ЕКСКЛЮЗИВНІ ІНТЕРВ'Ю

Марина Степанська: “Це єдина можливість показати фільм у Франківську”

Марина Степанська: "Це єдина можливість показати фільм у Франківську"

Впізнавана повсякденність Києва 2014 року, історія взаємин однієї сім’ї, історія кохання, історія пауз, в яких відбувається все найважливіше, а також іронія, без якої неможливо розібратись в будь-яких стосунках. Все це у стрічці Марини Степанської «Стрімголов».

Фільм уже побував в прокаті у листопаді минулого року, проте кількість екранів була дуже малою. З цих міркувань було відтворено покази в Україні. Цього разу фільм покажуть у близько 30 сучасних кінотеатрах по всій Україні. У Львові, зокрема, його можна буде подивитись у мережі кінотеатрів «Планета кіно», а сам прокат відбудеться з тих копій, які дадуть змогу оцінити усі здобутки картини. Сьогодні 15 лютого й франківці мають можливість долучитися до перегляду «Стрімголов» в «Urban Space 100» о 19:00.

Фільм «Стрімголов» уже відомий у світі. Національна прем’єра картини відбулася на Одеському міжнародному кінофестивалі, світова – у конкурсній програмі Міжнародного кінофестивалю у Карлових Варах. Фільм взяв участь у конкурсній програмі Стокгольмського МКФ та Міжнародного кінофестивалю Camerimage (Польща). На 22-му Міжнародному фестивалі авторського кіно у Рабаті (Марокко), акторка фільму Даша Плахтій отримала приз за найкращу жіночу роль. Також «Стрімголов» отримав приз глядацьких симпатій на кінофестивалі Premiers Plans d’Angers, що дає йому можливість вийти в прокат у Франції.

Фільм брав участь в україському відборі на «Оскар» та претендує на здобуття національної кінопремії «Золота Дзига». До речі, це дуже рідкісна практика, коли автори випускають фільм у повторний прокат. 

ПОВЕРНЕННЯ «СТРІМГОЛОВ»

Стрічка повертається в українські кінотеатри з 15 лютого. Наш фільм отримав Приз глядацьких симпатій у Франції (Фестиваль європейскього кіно Premiers Plans в Анже). Попереду ще кілька міжнародних кінофестивалів, французький прокат, американська прем’єра, одним словом, встигніть подивитись український фільм, що вже став відомим за межами України і тепер повертається на широкі екрани вдома завдяки.

ПРО ЩО КІНО

Київ, тут і зараз. 27-річні негерої намагаються зробити складний вибір в умовах героїчного часу. Антон, музикант-вундеркінд, що не впорався з покладеними на нього сподіваннями, повертається додому після двох років навчання в Швейцарії і піврічного лікування алкогольної залежності в психоневрологічному диспансері під Києвом. Катя, одна з тисяч дівчат, що знімають кімнати в “кам’яних джунглях” Троєщини і шукаються себе, завтра має летіти в Берлін за “новим життям”. Випадкова зустріч змінює все.

НАЗВА

Інколи найінтенсивніші події у твоєму житті, які несуть тебе до логічного кінця, сприймаються дуже повільно. Це відчуття часу, коли ти сидиш на розпеченій плиті – розумієш, що все відбувається стрімголов, але дуже повільно.

ПРО НЕ АКТОРІВ У «СТРІМГОЛОВ»

Ми довгий час шукали іноземця на роль друга головної героїні. Зрештою, репортера-міжнародника зіграв неактор, дійсний канадський репортер, Крістіан Борис, який довгий час висвітлює події в зоні АТО в англомовних виданнях і живе в Києві вже пару років. Крістіан вразив режисерську групу з першого моменту – небагатослівний, зосередженний, було враження, щоб він почувається наче риба у воді в будь-якій ситуації. “Біографія персонажа” відчувалась в кожному жесті.

Запам’ятався момент – ми стояли посеред троєщинської кухні, в епіцентрі підготовки сцени. Крістіан – в самій білизні, якраз репетиція сцени у ліжку, з прочинених балконних дверей дере відчутний холод. Я питаю, чи не треба принести халат, абощо, а він каже: “Знаєш, останнім часом я бував в ситуаціях, набагато менш зручних, ніж ця. Все ок”.

В даний момент Крістіан продовжує писати і знімати в зоні АТО. Сподіваємось на зустріч з ним, цілим і неушкодженним, скоро на прем’єрі.

ГОЛОВНА ГЕРОЇНЯ

Я в ній бачу себе. Більше того – мої знайомі кажуть, що впізнають мене в її рухах і жестах. Я не знаю, чи свідомо це відбулося. Але дуже багато мого досвіду – і в Каті, і в Антонові. Мені було важливо вкласти питання, чи талановита я, не в чоловічого персонажа, а саме в жіночого (бо часто це питомо чоловіче питання в мистецтві). Це те моє особисте, що я вклала в Антона.

