Музейна справа здебільшого здається нудною, буденною та застарілою професією. Натомість ми хочемо розповісти дещо більше про музейних працівників і розвінчати несправедливі стереотипи.
18 травня Міжнародний день музеїв. Вперше це свято відзначили ще у 1977 році. Тоді ж про ці культурні місця почали говорити: «Музей – важливий засіб культурного обміну, збагачення культур і розвитку взаєморозуміння, співробітництва й миру між народами». Як працюють сучасні музейники? Ми поспілкувались з працівниками різних музеїв Івано-Франківська про їхню мотивацію, повсякденність серед експонатів й нові тенденції у цій сфері.
Марія Вуянко
Завідувачка відділу археології Івано-Франкіського краєзнавчого музею. Працює 32 роки.
«Музей – це певний комплекс, живий організм, де можна увійти в історичну глибину…
У Олега Ольжича є такі слова, присвячені музею: «За склом вітрин, життєвий вир, кипить життя в життєвім апогеї», і ось це ,власне, є те призначення музею – показати тисячолітній життєвий вир. В нас є такий стереотип, інколи образливий, що музейний працівник тільки проводить екскурсії для відвідувачів. Втім, за цим стоїть велика робота, бо працівник готується до цього і кожного разу розповідає доповнену історію. Екскурсія – це вершина на якій ти показуєш усі свої знання і музейний досвід, окрім того, ми систематизуємо, описуємо, виявляємо артефакти, які є фрагментами нашої матеріальної культури, через які ми датуємо залишки поселення, що були п’ять тисяч років тому і більше. Відвідувач бачить найкраще – найхарактерніше для певної доби чи культури, а ця клопітка робота, якраз є щоденним завданням музейного працівника. Робота серед експонатів є досить цікавою, але водночас складною. Вона потребує всебічних знань, бо варто знати не тільки методику проведення досліджень, а й одночасно бути реставратором та мистецтвознавцем. Крім того, музейному працівнику потрібно багато вчитися, відвідувати різні конференції, спілкуватись з колегами.
Про роботу в музеї я мріяла, часто приходила і питала чи немає робочого місця, і мені відповідали – немає, а коли я втратила віру працювати в там, мені раптом зателефонували і запитали чому я до них вже не приходжу. Саме тоді директором музею був Михайло Ілліч Паньків, я почала працювати у відділі археології з Богданом Петровичем Томінчуком. Зараз уже важко зацікавити відвідувача, особливо молодь, яка вимагає іншого бачення нашої справи, сучасного ритму, і через це музейна робота піднімається на більш сучасніший етап. Тепер у нас є багато відкритих експозицій, яких можна торкатись і це зацікавлює молодь у відвідуванні музеїв, а також дозволяє детальніше дослідити експонат. Окрім того, в нас дозволено фотографувати експонати, і це дозволяє людині, в будь який час повернутись до того, що вона вже побачила. На даний час ми працюємо над багатьма спектрами, які б покращили зручність відвідування музею. Нещодавно ми придбали крісла на яких діти могли б розслабитись та зручніше слухати екскурсію. Також є доступні індивідуальні екскурсії.
Музей – це організм який постійно розвивається, тому ми повинні постійно удосконалюватись. Для мене музей – це радість, я не уявляю себе без нього».
Тетяна Маник
Вчена секретарка Івано-Франківського музею мистецтв. Працює 10 років.
«Я навчалась на історичному факультеті, і вже відтоді музейна тема була мені близька. Я полюбляла відвідувати музеї, і коли навчалась, то допускала можливість там працювати. Після закінчення університету я вже точно знала, що хочу стати музейним працівником. Тоді в Івано-Франківський обласний художній музей я прийшла влаштовуватись на посаду молодшого наукового співробітника. Вже в процесі роботи я здобула фахові знання, досвід, і зараз я працюю вченим секретарем рівно десять років.
В роботі мені подобається атмосфера, наскільки все гармонійно виглядає. Все-таки музей – це сакральна споруда і більшість експонатів не звідси, але вони не порушують гармонію цього простору, а навпаки, її доповнюють. Мені подобається перебувати поряд з речами, предметами, творами, які створенні п’ятсот років тому, чотириста чи триста, до яких торкались руки багатьох людей. Експонати пройшли велику історію, яку ми, можливо, навіть не знаємо, але все-таки, мені здається вони мають таке значне минуле, і є свідками багатьох великих подій і не тільки в нашій державі. Багато з них приїхали з-закордону, вони створені видатними людьми різних держав. Багато експонатів, які тут представлені, мають загадкову історію. Траплялись твори, які ми вважали копією, а насправді вони були (що є доведено) оригіналами робіт видатних італійських художників. Щоб розповісти про всі експонати, які представлені в музеї, потрібно витратити день, тому ми залучаємо соціальні мережі, щоб відвідувач у зручний час міг відкрити потрібний допис і дізнатись про експонат.
Мені не подобаються ситуації, коли людина чує ціну квитка (30грн), розвертається і йде. Скажу відверто, для мене це образливо.
Звичайно, хотілось би ще більше розвивати музейну справу, щоб було розуміння того, що музейна складова може відіграти дуже велику роль в існуванні держави. Культурна спадщина приваблює туристі, вона робить країну впізнаваною на світовій мапі.
