На цьогорічній сцені музичного проекту «Голос країни» за перемогу боролись три вокалістки із Франківщини, та тільки одна дійшла до півфіналу. Іванна Червінська – дівчина із села Печеніжин, Коломийського району. У цій розмові познайомимо вас із тендітною та сором’язливою українкою з великим серцем, володаркою неймовірного голосу. Іванна розповіла про шкільні та студентські роки, любов до музики та відвертості про участь у проекті.
– Іванно, чи займалась ти музикою і вокалом до проекту?
– Я, проста дівчинка із села Печеніжин, Коломийського району, яка з дитинства дуже любила співати, та це було тільки захоплення. У селі вокалом ніхто тоді не займався, у школі було тільки декілька музичних інструментів. У мене з дитинства було два захоплення: співи та малювання. У школі малювала різні стенди і співала у художній самодіяльності. Завжди була активною творчою дитиною.
– Хто розкрив твій потенціал співачки?
– Моя мама працює провідником на залізниці, її часто не було вдома, тому я завжди покладалась лише на себе. Я її розумію, вона заробляла гроші на мою та братову освіту. Мій потенціал спочатку розгледіли вихователі дитячого садочку, а у школі – вчитель Володимир Васильович, талановитий педагог від Бога. З приходом у нашу школу він почав займатися музикою, я потрапила під його опіку. Вчитель навчав мене музики, давав уроки вокалу та спонукав мене добре вчитись. В останні два роки школи я виконувала власний репертуар та співала у хорі. Володимир Васильович і відкрив мій талант.
«У мене з дитинства було два захоплення: співи та малювання»
– Тоді ти і вирішила пов’язати своє життя із музикою?
– У мене не було музичної освіти, це мене засмучувало, бо я не могла поступити за музичною спеціальністю. Я розуміла, що мої музичні вміння завершуються малюванням скрипкового ключа. Тому вирішила вступати у художню школу, що у Вижниці.
– Знаємо, що ти навчалася музиці у Львові. Що спонукало тебе змінити напрям?
– Був щасливий випадок, коли до мого дому прийшла сусідка і подарувала моїй мамі газету «Порадниця», в якій було оголошення про вокальний конкурс у місті Винники, Львівської області. Сусідка запропонувала моїй мамі відвести мене туди, щоб я взяла участь у конкурсі. Всім було дуже шкода, що я не продовжу займатися музикою, а піду в художники. Вони хотіли, щоб я у такий спосіб попрощалась із музикою, ну і згадка буде на все життя. Мама без мого відому записала мене на участь у конкурсі, і вже після того повідомила мене. Я дуже хвилювалась, та все ж таки згодилась.
– Розкажи про твою участь у конкурсі, та яке місце ти посіла.
– Для мене це був перший вокальний конкурс високого рівня. Приїхавши туди я зрозуміла, що не все так просто, як я думала. Учасників готували професійні викладачі вокалу. На кожну окрему пісню учасникам шили інші костюми. Ми не знали про це, тому що тоді не було Інтернету у кожній хаті, не було доступу до будь-якої інформації. Мені, простій дівчині із села було дуже не просто. Я приїхала із простими фонограми, які підібрав мій вчитель. Костюм був позичений: постоли від вчительки української мови, вишиванка від маминої подруги, запаска від сусідки. Приїхавши туди я зрозуміла, що всі учасники дуже скрупульозно готуються до виступів. Тоді, на сцені я сказала, що постоли у мене від бабусі, а сорочку я вишила власноруч. Але це була не правда, довелось усе вигадати. Тільки зараз, через роки я готова зізнатись про це.
– Чим запам’ятався конкурс?
– Зараз ми з мамою посміхаючись згадуємо таку ситуацію: моя мама дізнавшись, що я виграла у конкурсі почала плакати від радості. В цей час до неї підійшла прибиральниця і сказала: «Жіночко, та ви не плачте, тут же все і так куплено». Найцікавіше те, що тоді ми з мамою не мали навіть де заночувати, не було можливості винайняти номер у готелі, і ми ночувати у поїзді. Тому, коли говорять, що такі проекти підкуплені, я розповідаю цю історію, яка трапилась зі мною, коли я виграла гран-прі у 2007 році.
