Його козаки – народні улюбленці. Грай, Око й Тур вміють і куліш варити, і футбол грати, і наречених визволяти, а ще – олімпійцями ставати. Мультфільми “Як козаки…” й досі знаходять своїх глядачів, хоча й перший епізод був відзнятий ще в 1967 році. А “батьком” харизматичних персонажів є художник-постановник анімаційних фільмів Едуард Кірич.
Нам вдалось поспілкуватись із художником неймовірних українських мультфільмів. Про те, як він разом із дружиною покидав рідну домівку тікаючи від війни, чи продовжує малювати і що в Івано-Франківську його вразило найбільше – читайте далі.
– Як вас зустрів Івано-Франківськ?
Едуард Кірич: Ніч.. Потяг приїхав в місто, в якому ми раніше не бували. Ми не знали в які двері заходити, на якій платформі зупинились. Усі пасажири з сумками почали виходити з вагонів і довкола створилась якась метушня. Якби висадився десант, то він би організовано прямував до місця призначення. А ми всі різні люди: хтось не може зійти, хтось із дітьми, а дехто губиться в незнайомому місці. В кожному купе було по 10 осіб. Ми з Києва їхали сидячи. Хтось схилявся на іншого і так намагався заснути хоч на короткий час. Після прибуття, з нами зв’язались волонтери й направили до місця проживання.
Тетяна: Ми дуже вдячні волонтерам. Вони супроводжували нас від київського вокзалу й аж до Івано-Франківська. В Києві люди просто атакували евакуаційні поїзди. Коли волонтери побачили нас, то сказали йти в зал і очікувати. Там було багато матерів із дітьми, людей похилого віку, осіб з обмеженими можливостями… Волонтери записували кожного на той потяг, на який він чекав і коли транспорт під’їжджав, то нас садили на нього. Там можна було випити чаю чи кави, з’їсти печиво. Ми їхали близько 15 годин, а коли вийшли в Івано-Франківську на перон, то нам одразу запропонували поїсти борщу. Це була 3 година ночі, волонтери були вже настільки стомлені, що це читалось на їхніх обличчях. Втім, вони радо нас пригощали борщем і відповідали на наші питання.
Едуард Кірич: Ми здивувались від того, як все було організовано. Кожен волонтер мав свою функцію і все відбувалось дуже швидко.
Тетяна: Мені дуже хочеться сказати про організацію, яка теж нам допомогла. Понад 20 років тому я була в Івано-Франківську на робочому семінарі й спілкувалась із членами організації “Турбота про літніх в Україні”. Волонтери цього об’єднання прочитали в Інтернеті, що ми направляємось до Івано-Франківська і тут зустріли нас, повезли до нашого помешкання, підказали в питанні реєстрації. А далі ми були вражені ще й місцевими соціальними службами. Вони все чітко і швидко роблять, а єдине, що їх турбує – проблеми із комп’ютерами, бо це затримує роботу. Вони б ще більше обслужили людей, якби не підводила техніка. Я тривалий час працювала в цій сфері й чудово розумію, яка це складна робота.
Наступне наше здивування – краса міста.
– Чи сподобалось вам місто?
Едуард Кірич: Ми зранку прокинулись і вже почали все роздивлятись. Ми дуже хотіли побачити центр міста. Я зрозумів, що місцева архітектура – застигла музика. Тут вона настільки заснула, що спить непробудно. Дуже добре, що її так і залишили, а не “покращували”. В Івано-Франківську споруди неймовірної архітектури. Відчувається, що тут була шляхетна рука. Закордонні і місцеві архітектори створили справжню красу. Це все можна вивчати, написати книги.
Тетяна: Дуже інтелігентне місто, духовне. Хоча на вулицях дуже багато рекламних вивісок. Сподіваюсь, через декілька років місто очиститься від цього і залишиться тільки інтелігентність споруд.
– Як ви прощались із домом?
Едуард Кірич: Стати на коліна і скиглити – поганий варіант. Ми впевнені, що повернемось додому. З цією думкою ми покидали домівку.
Я полюбляв мандрувати. Бувало, брав із собою планшет і йшов у похід. Я знаю, що в багатьох місцях побував. Те, що я зараз опинився ще десь – не новина для мене.
– Що із важливих для вас речей вдалось прихопити із собою?
Едуард Кірич: Усе важливе знаходиться в моїй голові. Я привіз вої знання і досвід, щоб навчати інших. В мене багата творча біографія. Моя професія зараз вже не унікальна, але колись мені було важливо розповідати основи мультиплікації. Насправді мультиплікатор поєднує в собі декілька професій.
Тетяна: В Івано-Франківськ ми приїхали із наплічником і маленькою валізою. Вдома ми залишили два альбоми із роботами Едуарда Кірича, які мали видавати вже цьогоріч. Ми залишили проєкт двох виставок з роботами Кірича, які мають відбутись в Полтаві та Києві. Ми залишили увесь архів… Дуже чекаємо, щоб повернутись додому. Можливо, на 85-річчя Едуарда ми зробимо те, що не вдалось реалізувати тепер.
