Екстремальні спогади іванофранківців

Що найкраще закарбовується в пам’яті? Однозначно події пов’язані з емоціями. Перший поцілунок, стрибок з парашутом, народження дитини, власне весілля, перше куплене авто і серед цих усіх подій, в пам’яті назавжди залишаються екстремальні історії.

Свою екстремальну подорож досі пам’ятає франківчанка Оля Бондар. Ця історія буквально залишила слід в житті жінки.

«Ще в студентські роки я вирішила з друзями піти в гори. Вони полюбляли екстремальний відпочинок, а ще в нашій компанії був мій хлопець, який теж підтримував походи. Це був десь кінець 3 курсу», – розповідає Оля Бондар.

Жінка пригадує, що до них долучився ще хлопець зі Львова, який обіцяв провести посвячення «із матраців». «Матрацом» називали того, хто приїжджав, наприклад, у Яремче і тільки лежав на березі річки, а потім розповідав, що був у горах.

«Цей хлопець казав, що зробить з «матраців» справжніх альпіністів та любителів гір. Ми запланували досить складний маршрут, бо в один день ми мали піднятись на дві гори. Однією з них була гора Пір Іван. Чорногора славиться таємничою історією і відомо, що там були й загиблі. Втім, Степан дуже хотів побувати там, переночувати в обсерваторії. Для нього це було суперекстремально, тож ми погодились».

Пані Оля визнає, що тоді почувалась ще справжнім «матрацом», бо зовсім не мала гірського досвіду.

«Коли ми вже піднялись на Чорногору, я була дуже стомлена. Мені дали бутерброд, трішки спирту і я одразу заснула. Зранку прокидаюсь, а на горі йде сніг. Це був не просто легкий сніжок, а справжня завірюха, вітер. До речі, це був кінець травня чи початок червня. Я дуже злякалась. Думаю, хлопці теж занервували, але не показували це. Ми одягли всі теплі речі, які взяли із собою. Ми були схожі на «полонених німців» (сміється). Ми почали спускатись і це було дуже складно. Повсюди була слизька трава і зверху сніг».

Під час спуску, кожен із команди використовував усе, щоб безпечно робити крок за кроком. Втім, із недосвідченою альпіністкою сталась біда. Оля послизнулась, не втрималась і покотилась вниз. Спуск був доволі стрімкий, ще й всюди каміння.

«Я падаю головою вперед, а мені кричать, щоб я розверталась і ногами стримувала себе. А я не могла це зробити, бо швидкість падіння мені не дозволяла. Все ж я зробила все, щоб полегшити падіння і стриматись ногами. До мене швидко всі спустились, а я просто сіла і в голові якийсь шок був. Обличчя мокре, все мокре, я думала, що це сніг і рукою протерла, а то була кров. Почала прикладати сніг до обличчя, швидко міняти його, бо він ставав червоний. Сиджу і навколо все в червоних снігових зліпках. Видовище не з приємних».

Олі вдалось зупинити кров і вирушити далі. Група надалі йшла дуже обережно, бо ніхто не очікував такої пригоди. Вже по дорозі дівчина відчула тремтіння і почав проявлятись шоковий стан.

«Ми спустились до перших будинків, мені зробили чай, але я навіть не могла його пити. Мені давали цукерки, щоб поповнити запас глюкози, але мені було дуже важко. Вже під кінець дня ми прийшли на вокзал у Ворохті, сіли в поїзд. Зранку прокидаюсь і помічаю, що мене дивно всі дивляться. Я питаю в чому справа, а мені всі кажуть, що все добре. Дзеркала довкола не було. Далі такі самі погляди були в Івано-Франківську на вокзалі, в таксі, а коли я прийшла в гуртожиток, то побачила жахливе зображення в дзеркалі. Було враження, що мене декілька людей били ногами. Самопочуття було погане, мене ще турбувало запаморочення та біль».

Дівчина взялась за лікування, відпросилась з пар на декілька днів, вже потім озброївшись тональним кремом, вона повернулась до звичного життя. Досі в Олі залишився рубець, як згадка про гірські пригоди 20-ти літньої студентки. До речі, її мама досі й не здогадується про екстремальне минуле доньки.

Такі історії є в багатьох недосвідчених туристів. Все ж саме вони закарбовують в пам’яті те, що в горах ми тільки тимчасові гості, і часом вершина сама вирішує, хто і як повернеться з висоти. Про те, що гори не люблять поспіху, розповідає й пані Ольга.

«Гроза. Ми спускаємось із Говерли. Намагались швидко спуститись, бо погода була дуже несприятлива для туризму. На шляху я послизнулась на мокрому камінні й в результаті порвала медіальну зв’язку. Втім, на травмованому коліні все ж продовжила спуск. Після цієї пригоди ще довго лікувала ногу. В горах варто берегти себе».

З горами пов’язані екстремальні спогади й пана Ігоря. Що робити, коли ти непроханий гість у лісовому царстві?

«Кілька років тому мені довелось зустрітись із небезпечним лісовим мешканцем. Я йшов стежкою до Ворохти й раптом почав досить грубе сопіння. Воно лунало із невеликої галявини з травою та кущами малини. Це відбувалось під полониною Лабєска що на горі Кукул. Я не встиг нічого зрозуміти, як побачив буру спину ведмедя. Я зрозумів, що це не худоба і швидко заховався за смереку. Ведмідь без поспіху пішов у протилежному напрямку. Думаю, він ласував малиною і вирішив там заночувати».

Чоловік зізнається, що навіть не встиг налякатись, а просто думав про те, що ведмідь його не побачив і пішов. Вже коли Ігор спускався до дороги, то усвідомив всю небезпеку.

«Думаю, ведмідь був дорослий і розумний, тож добре знав, що з людьми краще не зв’язуватись»,- жартує чоловік.

В Костянтина історія екстремальної подорожі дуже відрізняється від інших. Тут ані гір, ані грози. Екстриму додали люди, які безжально нищать одні одних.

«Це був 2014 рік, я на Ясіноватській розв’язці пробив колесо в машині. Зупинився змінити шину і раптом почався мінометний обстріл. Чесно, так швидко я ще ніколи не ставив запаску. Це було дуже страшно».

Свої екстремальні спогади розповідає й Наталя Семчук. Каже, запам’яталась поїздка в Крим і їзда по дорожніх серпантинах. Тоді в додачу ще й закипів мотор в машині. Поруч із цією пригодою, жінка згадує юнацьку історію.

«Ще в 15-17 років ми з друзями вирушили в Яремче. Зранку приїхали на вокзал, сіли на свої сумки й чекали на потяг. Раптом нам хтось гукнув, що наш потяг вже рушив. Ми зірвались з місця і почали зупиняти поїзд. Все ж ми його зупинили, зайняли свої місця і рушили в подорож. Ось так бажання пересилює всі перешкоди».

Екстремальні подорожі та їхні спогади залишаються в пам’яті чи не на все життя. Дуже легко можна забути те, що було вчора на обід, але пригоди 20-ти річної давності – ні. Це доводять історії наших героїв. Не всі вони щасливо закінчились, але в спогадах вони одні із найекстремальніших.

 

Христина Ткачук