ЕКСКЛЮЗИВНІ ІНТЕРВ'Ю

Мартін Брест: “Коли визнав страх, вирішив його зламати”

Мартін Брест: "Коли визнав страх, вирішив його зламати"

Історія одного героя. Ветерани сучасної війни щодня крокують повз нас, спілкуються з нами, розділяють сум та радість. Ми звикли знати героїв посмертно, та сьогоднішні реалії перевертають це уявлення. Ми тиснемо їм руку, дізнаємось з перших вуст про війну, та з цікавістю заглядаємо в очі, вважаючи що вони знають більше…

Сьогодні познайомимо Вас із Мартіном Брестом – ветераном сучасної війни та блогером. Мартін демобілізований, та як він сам називає, напіввійськовий 41-го мотопіхотного батальйону. Розмова велась у рамках телевізійного проекту “Сектор”, що відкриває обличчя мужніх чоловіків, що стоять за нашу Батьківщину. Мартін вирізняється своєю силою волі, кмітливістю, та візитівкове – гумором! 

– Шлях на війну. Твоя історія.

– Коли у 2014-му році почалась війна, мої знайомі не пішли воювати, проте долучалися до допомоги. Волонтерство тоді було дуже сильним. Я також намагався долучатися: брав участь у волонтерській допомозі, самостійно дещо привозив/відвозив до зони АТО, у волонтерський фонд надсилав кошти. Так минуло більше року. А потім я зупинився і подумав, що кожна людина, котра долучається до війни, має собі чітко відповісти на запитання: “Я воєнний, чи “біля” воєнний? Що для мене ця допомога?”. І раптом я зрозумів, що таким чином намагаюся бути ближчим до бойових дій. Я зрозумів, що дуже сильно хочу туди поїхати, але боюсь. В той момент, коли я зрозумів, що боюсь… «падає планка»! Коли визнав страх, вирішив його зламати.

– Як це було? Ти сам пішов у військомат?

Так, я прийшов до військомату, а там виявляється мене якраз шукали, але у них була моя стара адреса. Ми поговорили і я протягом одного дня оформився. Через два дні прийшов із речами. Інформування було нульове, тому я уявляв собі все так: військомат, автобус, війна. Все вийшло по-іншому: військомат, автобус, навчання, де я перебував майже два місяці, це було у Полтаві. Якщо чесно, то знайшов чим зайняти себе на навчанні, замість того, щоб байдикувати. Приїхавши, я оцінив кількість людей на навчанні, там готували зв’язківців, і я подумав, що якщо у військах буде на одного зв’язківця менше, то нічого не трапиться.

Пам’ятаю, коли я зайшов у медичний пункт, побачив кількість припаратів, що вистачило б десь на півтора кішки. А на полігоні 650 людей. У мені «заграло»волонтерство. Зрозумів, що потрібно допомогти хлопцям. Ми почали купувати ліки, а потім залучати волонтерів, щоб ті привозили припарати. І так «слово за слово» я почав працювати лікарем. У мене були тактичні знання з медицини, пройдені ще у 2014-му році. А другий місяць навчання я займався викладанням тактичної медицини таким же воякам, як і я. Потім у певний момент мені сказали, що за мною приїхав “покупець”. Я організував воєнну операцію, щоб потрапити туди, куди хотів. Це були відносини, дзвінки, прохання. Мені тоді дуже сподобався вчинок нашого командира навчання, котрий коли почув, що я хочу в 41-шу бригаду, покликав мене у свій кабінет і запитав, для чого мені саме в цю бригаду. Я розповів, що там мій друг. Запитав де батальйон та чи хочу я на війну. Я сказав «так». Він підняв телефон і почав комусь телефонувати. 20 хвилин командир розмовляв на різні теми з кимось по телефону, а потім розповів про бійця, котрий хоче на війну, і конкретно у 41-шу бригаду… Говорили про мене. У відповідь було почуто, що питань немає, можна вважати, що боєць вже там. Він поцікавився чи я задоволений, потиснув мені руку і побажав успіху. Я подумав про себе “нічого собі”! От так я потрапив у 41-ий батальйон.

– Там ти застосовував свої медичні вміння?

– На щастя тільки в навчальних цілях. Тактична медицина, це така штука, як пожежна команда: тобі вона не потрібна поки не виникла пожежа. Тут таке ж. Був момент, коли чотири з половиною місяці я нікуди не міг поїхати з позиції, ніяких відпусток. А все тому, що в батальйоні якому ми підпорядковувались не було нормальної медслужби. Через деякий час, коли медслужба сформувалась, прийшли фахівці, я дозволив собі поїхати у відпустку. До того я не міг цього зробити. Технічно кажучи, там я був один медик. Хвилювався, що коли поїду щось трапиться. Це називається синдром молодшого командира.

– В одному з твоїх інтерв’ю ти сказав, що до піхоти потрапляють люди, яких в інші підрозділи не взяли, але підносиш ти це з гордістю. Чому?

– Я з піхоти! І книжку про це написав. Мене запитують чи це художня книга, чи там є любовна лінія… Так, в принципі ця книга про любов, але в ній немає жінок, як діючих персонажів. Піхота – це вид військ, в який потрапляють люди, котрих не взяли в інші війська: ні в артилерійські, ні в танкісти. В нас було прийнято, що піхота – це охорона артилерії. Нібито ходять якісь люди і охороняють живе дерево, аби то не впало. І раптом виявилося, особливо у гарячу фазу війни коли їзда закінчилась на початку 15-го року, і всі сіли на позицію, що піхота – це люди, котрі копають і тримають лінію. Піхота – найчисельніший вид військ, у нас дуже багато бригад.

– В силу чого не беруть до інших військ хлопців з піхоти? Найперше, що спадає на думку – це любов до алкоголю, або кволе здоров’я, але я думаю, що це стереотип…

– Я наведу приклад, щоб було зрозуміло. Коли я приїхав до армії, там заповнював анкету, у якій вказував все розлого, правильно та насичено. Писав про дві вищі освіти, досвід роботи… Через місяць нам знову сказали заповнити анкети, нібито попередні загубились. Того разу я заповнив її вже скупіше. Це сталося і втретє. Тоді я вже тільки ставив всюди хрестики, писав, що не пам’ятаю про ті чи інші факти. А все тому, що набридло по декілька раз заповнювати ті анкети. Тому в результаті виходила така собі анкета дибіла. Добре хоч у рядки попадав (сміється). Коли загубили і ту анкету, я зрозумів, що ти можеш бути ким завгодно, але Бог та генеральний штат вирішують куди ти потрапиш. Тому, якийсь відбір був, але нас навчали на зв’язківців.

– У тебе чудове почуття гумору. Чи не було конфузів пов’язаних із жартами та оптимістичним поглядом на життя на війні?

– Всіх хвилює тільки те, як ти виконуєш свою роботу, а чим займаєшся у Фейсбуці та як спілкуєшся, – ні. На війні я не був блогером, я був солдатом, який виконував задачі поставлені командиром. Ти можеш неймовірно чудово писати, але якщо ти нічого не робиш в зоні АТО, ти будеш ніким і зватимуть тебе ніяк.

Телевізійний випуск програми очікуйте незабаром!

Андрій ФАРМУГА

Сніжана САМАНЧУК

 

Схожі записи

Залишити відповідь

МИ В СОЦМЕРЕЖАХ

КОНТАКТИ

м. Івано-Франківськ
вул.Галицька,22

Приймальня: тел.: (0342) 77-61-28
Email: [email protected]