Зараз Едуард Ілліч волонтерить – знайомить учнів франківських ліцеїв із професією мультиплікатора.
– Як вас сприймають діти?
Едуард Кірич: Звичайно, складно спілкуватись із дітьми, бо вікова категорія дуже відрізняється. З ровесниками легше. Але коли мені старші люди кажуть, що виросли на моїх мультфільмах, то мене це дуже забавляє. То я бронтозавр якийсь? (Сміється)
Дітям я розповідаю історію виникнення козаків нашого мультфільму. В той час – 1960-ті роки, коли я створював мультфільм, слово “козаки” подразнювало владу. Нам прийшов запит на цей мультфільм і ми спочатку відмовлялись. Втім, потім ми подумали, що такий мультфільм має право на життя, бо це ж не документальна кінострічка. І так я почав малювати славнозвісних козаків.
Першою моєю картиною був мультфільм “Чому у півня короткі штанці” з гуцульськими мотивами. Тоді моїм кумиром була Кульчицька Олена Львівна – львівська художниця. Вона полюбляла гуцульський одяг і саме з неї я змальовував героя цієї картини. Ще в мультфільмі присутній верховинський заспів “Гей на високій полонині півник походжає. Він тепер справжній легінь, бо вже штанці має”.
Україна – це моє поле для роботи. Тільки з українськими мотивами я створюю анімації. Почалось з півника, далі я створив “Сказання про Ігорів похід”, “Енеїду”…
Вже з часом моїм кумиром став Вікентій Хвойка, який відкрив Трипільську культуру. Те, що він підняв з-під землі, показало, що тут живе народ з легендарною історією.
– Що вас надихало під час створення козаків Грая, Ока й Тура?
Едуард Кірич: В мені теж тече козацька кров. Завдяки своїй бабці я дізнався, що ми походимо від вільних козаків.
В 60-ті роки ми й не думали робити мультфільм про козаків. Втім, якийсь грек із Запоріжжя прислав записку із проханням зробити фільм-легенду про трьох козаків. Актори злякались таке знімати й три роки ця ідея лежала під сукном. Тоді сказали нам це втілити. Ми теж деякий час тримали сценарій, а потім редактор запропонував створити мультфільм. Перший називався “Як козаки куліш варили”. До речі, тоді за сценарієм ворогами були кримські татари, а зараз вони є моїми друзями. Ось так за короткий час все змінюється.
Далі вже був футбол (ред. – “Як козаки у футбол грали”). Тоді я взяв все у свої руки і правив навіть сценарій.
Хоч я і художник, але навіть створював сценарій для серії “Як козаки олімпійцями стали”. Нас запросили на міжнародний фестиваль. Цей мультфільм отримав срібну відзнаку. Хто поїхав на фестиваль? Москва! Тій жінці вручили нашу нагороду і вона відвезла її в росію, де вона й досі знаходиться. Нам жодного разу не сказали приїхати за нагородою, не привезли її сюди. Хамство! В той бік тепер ніколи!
В нас ще досі залишились нереалізовані сценарії.
– Зараз ви малюєте картинки для майбутніх мультфільмів?
Едуард Кірич: Я створюю картини з гумором. Звичайно, я можу зараз малювати того прища (ред. – путіна), але я не хочу в це влазити. Колись були журнали “Крокодил”, “Перець”, в яких публікували карикатури на ворогів нашої країни. Зараз часи інші. Дай Боже, щоб Маріуполь вистояв.
– В яких місцях Івано-Франківська вам вже вдалось побувати?
Едуард Кірич: Я вражений драмтеатром. Ми побували на виставі “Енеїда” і я був у захопленні. Молодці!
Тетяна: Ми відчули крихітку щастя і радості від того, що долучились до їх мистецтва. Це нас надихає жити далі. Ми вже не молоді, але відчули, що не все ще закінчене в цьому житті.
Едуард Кірич: Я не знаю, чи в Києві в драматичному театрі ім. Івана Франка можливо таке зробити. Там інші люди, інший настрій, інша палітра, інша енергетика. А тут – вогонь.
– Сподіваюсь, скоро вам пощастить повернутись в рідну домівку. Чим наше місто найбільше запам’ятається?
Едуард Кірич: Я думав, що Івано-Франківськ – місто із гуцульськими мотивами. Зараз я побачив, що тут гарно поєднано й історію, і європейські архітектурні смаки, і все інше. Мені дуже сподобалось.
Тетяна: Ми прогулювались вулицею Шевченка і я зупинялась майже біля кожного будинку, щоб сфотографувати. Потім ми зайшли в парк… Ми здивувались, що це місто пам’ятає своїх героїв. Ми навіть їх не знали.
Едуард Кірич: Тут скрізь висять пам’ятні дошки – така шана. Якщо захочеш, то зупинишся і прочитаєш про кого там написано. Попри те, що всі ми – українці, є ще й окрема спорідненість іванофранківців. Досі я такого не бачив і не відчував.
Ольга Смага
Христина Ткачук
Залишити відповідь