– Що дала тобі перемога у конкурсі тоді?
– На конкурсі я познайомилася із викладачем вокалу Мартою Лозинською, яка працювала у Львівському державному музичному училищі ім. С. Людкевича. Вона мені запропонувала поступити у їхній заклад на навчання, тому не використати такий шанс було б не розумно. Варіант із художнім навчанням автоматично відпав.
– Чи складно було навчатися у музичному ВУЗі без музичної підготоки?
– За спеціальність я обрала музичне мистецтво естради. Мені треба було вчитися набагато більше, аніж іншим студентам, бо музичної школи у мене не було. Я багато працювала, і ця праця не залишилась неоціненою. Під час навчання мені запропонували стати солісткою львівського етно-джазового гурту «ShokolaD». Вони музиканти, які грають українські пісні у джазових обробках. Я із задоволенням погодилась. Для мене це була дуже хороша школа джазової музики. Вони вчили мене джазу, а я їх народної музики. У цьому колективі я проспівала близько шести років. За цей час ми записали два альбоми. В один із альбомів ввійшли аранжування пісень, які я запозичила у своєму селі. Ті пісні, які виконують на сільських весіллях.
«В один із альбомів ввійшли аранжування пісень, які я запозичила у своєму селі. Ті пісні, які виконують на сільських весіллях»
– Зараз ти уже не співпрацюєш із гуртом «ShokolaD». Чим займалась після виходу із гурту?
– З минулого року я припинила нашу співпрацю, знайшла інший напрямок для себе. Не так легко проявляти свою ініціативу, якщо ти не лідер проекту. Останнє слово завжди було не за мною і це нормально. Тому я зрозуміла, якщо ще кілька років попрацюю в такому форматі, так і залишуся у тіні.
– На одному із випусків проекту «Голос країни» ти розповіла, що навчалася у Донецьку, і зараз не маєш змоги забрати власні документи. Розкажи про це.
– Коли я закінчила училище у Львові поступила у Донецьку консерваторію імені С.С. Прокоф’єва на заочне відділення. На жаль, провчилась там тільки два роки через ситуацію в країні була змушена або припинити навчання, або перевестись у інший ВУЗ, чи забрати документи із закладу. Я дуже хотіла завершити навчання, але на той час через брак коштів не могла цього зробити. До сьогодні не можу забрати свої документи з Донецька.
– Ти не залишилась жити у Львові, а переїхала до Києва. Чому?
– Я дуже люблю Львів, та не змогла себе там знайти. Я почала співпрацювати із київськими музикантами. Мені запропонував співпрацю Ігор Закус, відомий джазовий бас-гітарист, людина, яка допомагає молодим перспективним музикантам. Він запросив мене до співпраці, я переїхала до Києва і почала працювати з Ігорем. З часом я познайомилась із прогресивним гуртом «Gypsy Lyre» – авторський проект гітарної музики. Вперше прийшовши на їхній концерт, вони запросили мене взяти участь у Jam session (джем сейшн), який відбувався після виступу. Це була повна імпровізація, в якій народилась пісня “Летів пташок”, саме та, яку я співала на “Голосі Країни”. Вона і допомогла мені продовжити участь у проекті. А з колективом ми домовились про подальшу співпрацю.
– Це неабиякі досягнення у музичній сфері.
– Мене часто переслідували сумніви стосовно того, чи зможу я самостійно досягти чогось. Я не надто смілива людина, завжди хвилююсь перед виступами, переживаю коли про мене відгукуються негативно.
– Чому вирішила податись на участь у «Голосі країни»? І з чого все почалось?
