Для реалізації у житті людині потрібно займатися улюбленою справою. Тільки тоді робота буде легкою та, відповідно, якісною. Жінка, котрій вдалося перетворити звичайне захоплення на справу життя. Ірина Станіславська – «прянична фея», творча особистість та мандрівниця. Вона розповіла про пряничне мистецтво, що її надихає та як захоплення переросло у прибуткову справу.
– Коли ви почали випікати та з чого почалась ваша «прянична історія»?
– Моя любов до виготовлення пряників почалася з хобі. Якось, напередодні Нового року разом із подругою ми вирішили спекти тематичні пряники і прикрасити ними ялинку. Вперше свої пряники я мала нагоду демонструвати на Благодійному ярмарку при ПНУ. Це був мій дебют у цій сфері. Тоді конкретної ціни за продукт не було, працювала за принципом: «Бери скільки хочеш – плати скільки можеш». Ідея хороша, але не у такому місці, оскільки студенти не завжди можуть багато собі дозволити. Пряники розкупили за30 хв. Заробіток бум невеличким, але тоді я зрозуміла, що моя робота цікава людям.
Наступною спробою продати свої пряники вже за визначеними цінами було на святі Хелловіну. Місцем продажу став «Facebook». Пам’ятаю, ціна тоді була 30 гривень за шість пряників, як прокоментувала моя знайома: «щоб, не дай Бог, не заробити». Сила соціальної мережі полягала в тому, що друзі друзів бачили мій запис у стрічці новин і почали замовляти пряники. В останню ніч перед Хелловіном я практично не спала, потрібно було виконати велику кількість замовлень. Згодом я зрозуміла, що можна їх робити на комерційній основі, тому осінь 2014 року можна вважати початком «пряничної» історії.
– Ваш фах не пов’язаний із випіканням. Чи були думки повернутися до попередньої діяльності – адже до цього ви понад 10 років працювали викладачем?
– Вже близько року з того часу, як я пішла із основної роботи. Життя непередбачуване, тому я не можу сказати чим я буду займатися завтра, чи через рік. Можливо я колись навчатиму «пряничної розмальовки» у якомусь закладі, або повернуся до викладання студентам. У житті я не керуюсь поняттями: «ніколи» і «назавжди», оскільки життя дуже барвисте. Зараз я «в пряниках», а ще займаюсь координуванням різних проектів.
– Зараз ви працюєте вдома. Чи плануєте відкрити пряничну фабрику, чи майстерню?
– Ні, це було б досить типово. Тоді втрачається душа і енергетика того, що я роблю. Фабрика – це не індивідуальне виконання замовлень, а конвеєр. А якщо говорити про мрії, то я б хотіла відкрити пряничну майстерню, в якій буде місце і для крамнички, і для проведення майстер-класів, де буде відбуватися процес випікання та розмальовування пряників.
– Мрієте про майстерню у Івано-Франківську, чи деінде?
– Майстерня має бути там, де я живу. Зараз я мешкаю у Івано-Франківську. Тут мені комфортно, тут все починалася з домашнього проекту. Це той випадок, коли свої виготовляють для своїх, і це дарує неймовірну енергетику.
– Ви часто випікаєте для себе пряники, чи радше подобається для когось?
– Смакую тільки не розмальовані, бо глазуровані для мене надто солодкі.
– Така творча робота вимагає невичерпного натхнення. Що вас мотивує?
– Натхнення з’являється з різних джерел. Часто мені підказують замовники, коли просять виготовити пряники на конкретну тематику. Якщо я випікаю пряники на календарні свята, такі як: Новий рік, Великдень, День Валентина, то зрозуміло, що тематика вже визначена, продумаються лише ідеї. Черпаю натхнення у закордонних майстрів в Інтернеті.
– Ви нещодавно повернулись із подорожі Ісландією. Чим вразила вас поїздка?
– Мене не було вдома два тижні, але я б залюбки залишилась в Ісландії. Це та країна, про яку хочеться дізнаватися все більше і більше, дивитися на ці казкові пейзажі і нікуди не поспішати, саме цього не вистачало, бо згідно з маршрутом ми повинні були рухатись далі.
– Ви спонтанна людина в плані подорожей? Якщо б подзвонив друг, подруга і запропонували б поїхати автостопом кудись, ви б погодились?
– Ця ідея досить цікава, але ще не було таких пропозицій. Подорожі – це така річ, яка має сенс, розширює світогляд. Я завжди використовую всі можливості побувати у новому місці.
– А в своїй практиці використовували автостоп?
– Ніколи в житті не мандрувала автостопом і не користувалась послугами каучсьорфінгу, тому зараз це дві речі в списку «must do». Самій якось страшно це реалізовувати, чекаю поки на компанію.
– Окрім спогадів, вражень та світлин ви привозите ще щось з мандрівок? Можливо щось колекціонуєте?
– Ні, в жодному разі. Я переконана в тому, що колекціонувати потрібно емоції і враження. Взагалі я мінімалістка, в домі намагаюся зберігати якомога менше речей. Друзям із мандрівок я не привезу попсовий магнітик, це однозначно буде щось таке, що можна скуштувати (місцева страва або смаколик). З Ісландії друзям привезла місцевий сік з чилі та імбирем.
– Ісландія – нестандартний маршрут. Як вдалось туди поїхати?
– Їхали мої друзі зі Львова, також люди з Києва, Харкова ну і я з Івано-Франківська. Це дійсно нетиповий маршрут, нетипова країна після якої я не хочу у сусідні європейські країни. У нас був прямий переліт Варшава – Рейк’явік, а потім користувалися орендованим транспортом протягом десяти днів. Липень-серпень – найоптимальніший час для відвідування цієї країни по географічних умовах. Це умовне літо, коли там 16-17 градусів тепла, це повний світловий день. Натомість, зимою сонце світить 4 години на добу і дощі, сніги, вітри. Ісландія дуже нетипова країна.
– Чи берете у подорожі свої пряники?
– Так, звичайно. Завжди, коли подорожую з групою, обов’язково беру для них пряничні сюрпризи. А якщо це поїздки за кордон, беру з собою жовто-блакитні прапори та сердечка. В Ісландію я зробила собі «пряничну подругу» Джинджер, яка подорожувала зі мною, була моєю фотомоделлю. В наступні подорожі я вирішила брати ще кілька дублерів, тому що пряники мають властивість руйнуватись під впливом погодніх умов.
– Як вам вдається все встигати у такому шаленому ритмі?
– Коли мене запитують: «Як ти все встигаєш?», я кажу просто: «А я й не встигаю». Насправді я обрала для себе такий стиль життя: “Не поспішати”. Величезний плюс мого «пряникування» це те, що я самостійно визначаю, коли я хочу працювати, коли відпочивати. Потрібно розставити пріоритети, щоб і клієнти залишились задоволені і я могла реалізувати свої бажання.
– Що можете побажати людям, які ще не встигли себе реалізувати і теж хочуть, щоб їхнє хобі стало чимось більшим?
– Переконана, що в кожної людини є свій рецепт успіху. Не можна накласти історію однієї людини на іншу з впевненістю, що вона спрацює. Я навіть не могла подумати, що моє захоплення стане моєю професією та тим, що буде мене годувати, розважати і взагалі стане сенсом мого життя. Щодо побажань, то це буде звучати банально, але правдиво – робити те, до чого схиляється ваше серце і тоді відповідно світ відреагує на це, з’являються можливості, ресурси та люди.
Марія НАГУЛЯК
Залишити відповідь