Надія Бабій: Пам’ятаю свої перші виставки і те, як трусились мої коліна.

Неординарний вид мистецтва у роботах художниці Надії Бабій. Ми говорили про витинану графіку, перші кроки у мистецтві та любов до своїх творінь. Цю передісторію становлення Надії Бабій, як художниці раніше ви ще не чули.
 

 
– Ви займаєтесь витинаною графікою. Розкажіть про цей вид мистецтва.
 
– Техніка виконання досить проста, потрібні ножиці, папір і фантазія. Всі ми у дитинстві робили сніжинки з паперу, вони теж належать до розряду витинанки. Витинанка дуже поширений вид народного мистецтва, не тільки у слов’янських, а і у всіх народів. Називають її по-різному: білоруси кажуть «віті нанка», євреї – «рейзели», українці ж називають – «витинанка». Витинанку можемо зустріти і у французів, але у них вона зветься силуетом. У часи елегантного століття дуже модним було вирізання із чорного паперу. В Україні Витинанками прикрашали будинки, двері, вікна та стіни. Це були народні прикраси. Вони з’явитися у той період, коли уже був доступний і поширений папір.
 
– Витинанка поширений вид мистецтва? Чому ви обрали саме цей напрям?
 
– Дуже багато художників працюють з витинанкою. Дехто використовує її, як додаток до своєї роботи. Для мене вона була першим захопленням. Я пробувала себе у різних видах мистецтва, але зрозуміла, що оригінальною я можу бути тільки у своєму напрямку. Саме тому, це стало моєю основною формою виявлення себе. Витинанку можна використовувати, як прикладну графіку, коли ми говоримо про книжкову ілюстрацію.
 
– Розкажіть про ваші ілюстрації витинанок для книг.
 
– Мої витинанки використані вже у кількох книжках. Перший експеримент вилився у книзі «Подаруймо писаночку». Книга вийшла у 2-ох виданнях, тиражем по 5 тисяч примірників. Також проілюстровані книги Марії Вайно «Чоловік в кредит, або Четвертий варіант». Обкладинки 2-ох її книг зроблені на основі моїх витинанок. Ще один, зовсім недавній експеримент, книга київського поета, псевдонім його Богдан Безмеж. Його книга проілюстрована оригінальною як типографікою, так і витинаною графікою у моєму виконанні. Сьогодні працюю ще над одним проектом, а саме, над поетичною збіркою нашого академіка Володимира Качкана.
 
– Коли Вас почала приваблювати витинана графіка?
 
– Я почала цим захоплюватись відразу після Інституту, який закінчила у 1994 році. На першому моєму місці роботи, в Івано-Франківський державний художній музей, він тоді так називався, мого захоплення не дуже розділяли. Попри те, що я була більше схильна у своїх роботах до силуетних і модерних вирішень, але на виставки графіки їх не приймали. Казали, що витинанка це декоративно прикладне мистецтво і їх не включали у конкурс. Але на інших я отримувала і бронзові нагороди у галузі графіки. У цьому був парадокс. Все залежало від журі, як воно оцінює ці роботи. Журі було надто консервативним і схилялось до того, що папір це – стандарт.
 
– Яке зараз відношення до витинанки у суспільстві?
 
– Дякувати Богу, зараз немає сумніву у моїх роботах, вони приймають участь у багатьох міжнародних і всеукраїнських і виставках. Я дожила до того часу, коли можу дозволити собі робити те, що хочу, коли моє слово стало авторитетним. Свої роботи я не називаю витинанкою, оскільки витинанка належить до прикладного мистецтва, я їх називаю – графікою витинаною або вирізаною. Хтось із художників називає свої роботи «видиранками», якщо рве їх, або «вириванками», «вирізанками», це індивідуальне відчуття кожного.

 

 

– Скільки часу потрібно для створення однієї композиції?
 
Кожного разу робота забирає різну кількість часу. Перші мої роботи були сюжетними і досить трудомісткими, але не можу сказати, що вони несли у собі глибоку ідею чи потаємний зміст. Такі роботи – це просто дзеркальна композиція, коли папір складається навпіл лицевим боком до лицевого боку на одній стороні, і вже тоді при розкритті роботи, ти отримуєш готове зображення. У перших своїх роботах мені хотілось донести техніку. Старалась вирізати якомога тонші лінії, якомога реалістичніші елементи. Це забирало кілька годин чи днів, адже досконалості немає меж. Але люди звертають увагу не на ідею, не на підтекст, а на роботу. Робота може мати кілька стадій. Потрібно обмалювати, вирізати, розгорнути, перевірити контрформу тощо. Тепер робота забирає більше часу, адже я вирізаю окремі деталі, а сюжет вкладаю набагато пізніше. З часом мої роботи стали більше колажем, аніж самими витинанками. Вони складаються з різних шматочків, деталі допасовуються в процесі роботи, шукається композиція стосовно того змісту.
 
