
Попри це ми працюємо і в інших напрямках.
– Ви практикуєте цікаву річ – віддаєте роботу людям до дому. Здається, це називається надомництво?
Так, ми популяризуємо надомництво. До нас приходить людина, бере зразок виробу, купляє наприклад кілька кілограм глини, а через кілька тижнів приносить готовий виріб, отримує за це гроші та повертається знову працювати до дому.
Віра ДОБЖИНЕЦЬКА
Фото: Саша ЛИТИВИНЕНКО
Залишити відповідь