Телеведучий, бренд-войс, актор дубляжу Григорій Герман разом із сім’єю ще на початку повномасштабної війни переїхав до Івано-Франківська. Телеведучий зізнається, до останнього не вірив, що доведеться покидати власний дім.
У радіошоу “Зроблено в Україні” Григорій Герман розповів про те, як говорить із своїми синами про війну. А також про озвучування фільмів.
– Як тобі Івано-Франківськ?
– Хочу висловити подяку івано-франківцям за те, що ви прийняли українців з різних міст, тих, хто втратив свої домівки. Також дуже хочу попросити, щоб ви були трішки поблажливіші до цих людей. Наприклад, навіть в питанні мови. Розумію, що зараз на вулицях Івано-Франківська в рази частіше чутно російську, але я впевнений, що це не прояв позиції чи навмисне дратування інших, а просто це елемент того життя, яке вони втратили, того дому, якого вже в них немає. Коли вони звично розмовляють російською, це ніби частинка їхнього минулого життя. Так, як мої сини забрали із собою найцінніші іграшки. Це єдине прохання. В усьому іншому івано-франківці проявили себе дуже доброзичливо, щиро і так, як я знав вас ще до війни.
– Як ти відволікаєш своїх дітей від війни? Розумію, що це неможливо, але життя триває і потрібно жити.
– Я вважаю, що про війну забувати не треба. Ми прожили 8 років в ситуації, коли про війну вже перестали говорити. Будьмо відверті, йдеться про всю українську спільноту, владу. Ми забули, що триває війна і от вона нагадала про себе. Думаю, треба ставитись до всього, що відбувається, як до нової реальності, в якій ми маємо налагодити продуктивне, комфортне існування. Якщо ми весь час будемо намагатись забути про війну, то нічого хорошого із цього не вийде. Пригадую слова одного автора, що в концтаборах виживав той, хто не думав, що та ситуація тимчасова, а намагався призвичаїтись і жити.
Ми не можемо повністю обмежити дітей від війни. Вони все одно чують і бачать, що відбувається, вони все розуміють. Коли ти намагаєшся обмежити їх, то в результаті ти обманює. Діти не думають постійно про війну, ці думки виникають в них спонтанно. Наприклад, моя дружина пішла із синами в ігрову кімнату і коли всі діти грались, хтось із них почав відтворювати звук сирени. Потім діти почали в грі відтворювати усе те, що люди роблять під час повітряних тривог. Я не знаю, що відчувають ті діти, які пережили Маріуполь, боюсь про це подумати. Дай Боже їм здоров’я і їхнім батькам.
– Одразу вирішив їхати в Івано-Франківськ?
– Так. Ми знали, що приїдемо сюди, бо в Івано-Франківську живуть наші куми. Ми ще у 2014 році домовлялись, що в разі небезпеки ми приїдемо до них. Але ми дуже довго їхали, бо до останнього не вірили, що треба буде покидати дім. Спочатку ми декілька днів були в Києві, потім за містом, але коли почало активно “прилітати” й туди, ми вирішили їхати далі.
– Ти вірив у те, що все ж почнеться повномасштабна війна?
– В мене ще до війни було передчуття, якщо почнеться наступ, то ми все одно переможемо, бо на нашому боці правда і весь світ. В нас просто немає іншого шляху окрім перемоги.
– Як тобі вдається в роботі переключатись з одного образу в інший, змінювати свій голос?
– Чесно, я не знаю. Просто я розумію яким маю бути і роблю це. Дякуючи моїй артистичній натурі це вдається. В цій справі я з 1991 року і за 30 років вже навчився цієї гнучкості. Я не можу сказати, що це результат моєї наполегливої роботи або я просто її не помітив. Так буває, коли людина займається улюбленою справою. Як кажуть, якщо займатись не роботою, а улюбленою справою, то у вас не буде вихідних, але ви цього не помітите. Можливо робота над собою й була, але вона пройшла у задоволення. Мені складно навчати когось, розповідати про сценічне мовлення, бо я й сам не розумію, як я це все роблю.
– Були скоромовки, горіхи в щоках?
– Ні, такого не було. Усім студентам, з якими мені доводилось працювати, я рекомендую три скоромовки, які не мають змісту, але чудово розминають язик, губи і не відволікають мозок.
– Кого найчастіше тобі доводиться озвучувати?
– Я заслужений афроамериканець українського дубляжу. Так складається, що продюсери вважають, ніби тембр мого голосу підходить під ролі афроамериканців. Тому в моєму творчому здобутку є один китаєць, безліч афроамериканців і жодного білошкірого героя.
– А як би ти озвучував, наприклад, Бориса Джонсона?
– Я б підійшов до цього дубляжу дуже творчо. Він є перевтіленням Вінстона Черчилля. До того ж Борис Джонсон є автором книги про Вінстона Черчилля, яку усім варто прочитати. Тому я б поєднував ці два образи і озвучував із певним акцентом.
Радіошоу “Зроблено в Україні”
Христина Ткачук
Залишити відповідь