Якщо говорити про перспективу роботи, то тут йдеться навіть не про талант, тут більше про бажання. Якщо людину це щиро цікавить і вона хоче бути в цій сфері, то варто спробувати. Музейний працівник – це людина готова працювати, розуміє важливість своєї справи. Щоб займатись цією справою, її справді треба любити, з розумінням, що великих статків ти тут не заробиш».
Анна Чорній
Провідна наукова співробітниця Івано-Франівського музею визвольної боротьби імені Степана Бандери. Працює 5 років.
«У шкільні роки в мене були дуже гарні вчителі з історії, ми часто не просто вивчали історію, а могли відвідувати різні музеї. Зокрема приходили і в музей, де я зараз працюю, походи були дуже корисними. Ми часто їздили на місця визначних боїв, та загибелі командирів УПА, саме це дало поштовх до визначення цієї професії. У музейній справі завжди потрібно розвиватись, наприклад, минулого року ми їздили в музеї Польщі на три дні, щоб дослідити дослідити їхню діяльність і перебрати досвід.
Зараз є багато ініціатив, щоб зацікавити відвідувачів, зокрема це розробка тематичних екскурсій, щоб людина, яку щось цікавить, могла детальніше почути про певний період. Ще ми хочемо розробити квести для дітей, як це роблять у Європі. Мені дуже подобається, коли у музей приходять діти, бо тоді він живе, він наповнюється дитячим сміхом. Дитячі питання інколи є не зовсім коректними, але вони щирі, тому ми хочемо працювати в цьому напрямку. Також підтримуємо ідею взаємодії з експонатами. У нас багато зброї, яку можна потримати в руках, а ще приміряти головні убори та військову форму.
Мене вражає героїзм тих людей, про яких ми розповідаємо під час екскурсій. Саме ці історії є моєю мотивацією, щоб працювати в цих стінах. Втім, коли ми були у європейських музеях, я зловила себе на думці, що хочу там працювати. Там все облаштовано технікою, усі звукоряди, підписи, все продумано до деталей, у нас цього немає. Думаю, саме це є ложкою дьогтю, бо коли приходять відвідувачі, хочеться їх вразити, наповнити, а коли експозиція скромна і ти не маєш на що послатись, то вже як екскурсовод мусиш більше перепрацьовувати і це загалом важче.
Для мене дуже важливо мати зоровий контакт із відвідувачами, коли людина відводить очі я розумію, що їй не цікаво і у мене починається паніка. Цей контакт для мене важливий, щоб відвідувач не загубився в історії. Пригадую, в мене була екскурсія для воїнів АТО і коли я розповідала важкі історії про катування, мої слухачі не реагували зовсім на мною сказані слова, їх це вражало, але емоцій вони не виявляли. Реакція на екскурсію залежить від людини, її поглядів, досвіду та емоційного стану.
Музей – це є комплекс чогось, наприклад, книга є самостійною одиницею, а музей – комплекс всього: літератури , свідчень, трактувань.
У шкільні роки в мене були дуже гарні вчителі з історії, ми часто не просто вивчали історію, а могли відвідувати різні музеї. Зокрема приходили і в музей, де я зараз працюю, походи були дуже корисними. Ми часто їздили на місця визначних боїв, та загибелі командирів УПА, саме це дало поштовх до визначення цієї професії. У музейній справі завжди потрібно розвиватись, наприклад, минулого року ми їздили в музеї Польщі на три дні, щоб дослідити дослідити їхню діяльність і перебрати досвід.
Зараз є багато ініціатив, щоб зацікавити відвідувачів, зокрема це розробка тематичних екскурсій, щоб людина, яку щось цікавить, могла детальніше почути про певний період. Ще ми хочемо розробити квести для дітей, як це роблять у Європі. Мені дуже подобається, коли у музей приходять діти, бо тоді він живе, він наповнюється дитячим сміхом. Дитячі питання інколи є не зовсім коректними, але вони щирі, тому ми хочемо працювати в цьому напрямку. Також підтримуємо ідею взаємодії з експонатами. У нас багато зброї, яку можна потримати в руках, а ще приміряти головні убори та військову форму.
Мене вражає героїзм тих людей, про яких ми розповідаємо під час екскурсій. Саме ці історії є моєю мотивацією, щоб працювати в цих стінах. Втім, коли ми були у європейських музеях, я зловила себе на думці, що хочу там працювати. Там все облаштовано технікою, усі звукоряди, підписи, все продумано до деталей, у нас цього немає. Думаю, саме це є ложкою дьогтю, бо коли приходять відвідувачі, хочеться їх вразити, наповнити, а коли експозиція скромна і ти не маєш на що послатись, то вже як екскурсовод мусиш більше перепрацьовувати і це загалом важче.
Для мене дуже важливо мати зоровий контакт із відвідувачами, коли людина відводить очі я розумію, що їй не цікаво і у мене починається паніка. Цей контакт для мене важливий, щоб відвідувач не загубився в історії. Пригадую, в мене була екскурсія для воїнів АТО і коли я розповідала важкі історії про катування, мої слухачі не реагували зовсім на мною сказані слова, їх це вражало, але емоцій вони не виявляли. Реакція на екскурсію залежить від людини, її поглядів, досвіду та емоційного стану.
Музей – це є комплекс чогось, наприклад, книга є самостійною одиницею, а музей – комплекс всього: літератури , свідчень, трактувань».
Діана Прокопів
Христина Ткачук
Залишити відповідь