– Я давно стежила за проектом «Голос країни», тому що багато моїх друзів брали у ньому участь. Мені також хотілось спробувати свої сили, та раніше не вистачало сміливості. Цього року я пообіцяла своїм друзям та близьким піти на прослуховування, хоча великих надій на те, що зможу пройти не покладала. Дуже велика кількість бажаючих прийняти участь у проекті, але не багатьом вдається пройти цей шлях. Я зрозуміла, якщо ти чогось дуже хочеш, то все складається так, що твої бажання здійснюються. Мені було приємно, що я пройшла із своєю піснею «Летів пташок». Я спрогнозувала такий хід подій: піду на прослуховування, мене не візьмуть, але люди оцінять і запам’ятають. Та все склалось не так, а – краще. З кожним випуском я думала, що піду, та я залишалася. Тільки одного разу коли справді хотіла залишитись, та я пішла.
“Якщо ти чогось дуже хочеш, то все складається так, щоб твої бажання здійснилися»
– Ти створила український образ: вишиванка, виконання українських народних пісень. У такий складний для країни час, це ще більше «чіпляє» за душу.
– По-перше, я – українка. Мене з дитинства оточували люди, які виховували у мені любов до всього народного. Я дуже люблю українські строї, вони завжди у мене асоціюються з рідним домом, а особливо це проявилось, коли я переїхала до міста. Тому вишиванки для мене займають особливе місце.
– Що було найважчим, чи найстрашнішим у проекті?
– Найстрашніше було виступати на сліпих прослуховуваннях: трусились руки і підкошувались ноги. Під час виступу у мене зірвався голос, після чого я була певна, що судді звернувши на це увагу – не повернуться. Коли я побачила, що до мене повернулась Тіна Кароль я дуже зраділа і наприкінці виступу заплющивши очі не помітила, що Святослав Вакарчук також повернувся. Від початку я хотіла потрапити у команду Святослава, це була моя мрія.
– Як працювалось із Святославом Вакарчуком, музикантом високого рівня?
– Коли я познайомилась із Святославом, зрозуміла, що не помилилась у виборі тренера. Він дуже відкрита та щира людина, хороший друг і наставник. Працювати з ним неймовірно цікаво. У роботі Святослав прислуховувався до наших побажань, міг сидіти до останнього задля того, щоб вийшов чудовий результат. Святослав дозволяв учасникам виконувати ті пісні, які ми хотіли.
– Що для тебе проект «Голос країни»?
– Я пройнялася проектом до останньої нитки. Тут я виросла та поборола багато комплексів. Раніше мені, мабуть, не вистачало похвали, а на проекті у свою адресу чула тільки позитив. Я не сподівалась потрапити у прямі ефіри,тому що було дуже багато сильних учасників. Я дуже вдячна Святославу, що він повірив у мене. Я вже повірила у перемогу, я «мало не сіла у ту маршрутку». Мені дуже хотілось записати пісню та зняти кліп, бо самотужки це зробити дуже важко.
«Я дуже вдячна Святославу, що він повірив у мене»
– Що ти відчула, коли довелось покинути проект?
– Адреналін і насолода, які я отримувала на сцені не порівняти ні з чим. Я ні про що не шкодую, я знайшла більше ніж у мене було. Святослав пообіцяв мені свою допомогу у будь-який час.
«Я ні про що не шкодую, я знайшла більше ніж у мене було»
– Розкажи про свої подальші плани.
– Мої подальші плани – це популяризація українських народних пісень. Знаю, що справа ця не з легких. Цей жанр не надто популярний, особливо серед молоді, але я сподіваюсь, що моя музика знайде свого слухача.
“Я сподіваюсь, що моя музика знайде свого слухача”
Планую рухатись у тому ж напрямку і записувати пісні. Якщо зараз, після проекту, я не буду нічого робити, про мене всі швидко забудуть. Хочу податись у творчість. Тим паче, у мене є найщиріша група підтримки,завдяки якій і є натхнення працювати далі. Після останнього мого ефіру, у так званій «кімнаті стресу» я давала коментар і помітила, що оператор почав плакати.
– Чи приїдеш із концертом до рідного села, у Печеніжин?
– Мої односельчани дуже за мене вболівали та переймались, тому я обов’язково буду змушена викроїти свій час і приїхати. Всі кажуть, що пишаються мною і навіть після того, як я покинула проект всі сказали, що я для них переможниця. Тому, мені хочеться віддячити їм, зробити хороший жест.
Сніжана САМАНЧУК
Залишити відповідь