До Міжнародного дня танцю ми приурочили розмову із Іваном Курилюком – головним балетмейстером Національного академічного ансамблю пісні і танцю «Гуцулія», народним артистом України, та головою обласної спілки хореографів. Іван Курилюк все своє життя присвятив танцю. Балетмейстер у свої 68 залишається жвавим, енергійним та весь час проводить на танцювальному майданчику.
– Розкажіть про ваш танцювальний шлях? З чого все почалось?
– На професійній творчій роботі я вже 44 роки. У дитинстві я дуже любив спорт, гімнастику, плавання, футбол, стрибки у висоту, біг, я любив все. А ще, грав у духовому оркестрі, і танцював. Одного разу виступав на змаганні з акробатики та гімнастики від сільської школи села на Городенщині, і зайняв 7 місце в області. Так склалось життя, що я завжди був у спорті. У школі вчився непогано. Якось почув про існування Гуцульського ансамблю у нашому селі, і у мене майнула думка, що хотів би там бути. У 1966 році у Снятинському культосвітньому училищі відкрили хореографічний відділ, і я спробував поступити туди. Оскільки я займався гімнастикою, і вже тоді знав багато елементів і трюків, вступний іспит здав на 4, і мене прийняли. У нас був дуже сильний викладач, колишній танцюрист Вороніжського хору. Мені пощастило, що я рік навчався у цьому училищі. Пізніше я поїхав у Івано-Франківськ, у філармонію, коли ще Гринишин був художнім керівником, і мене тоді запросили до них в ансамбль. Але від армії ніхто не спасав. І я в 1967 році пішов служити в армію під Москву.
– Розкажіть про ці часи.
– Там я потрапив у духовий оркестр, і одночасно танцював. З часом мене призначили керівником. У воєнній частині я поставив свої перші танці. В той час я потрапив на танцювальний конкурс у Москву, де став лауреатом військових танцюристів. У 1969 році я повернувся у Снятинське училище, і у 1971 закінчив навчання. До мене приїхали Богдан Петрович, заслужений танцюрист, та Володимир Петрик і запросили мене до Гуцульського ансамблю в Івано-Франківську. І так я із 71 року по сьогодні на цій професійній сцені танцю. Це поклик душі, видно від Бога. Воно було у мене в генах.
– Розкажіть про роботу в ансамблі.
– Я працював у Івано-Франківському університеті нафти і газу 3 роки. Там був керівником дитячої хореографічної школи, ансамблю «Самоцвіти», з 350 дітей. В ансамблі я працював до 40-ка років, до виходу на пенсію. 3 роки пропрацювавши танцюристом мене призначили балетмейстером. Ми з колективом багато гастролювали: у Далекий Схід, Прибалтику, Середню Азію, Москву, Сибір, Красноярський край, словом – весь Радянський союз обколесили повністю. Тепер наш ансамбль – Національний академічний ансамбль пісні і танцю «Гуцулія». Практично все своє життя я присвятив цьому колективу. Наш колектив сьогодні дуже сильний. Ми пройшли важкі часи, було таке, що не виплачували зарплати, а давали цементом і шифером. Та ми все ж таки збереглися.
– Як і де знаходите танцівників?
– У нас багато здібної і талановитої молоді. Здебільшого, до нас приходять із Інституту мистецтв. Там багато добрих керівників, які загартовують молодь. Юрій Скобель, який теж у нас танцював, знаючи наш характер підготовлює танцівників. Звідти приходять добре підготовлені діти. Василь Шеремета і Юрій Скобель прикладають багато зусиль для розвитку танцівників. Та кадри постійно змінюються. Біда в тому, що люди їдуть за довгим рублем за кордон.
– Бути балетмейстером – справа не з легких. Що найскладніше у вашій професії?
– Найскладніше у нашій майстерності – досягти мистецтва. Це постійна праця. Часто змінюються люди, або одружуються, або змінюють місце проживання. А ввести нову людину у програму дуже складно, бо вона об’ємна, і це забирає багато часу. Щоб її вивчити потрібно мінімум 2 роки, якщо в темпі – рік, півтори.
