Для підтримки й допомоги. В Івано-Франківському Гончаренко центрі щотижня психологи-волонтери організовують чаювання із переселенцями. Аби в цей непростий час впоратись із власними емоціями та почуттями – потрібно розмовляти, ділитись пережитими подіями, кажуть психологи. В Гончаренко центрі теж переконують, що психологічна підтримка вимушених переселенців не менш важлива, аніж матеріальна. Зустрічі “Кавачай” проводять щоп’ятниці окремо для жителів різних областей України.
Ідейним натхненником проєкту “Кавачай” є керівник Івано-Франківського Гончаренко центру Антон Панарін.
Антон Панарін: “На початку повномасштабної війни наші освітні центри перетворились у волонтерські штаби. Небайдужі допомагають вимушеним переселенцям, ЗСУ, літнім людям. В Івано-Франківському Гончаренко центрі ми почали розмірковувати, як психологічно підтримати людей, які рятувались від війни. Тоді виникла ініціатива “Кавачай”.
Антон Панарін не з чуток знає, що відчувають люди, які через війну змушені шукати прихисток в незнайомому місті, серед незнайомих людей. Він – двічі вимушений переселенець. Вперше війна прийшла в його дім у Слов’янську, що на Донеччині, а згодом і в Києві. Так чоловік переїхав в Івано-Франківськ і тут почав допомагати вимушеним переселенцям.
Антон Панарін: “Можливо тому, що я й сам переселенець, в мене виникла ідея започаткувати зустрічі-чаювання для нетутешніх. Мені здається, я розумію цих людей і можу їм щиро співчувати”.
“Кавачай” об’єднує переселенців по областях. Так вони можуть хоч на мить відчути свій дім тут – в Івано-Франківську. Щоп’ятниці жителі Луганської області, чи Харківської, чи Донецької, чи Запорізької, Херсонської, Київської можуть прийти на зустріч, поспілкуватись, відчути підтримку, а може й побачити знайомих, які теж знайшли прихисток в Івано-Франківську.
Переселенці зі Слов’янська під час “Кавачай” зустрічі
Антон Панарін: “Мій дядько підказав, що зустрічі по областях можуть бути не тільки цікавими, а й корисними. Жителі кожної області можуть щось зробити для нашої громади. Наприклад, можна організувати суботник і висадити дерева чи квіти, щось полагодити. Поки що ми збираємось на чаювання, але й думаємо про майбутні корисні справи. Дуже хочу, щоб жителі кожної області інтегрували в нашу громаду якусь хорошу справу. Зараз не вистачає часу, щоб це все організувати, але вірю, що ми все ж втілимо задумане”.
На власному досвіді чоловік переконався, на скільки важливо гуртуватись зі своїми земляками. Зізнається, це не тільки допомагає у спілкуванні, пошуку однодумців, а й часто може принести користь навіть у несподіваних ситуаціях.
Антон Панарін: “Коли у 2014 році я переїхав зі Слов’янська до Києва, то одразу у вайбер-чатах згуртувався з нашими “донецькими”. Було досить зручно. Люди не тільки давали корисні поради, а й допомагали одне одному. Я подумав, що зараз такі чати мають бути у всіх вимушених переселенців, які прибули в Івано-Франківськ. Знаю, що в переселенців із Херсонської області він вже точно є”.
Переселенці з Луганської області під час “Кавачай” зустрічі
Зустрічі “Кавачай” теж покликані гуртувати, розповідають організатори. Нерідко учасники приходять заздалегідь вказаного часу, спостерігають за всією підготовкою, а потім, вже відчувши ту атмосферу, діляться власними історіями, емоціями й пережитими подіями.
Антон Панарін: “П’ятниця – день для зустрічей в рамках проєкту “Кавачай”. Я створюю гугл-форму, де кожен учасник має заздалегідь зареєструватись. Потім розсилаємо оголошення по соцмережах і так люди дізнаються про майбутнє “чаювання”. Перед зібранням я купую солодощі, готую чай – це теж важлива складова наших зустрічей.
Хоч ми й вказуємо годину, але іноді учасники приходять завчасно. Пригадую, мешканці Луганської області прийшли майже за пів години. Тож спостерігали, як я розставляю столи й стільці (посміхається).
Віднедавна нашим партнером стала кав’ярня, що знаходиться навпроти центру. Тепер наші учасники ще й отримують смачне частування”.
Втім, жодні частування не затьмарять тих емоцій, коли тут, в Івано-Франківську, зустрічаються люди, які раніше жили в одному будинку, а потім їхній дім знищив ворожий снаряд.
Антон Панарін: “Можливо це вселяє якусь надію, коли ти зустрічаєш своїх земляків. Це неможливо передати словами. Коли ми організовували зустріч для жителів Донецької області, то в нашому центрі зустрілись люди, які раніше жили в Маріуполі в одній багатоповерхівці. Вони обмінялись телефонами і думаю, що спілкуються за межами нашого центру”.
Переселенці з Донецької області під час “Кавачай” зустрічі
Кожну зустріч в рамках проєкту “Кавачай” проводить психологиня-волонтерка пані Світлана. Жінка приїхала в Івано-Франківськ зі Слов’янська, тому й знає, які слова точно додадуть надії вимушеним переселенцям.
