ЕКСКЛЮЗИВНІ ІНТЕРВ'Ю

Лідія Шкрібляк: «…Це був не кінотеатр, а – театр кіно! Нам хотілось звернутись до нього на «Ви»

Лідія Шкрібляк: «…Це був не кінотеатр, а - театр кіно! Нам хотілось звернутись до нього  на «Ви»

Підняти на ноги і вдихнути нове життя. Жінка, котра мала вперту віру і бажання створити щось важливе для міста, культури та морального задоволення, пліч-о-пліч із своєю сестрою у 2006-му році почали малювати історію, історію своєї родини та культури міста, – вони почали відновлювати кінотеатр у середмісті.

Лідія Шкрібляк сьогодні із посмішкою згадує, як більше десяти років тому працювали над відновленням кінотеатру в історичній будівлі Івано-Франківська. Тоді, у 2006-му довелось докласти неабияких зусиль, аби вдихнути нове життя в занедбане приміщення, яке було роздроблено між орендарями, у якого протікав дах, а у підвалі проживали безхатьки.

На запитання про те, чи не було думки відмовитись від ідеї відновлення кінотеатру, пані Лідія одразу відмовляє: «Це був такий сильний ентузіазм, бажання та азарт, що й не закрадалося думки про те, щоб все закинути».

Сьогодні театр кіно «Люм’єр» приймає багато гостей різного віку, режисерів, акторів, іноземців. У цьому місці активно відбуваються зустрічі із знімальними командами тих чи інших кінокартин. Лідія Шкрібляк вважає, що дуже важливо підтримувати український продукт, тому жінка завжди залишає древі театру кіно відкритими для розвитку вітчизняного кінематографу.

 


 

 

– Пані Лідіє, розкажіть історію заснування театру кіно. З чого все почалось та як це було?

 

– Це був період 2000-х років, коли всі кінотеатри, не тільки місцеві, але й  українські, були у занедбаному стані. До того ж, велика кількість залів просто була зачиненою, вони не діяли багато років. На той час, ми із сестрою (Марія Василівна) вже мали вищі освіти і кожна з нас мала власну справу. Проте, нас обох об’єднала спільна мрію, ідея – створити щось довготривале, стабільне та цікаве, справу, яка б приносила моральне та матеріальне задоволення. Ідея відновлення кінотеатру була радше сестри. Далі ми подались на конкурс по проекту відновлення кінотеатру. Відтоді, я автоматично стала директором кінотеатру.

 

– В якому стані було приміщення кінотеатру, коли ви почали працювати над ним?

 

– Близько десяти років він був зачинений як кінотеатр. Хіба що траплялись разові покази. У приміщені на одному поверсі був розташований Центр сучасного мистецтва, а на іншому – площа була поділена між орендарями. Поверх був пошматований дуже хаотично (багато перестінок та перепадів висот підлоги). Приміщення занедбане, у напіваварійному стані: протікав дах, одразу на перший поверх, просілі балки, пліснява та грибок. Найгірше те, що під сходовою кліткою проживали безхатьки. Пригадую, як ми вивозили дуже багато сміття, проводили утилізацію того мотлоху. Щодня протягом півтора місяця вивозили вантажівку зі сміттям.

 

 


– Зважаючи на такі перепони, чи не було думок залишити цю справу?

 

– Це був такий ентузіазм, сильне бажання та азарт, що й не закрадалося думки про те, щоб все залишити. Ремонт ми робили близько двох років. Найбільша проблема полягала в тому, що на будинок не було жодних документів, в жодних архівах. Нам довелося повністю робити інвентарну справу, яка була ще у 1953-му році і не відповідала фактичній площі. Ця процедура зайняла декілька місяців. Далі ми робили архітектурні обміри. Будинок належав Фонду комунального майна міста. Коли ми підписали угоду на оренду протягом 10-тироків, з першого ж дня здійснювали оплату за оренду.

 

Від самого початку нам дуже сподобалася ця локація: красива історична споруда з колонами, яка і задала тон назві… Це був не кінотеатр, а – театр кіно. Нам хотілось сказати на «Ви» кінотеатру. Коли наші проектанти-технологи пройшлись по об’єкту, роблячи для нас проектну документацію, вони сказали, що це просто театр! Відтоді й пішла назва. Таких кінотеатрів в Україні дуже мало. Більшість приміщень кінозалів стандартної форми.


 

«Нам хотілось сказати на «Ви» кінотеатру»

 


– Чи пригадуєте яким був перший показ фільму після відкриття та який це був фільм?