Я захищаю думку, що у фільмі не має бути титрів “засновано на реальних подіях”, бо фільм – це витвір мистецтва і має сприйматися само по собі, це як “вещь в себе”. Будь-який мій фільм робився на моєму досвіді і світосприйнятті. Короткометражка про рейдерів в селі – теж автобіографічна, хоча я – не рейдер і не живу в селі.

МОВА

Перший ворог для мене – красива українська, бо це мертва українська. Я – білінгва, розмовляю двома з половиною мовами. Мені здається, я непогано мову відчуваю, тому розумію: щоб зіграти українською в кіно, треба говорити українською в житті. Андрій Сілецький абсолютно україномовний хлопець зі Львова, Даша Плахтій двомовна.

ПРОКАТ

Найважче мені відповідати на найчастіший коментар: “Чому фільму немає в моєму місті?” (“Вимагаю фільм у моєму місті!”). Що вам сказати, я теж вимагала б, щоб фільм показали у вашому місті в кінотеатрі. Але вирішую не я і навіть не прокатник, який зараз робить все можливе і веде перемовини з кількома містами одночасно. Вирішує директор кожного кінотеатру в кожному окремому місті. І якщо фільму нема у тому чи іншому місті, то це означає, що директор кінотеатру вирішив, що фільм або не збере глядачів, чи якщо збере, то небагато і не варто напружуватись, або ж фільм без медійних зірок з телевізора (що правда), у фільмі немає еротики, фільм не на тему, що зараз хвилює широкі маси, чи ще щось…

ПОКАЗ У ІВАНО_ФРАНКІВСЬКУ

Якщо фільму немає в місті, то це означає, що директора місцевих кінотеатрів не взяли фільм з будь-яких причин. Знаю, що стосовно Івано-Франківська теж говорили прокатники, і я так зрозуміла, що оскільки кінотеатри не взяли кіно, показ буде організований іншим нашим дистриб’ютором «Kinova» в «Urban Space 100». Тобто це єдина можливість показати фільм у місті. Ми в принципі не хотіли робити покази не у спеціалізованих місцях під час прокату, але якщо це єдиний показ, то вже й погодились.

Я хвилююсь за такі покази, тому що фільм насправді тендітний. Там важливий звук, колір… Якщо це не спеціалізоване місце, а просто проектор з колонками, то я не знаю, як це буде виглядати і звучати. Для мене важливо, щоб все було якісно, оскільки ми вклали в кіно багато зусиль.

ВАРТІСТЬ ПОКАЗУ

Цього не знаю, тому що показ організовують наші попередні дистриб’ютори, які мають право кінотеатрального показу згідно договору. Тому вони можуть показувати кіно, де хочуть. Це не моя «парафія». Зі своєї ініціативи я слідкую за всіма показами, оскільки мені важливо в якій якості показується кіно та в яких умовах. Це все що мене хвилює. Мені хочеться, щоб він дійшов до глядача у тому вигляді, в якому ми його зробили, і в тому вигляді, в якому люди бачать на закордонних фестивалях. Фестивальні кінопокази зазвичай відбуваються у хороших кіноцентрах, де все відповідне. А у нас дуже часто, особливо в комунальних та регіональних, застаріле обладнання, тому як виглядатиме фільм у таких закладах – завжди сюрприз.

ЯК МОТИВУВАТИ ГЛЯДАЧА ПРИЙТИ

За час першого прокату в листопаді я зрозуміла, що механізмів залучення глядача я не знаю, і насправді взагалі його мало хто знає. Якби знали, то добре б із цим працювали. Тут поки ніхто не розуміє, як доносити до глядача кіно, яке не вписується в одну з двох категорій – це або зрозуміле міфотворче патріотичне кіно, яке працює на створення нового українського міфу, тобто воно виконує соціологічну ідеологічну функцію; або це кіно, яке я називаю «ми з телевізора перейшли в кінотеатр з усіма знайомими вам обличчями». Це дуже зрозумілий маркетинговий хід. Те, що знаходиться між цим, – це все абсолютно невідома чорна кішка в чорній кімнаті.

Моменти, на які ми робили ставки, намагалися донести в листопаді: що це міська історія про кохання, сучасність, молодих (тобто про тих, хто найбільше ходить в кіно, про 25-тирічних). Ця історія розказана сучасною мовою, а не мовою теленовин, не дубляжною, не штучною. Розказували, що ви можете на екрані побачити себе, своє життя і відрефлексувати на те, що з вами відбувається сьогодні. Бо це історія про те, що відбувається зараз і намагання розібратися в цьому. Я не знаю, чи це спрацювало. Тому, як каже наш новий дистриб’ютор: «Треба навішувати всі ці медалі, як гірлянди, й виходити в люди, бо, здається, тільки це і працює.

Сніжана САМАНЧУК

Схожі записи

Залишити відповідь

МИ В СОЦМЕРЕЖАХ

КОНТАКТИ

м. Івано-Франківськ
вул.Галицька,22

Приймальня: тел.: (0342) 77-61-28
Email: [email protected]