Антон Панарін: “Зустріч ми починаємо з того, що я роблю невеличкий вступ і прошу кожного трішки розповісти про себе. Далі пані Світлана спілкується із учасниками, підбирає правильні запитання, слова підтримки. А на завершення ми робимо спільне фото і прямуємо до кав’ярні. Після зустрічі переселенці можуть отримати контакти присутніх, щоб продовжити спілкування”.
Антон Панарін розповідає, що зустрічі проходять дуже емоційно. Звучать різноманітні історії: від втрачених квартир, бізнесу, рідних до питань політики, мови, роботи. Зустріч триває дві години, але й цього надто мало.
Антон Панарін: “Дві години надто мало для такої зустрічі. Втім, я намагаюсь слідкувати, щоб все відбувалось в рамках ідеї. Буває, коли слухаєш історії, то втрачаєш відчуття часу. Хтось розповідає, як під кулями покидав місто, а хтось чотири доби долав відстань у 50 км. Та найважче контролювати емоції, коли учасник зізнається, що досі не знає чи ще живі його рідні, які залишились вдома”.
Переселенці з Харківської області під час “Кавачай” зустрічі
В середньому на таких зустрічах присутні 10-15 людей. Організатори зізнаються, що часто хвилюються, щоб усім вистачило місця. Позаду вже п’ять зібрань, а на черзі – зустріч для жителів Запорізької області. Попри психологічну підтримку, волонтери центру займаються ще й гуманітарною допомогою.
Антон Панарін: “На початку повномасштабної війни іванофранківці приносили багато речей, щоб допомогти переселенцям. Втім, згодом ситуація змінилась. Івано-Франківськ не має потужного постачання гуманітарки. Хоч щотижня я відправляю дві-три посилки із гуманітарною допомогою, але все ж зараз ми взяли курс на психологічну підтримку, спілкування”.
Керівник центру каже, що під час таких чаювань люди відчувають турботу, а це неабияк важливо в умовах війни. Зустрічі допомагають їм відкритись, не замовчувати пережиті події. Антон Панарін зізнається, що найбільше його вразила історія жінки, яка чотири доби покидала Генічеськ. Вона побачила обстріли, пройшла усі перевірки, відчула нестачу харчів – і це тільки частина того, що їй довелось пережити, щоб врятуватись.
Антон Панарін: “В кіно таке не покажуть. Ці історії демонструють, як люди хочуть жити попри все, що відбувається довкола”.
Наталія Зіпер – учасниця проєкту “Кавачай”. Жінка двічі рятувалась від війни й зізнається, що вже й не знає, де зараз її дім.
Наталія – у рожевій сукні
Наталія: “Я в Телеграмі побачила оголошення про зустрічі в рамках проєкту “Кавачай” і вирішила відвідати, бо дуже хотілось поспілкуватись із земляками. Сумую за домом…”
У 2014 році Наталія змушена була покинути рідний Донецьк. Із сім’єю жінка попрямувала до родичів у Маріуполь, згодом переїхала у Запорізьку область, але й там довго не затрималась. Звідти пані Наталія перебралась в Ізюм, там познайомилась із майбутнім чоловіком, народила сина. Життя почало входити у звичне русло. В Ізюмі жінка мешкала аж до початку повномасштабної війни. Початок “великої” війни молода жінка згадує із хвилюванням. Близько тижня Наталія, вже виношуючи свою третю дитину, провела в бомбосховищі.
Наталія Зіпер: “Страшенні бомбардування, обстріли з градів. Місто майже повністю знищене. На початку березня нам пощастило виїхати з Ізюма на евакуаційних автобусах, але і в той день бомбили з літака. Там не можна було вже залишатись з малими дітьми, мені вагітній. У місті вже не було світла, газу, води, ліків, допомоги. Їжа закінчувалась…”
Вдруге рятуючись від ворожих куль, Наталія із сім’єю прибула до Івано-Франківська, і знову довелось налагоджувати життя спочатку.
Наталія Зіпер: “Хоч в Івано-Франківську я разом зі своєю сім’єю, але дуже не вистачає спілкування. Пригадую, коли переїхала в Ізюм, то мене рятувала робота, а зараз перебуваю у декретній відпустці. Під час зустрічі “Кавачай” мені хотілось слухати учасників, а також розповісти свою історію.
Таке спілкування дуже важливе для людей, які вперше покидали свій дім через війну. До речі, я це робила вже двічі й чесно кажучи, щоразу виникали зовсім інші відчуття й емоції.
Пригадую, коли я вперше рятувалась від війни, то в мене були надії, що от-от все закінчиться і я повернусь додому. Тільки згодом прийшло розуміння, що жити потрібно зараз, нічого не стоїть на місці, а сидіти й чекати – не вихід.
Після другого переїзду мені було психологічно важче. Я змирилась, що маю жити в іншому місті – в Ізюмі, ми почали заново будувати своє життя і раптом знову все обірвалось. Це дуже болить… ”
Освітній центр окрім допомоги вимушеним переселенцям, надає ще й можливість безплатно вивчати англійську мову. Для дітей волонтери проводять цікаві заняття – малювання, розпис глиняних фігурок, перегляд фільмів. В планах – запустити арт-терапію.
Христина Ткачук
Залишити відповідь