 

– Так, звісно пам’ятаю. Зважаючи на те, що репертуарна політика формується заздалегідь, фільм ми обрали за декілька тижнів до прем’єри. Тоді ми почали «підганяти» всі незавершені роботи під вихід фільм. Ми очікували на прем’єру фільму «Код да Вінчі». Це був скандальний фільм. Він мав такий ажіотаж вже після того, як вийшов у прокат. Фільм був прописаний у нашому репертуарі ще до його скандальних обговорень, тому, відповідно до умов договору ми були зобов’язані його демонструвати. Саме цим фільмом ми й відкривалися. То була складна історія. Це був перший фільм, який ми взагалі отримали.

 

Тоді це ще були плівкові апарати, такі великі за розміром. Перший фільм мав три кілометри плівки. Дистрибуційна компанія, яка розташована у Києві, передавала нам фільм Автолюксом, який тоді тільки з’явився. Наші працівники поїхали отримувати фільм, який повинен був стартувати наступного дня, але його потрібно було ще склеїти (тобто шматки самої плівки). Ну от, приїхали наші хлопці на той Автолюкс, як сьогодні пригадую, а двері зачинені, у дверях записка із текстом: «Я пішов додому. Буду завтра». З цього і почалося те, що фільм «Код да Вінчі» дався нам не просто. Довелось «підняти» всіх знайомих та дізнатись хто власник Автолюксу. Далі власники повинні були знайти того працівника, а він, у свою чергу,  повинен був взяти трубку, захотіти приїхати, та відчинити приміщення у нічний час. Ох! Це було надзавдання. Проте, все вирішилось: наші хлопці отримали стрічку і потім ще півночі склеювали фільм. Третього червня 2006-го року ми стартували.

 

 

– Чи можна порівнювати аудиторію, яка була десять років тому та сьогоднішню? Які зміни відбулись, на вашу думку?

 

– Аудиторія однозначно подорослішала. Якщо на початках до нас приходили тільки діти та молодь, то сьогодні виріс відсоток дорослої аудиторії. З’явився сімейний глядач, у нас також є іноземний глядач. Все це відбувалось поступово. Тут важливо відчувати який продукт запропонувати аудиторії.

 

Раніше ми запрошували викладацький склад університету, запрошували на корпоративні перегляди різні компанії, проте рідко отримували згоди. Але вже після одного чи двох відвідувань театру кіно, люди почали приходити все чистіше.

 

Ще одним важливим фактором того, як з’явився глядач у кіно, стали витки кризи. В цей час мене пробирав страх, що пропадуть глядачі, оскільки у час кризи кіно не є першою потребою, і буде фінансуватися в кожній сім’ї по залишковому принципу. Проте, ви знаєте, вийшло навпаки – відпав дорогий сегмент відпочинку, а похід у кіно почав набирати обертів. Коли я приходила в кінотеатр у святкові дні, була здивована, що працюючий та бізнес класи яких я раніше не бачила в залі, почали приходити.

 

Я помітила цікаву тенденцію, що директори викуповували сеанси для своїх компаній працівників. Дарували квитки, як щотижнева мотивуюча складова для працівників. Тобто, за гарні показники в роботі компанія дарує похід в кіно. Це досить непогано працювало. Сенс в тому, що у випадку, якщо директор нагородить працівника жінку премією у грошовому еквіваленті, то вона піде на ринок, придбає продукти, далі весь день простоїть біля плити, і з таким же настроєм прийде на роботу наступного дня. Проте, коли працівниця відвідає кіно, бо вже має на руках квиток, вона вже із зовсім іншими емоціями та продуктивністю праці приступить до роботи.

 

 

– Як український глядач реагує на покази фільмів виробництва своєї ж країни?

 

– Дійсно, в останні роки почали більше уваги приділяти українському кіно. Політика нашого кінотеатру та моя особисто, – підтримувати все українське, навіть якщо немає комерційної складової. Чому? По-перше, кіно формує світогляд, кіно виховало не одне покоління людей. Якщо його правильно сприймати, то воно даватиме дуже позитивні наслідки.

 

Раніше у нас не було культури відвідувати покази українського кіно, це по-перше, а по-друге, не булой  такої підтримки, не було правильної піар-компанії, а також не було багато високоякісних продуктів. Сьогодні ми маємо великий крок у цьому напрямку, але це ще не все, що потрібно в українському кінопрокаті.

 

«ТойХтоПройшовКрізьВогонь», «Поводир», «Незламна», «Андрей Шептицький», «Гніздо горлиці» – це фільми, які не були дуже розкручені, але при цьому це високоякісні фільми.

 

Дуже важливо для нашого містечка важливі промоакції, зустрічі з творчою групою, з акторами, тому що Київ перенасичений такими подіями, а у нас є брак спілкування з непересічними обличчями.

 

– У цьому ж контексті, говорячи про розвиток українського кіно, скажіть свою думку про активність та якість цього процесу.