– Що для вас ваша професія?
– Я нею живу. Моя дружина, якої вже немає, казала: «Ти днюєш і ночуєш там». Мистецтвом треба жертвувати, десь страждає і сім’я. Але я люблю цю справу і намагаюсь прививати її своїм учням. Я часто виводжу на фестивалі і аматорські колективи. Це Інститут мистецтв «Дивоцвіт», ансамбль пісні і танцю Прикарпаття. Вони завжди займають перші місця. Я намагаюсь і там, і там працювати, щоб хореографія у нашій області розвивалась. Оцінюють їх журі, професійні балетмейстери з усього світу, їх не підкупиш. Все має бути відповідним. Ми беремо колоритом і професійним виконанням.
Я дуже серйозно ставлюсь до роботи. Не пропускаю жодні фестивалі, де я член журі. Допомагаю колективам, роблю постановки, проводжу майстер-класи по всій Україні. Я хочу щоб наш гуцульський танець жив скрізь. І знаєте, люди, які танцюють, співають і грають – це щирі люди. З них ніколи не виростуть грабіжники чи вбивці. У таких людей є душа.
– Ви згадували про дружину. Розкажіть про неї.
– Ми познайомились в ансамблі. Майже одночасно туди прийшли. Вона була завідуючою костюмерного центру. Мої друзі казали: «Не бери артистку, а бери – ґаздиню». Ми два роки зустрічались, придивлялись одне до одного. У 1973 році побралися. Дружина мені попалася дуже гарна, я не прогадав. Але рано відійшла. Вона говорила, що свою місію виконала, а ти допомагай дітям і внукам. Я вірю, що ми з нею ще зустрінемось. Уві сні вона зі мною попрощалася. Я дуже вірю у сни. Коли вона сниться, я відчуваю її присутність.
– Яким був сон?
– Таким, що вона на 38 день прийшла до мене і поцілувала. Я відчував її душу. Губи були такі холодні. Вона сказала, що більше такого не буде. Це видно, був той останній прощальний поцілунок.
– Розкажіть про дітей.
– Дружина народила мені чудових дітей. Маю сина, зараз він майстер спорту з дзюдо та самбо, кандидат наук, викладач в Прикарпатському університеті, психолог. Дочка – завідувач мистецьким відділом Обласної бібліотеки імені Івана Франка. Вони могли б також танцювати, але я вирішив, нехай займаються тією справою, яка їм до душі. Маю внука, теж дзюдоїст і дуже добре грає у футбол.
– Розкажіть про колоритний «Танець старого гуцула». Чи танцюєте ви його досі?
– У січні цього року я відтанцював 10 концертів старого гуцула, із своїми дівчатами. Танцювали у Києві, у Львівській області, у Тернополі, і двічі в Івано-Франківську. Я взяв це на себе, для того щоб подивилася молодь, що треба не тільки танцювати, а ще й скласти образ, щоб люди повірили, треба проживати життя на сцені. Але заміни потрібно робити. Колись я обов’язково станцюю ще старого гуцула.
– Які плани у танцювальному житті?
– Плани – досягти якомога більше професіональності. Вдосконалювати наші програми. Зараз готуємо багато нових цікавих номерів. З 6-го по 8-ме травня відбудеться фестиваль «Карпатський простір». Першого дня будемо відкривати фестиваль, де покажемо Великодню програму, будуть танцювальні програми – «Аркан», «Гуцулка» і ще багато нових. Надалі є бажання виїхати десь за кордон із командою.
– Які ще у Вас захоплення?
– Я люблю все. Люблю город, люблю сад, люблю і вмію працювати на дачі. Я не можу сидіти на одному місці. Мій дід був муляром. У спадок від нього отримав вміння це робити. Я роблю все і нікого не кличу на допомогу. Навіть самотужки зробив ремонт у квартирі. Але більше всього мені подобається відпочивати на городі. Побути декілька днів у селі – найбільша насолода.
Сніжана САМАНЧУК
Анастасія ТРЕТЯК
Залишити відповідь