 

– Можу сказати, що потяг рушив. Бачу велику тенденцію, що цього та наступного років, на екранах буде з’являтися багато українського продукту. Це зумовлено зокрема і підтримкою Держкіно. Сьогодні існує багато напрямків щодо підтримки створення українського продукту. Якщо брати до уваги і комерційну складову, то одним із пунктів є те, що прокат українського фільму не буде покладатися податком на додану вартість. Є багато фінансування та умов щодо створення українських фільмів. Важлива якість продукту та його правильна рекламна підтримка. Коли такої підтримки немає, наприклад, на центральних телеканалах, то локальної реклами може бути недостатньо. Зумовлено це тим, що у глядача є довіра до всеукраїнського визнання.

 

 

– Чи потрібно працювати із глядачем, опісля перегляду фільму, для правильного розуміння та тлумачення стрічки? Як бути із «лінивим» глядачем, котрий може не правильно розуміти кіно? Чи є такі випадки?

 

– Гадаю, що певною роз’яснювальною роботою та дискусіями напевно варто. Лінивий глядач завжди був, є і напевно буде, але на нього також можна вплинути. Негативний відгук про фільм ще не означає, що він не спровокує іншу людину піти подивитися фільм. Навиду приклад на, уже згадуваному «Код да Вінчі»: то був досить скандальний період, до нас навіть надходило звернення від церков про припинення трансляції цього фільму, оскільки церковна громада вважає, що він недопустимий. І коли я запитувала чи власне вони бачили цей фільм, у відповідь: «боронь Боже», – далі я запитувала чи не хотіли б спочатку подивитися, а потім роз’яснити глядачам у залі, що там є антихристиянського, тобто донести свої погляди до аудиторії та поправити думку глядача. Тоді це не спрацювало. Але було дуже багато глядачів, які прийшли подивитися це кіно саме через скандал.

 

– Цього літа ви відвідали щорічний Одеський міжнародний кінофестиваль. Поділіться враженнями та новим досвідом.

 

– В рамках фестивалю проводився літній кіноринок. Тому метою поїздки був не сам фестиваль, а, власне, кіноринок. Також ми відвідали один фестивальний фільм, а далі відбувалась робоча програма. З десятої ранку до вечора (бувало і до ночі) – все, що стосується кінопрокату. В Україні є декілька прокатних дистрибуційних компаній, і кожна з них презентувала тізери, ролики, розповідали про фільми, плани, свої компанії. Це був один напрямок. Далі  були технічні дні, де презентувалися всі новинки щодо створення кінотеатрів. Цього року було презентовано новий лазерний проект високої якості. Були продемонстровані акустичні плити. До речі, нашим українським виробником, який зараз отримуватиме патент. Саме ця пресована плита створюватиме правильну акустику в залі. Оскільки зараз акустика створюється за допомогою мінвати, проте з часом, від звуків вона осипається та втрачає свої властивості. Було показано також нові крісла, акустичні системи, систему обліку, продажу, систему онлайн продажів. Нам цікаво було отримати якомога більше інформації, почути як має працювати кінотеатр по-новому, та загалом, – які новинки існують сьогодні в Україні та світі.

 

 

Пригадую, як декілька років тому, коли нам презентували 3D, ми вважали це дивовижним, чимось з іншої планети. Зараз воно звісно ж присутнє у всіх кінотеатрах країни.

 

Чому кінотеатри не з’являються так часто як ресторани чи кафе? Ця справа потребує великих капіталовкладень і це не швидкі гроші. Від 2006-го року до нині ми вже тричі змінювали обладнання. Ще тоді у нас було кінообладнання «Крісті», таке ж яке тоді було в залі для вручення Оскару, що в Каннах. Кращого вже нічого не було. Через декілька років – це вже застаріле обладнання. Контент фільмів на плівках почав зменшуватись і ми були вимушені змінювати обладнання.

 

– Де ви найчастіше переглядаєте кіно?

 

– Звісно ж в кінотеатрі. Вдома під час перегляду кіно я засинаю (сміється). До перегляду фільму люблю збирати товариство, дивитись у компанії. Бо опісля можна випити чашку чаю, і на емоціях обговорити, проаналізувати та донести деякі речі через різні призми.

 

– Які фільми полюбляєте дивитись? Які це жанри?

 

– Я люблю всі фільми, окрім жахів. Починаючи від мультфільмів – закінчуючи триллерами. Улюблених фільмів у мене декілька. Мені подобаються мотивуючі стрічки. Такі, після яких ще декілька днів ти проводиш паралелі між сценами з кіно і реальним життям. Коли навіть, покинувши зал, фільм ще живе у тобі.

 

Сніжана САМАНЧУК

 

Фото: Олександр ЛИТВИНЕНКО

 

 

Схожі записи

Залишити відповідь

МИ В СОЦМЕРЕЖАХ

КОНТАКТИ

м. Івано-Франківськ
вул.Галицька,22

Приймальня: тел.: (0342) 77-61-28
Email: [email protected]