– Де черпаєте натхнення?
 
– Натхнення взялось з Інституту мистецтв, із моєї Альма-матер. Все почалось ще на занятті з «декоративної композиції». Один із розділів «Композиції» містив тему витинанки. Я вперше тоді про неї почула від свого викладача. Мене зацікавила не народна витинанка, мені вона видалась примітивною, а – французький силует. Шарм силуету закохав у себе. А вже з часом, з віком і досвідом зрозуміла, що власне народна витинанка несе в собі глибокий зміст. Тепер мої роботи часто поєднують у собі народній стиль і силует.
 
– Де можна побачити ваші картини? Де проводяться виставки?
 
Якась частина у моїй майстерні, а інша – у Долині, у краєзнавчому музеї, там нещодавно відбулась виставка. Далі звідти вони мандруватимуть до Долинської бібліотеки. Для кожної виставки я намагаюсь робити свіжі, нові картини, щоб кожну супроводжувала окрема концепція. Був період, коли у мене трапився великий розрив між творчістю. До 2000 року, у зв’язку із сімейним життям, виховання донечки. Коли багато буденних справ, творчість стає на другий план. З часом я відчула пробудження, відродилось бажання творити. До однієї із виставок мене підштовхнув мій чоловік. Він просто пішов і зареєстрував мою виставку у план, попередивши мене за 4 місяці до події. Оскільки я людина амбітна, то не могла піти на виставку із старим доробком, і за 4 місяці я створила повністю нову колекцію.
 
– Яким ще видом мистецтва займаєтесь?
 
Я пробувала себе у текстилі, як мій чоловік. Приймала участь у великій виставці текстилю, і навіть продала деякі свої роботи. Після того вирішила, що кожен має займатися своєю роботою. Я ще люблю працювати у пастелі. Можливо зроблю свою виставку, але так щоб ніхто мене не впізнав. Тому що, пастельні роботи і витинанка, це абсолютно різні речі. Назвою може бути – «Прочинені небеса». Мене приваблює ідея небес, мізерності людини, яка думає, що вона управляє світом, і величі природи.
 
–  Хто відвідує ваші виставки, яка аудиторія?
 
 – Думаю, що абсолютно різна. У кожних містах різні люди. Все залежить від організаторів. Від людей, які залучені до діяльності того чи іншого залу, приміщення. Я представляю тільки себе, а все решта підбирає організатор. Одного разу була унікальна виставка. На неї запросили клуб тих кому «за». Активні пенсіонери, всі інтелігентних професій, прийшли на мою виставку і відразу ж захотіли щоб я там провела для них майстер-клас. Вони навіть  принесли папір і ножиці. Мені нічого іншого не залишалось, як це все робити. Але такі експромти бувають дуже цікавими.
 
– Ви часто згадуєте про Інститут мистецтв. Що саме дали роки студентства вам?
 
– Інститут відіграв важливу роль у моєму житті. Не так багато на той час було вузів. Моя мрія з дитинства – стати вчителем малювання. У моїй школі мистецтв була неймовірна вчителька – Мурзіна Тетяна Василівна, яка прив’язала мені любов до творчості. Школа стала для нас не просто школою, а сходинками вперед. Це було у маленькому містечку у Володимирі-Волинському. Мріючи дотягнутись до педагога, я вирішила поступати у мистецький ВУЗ. Батьки знайшли у довіднику Франківський Педагогічний Інститут із художньо-графічним напрямком. Високий рівень викладачів, професіоналів, художників, мистецтвознавців: Микола Вареня, Лариса Грач, Михайло Фіголь, Лідія Хом’як. Викладчі з унікальними знаннями. ВУЗ завжди був обителем демократії і творчості.
 
– Як розгортались події після університету у вашому житті?
 
– Моя викладачка, Лідія Василівна посприяла тому, що я залишилась у місті, і порекомендувала мене на роботу у музеї. Дівчина, яка нічого не знала про музейну роботу, тож не мала чого втрачати, –  я залишилась у музеї. Взяли на посаду наукового працівника. Музейна робота тісно пов’язана із художниками. Я познайомилась з усіма. Професійні митці не сміялися з моїх перших робіт, а навпаки підказували, що і як потрібно покращити. Від тоді я почала приймати активну участь у конкурсах, регіональних, обласних, всеукраїнських.
 
– Розкажіть про перші ваші персональні виставки.
 
– Пам’ятаю перші мої виставки і те, як трусились мої коліна. Нікому моє прізвище не було знайоме. Хто така Надія Бабій ніхто не здогадувався. В цьому була вся мить несподіванки, чи визнають мене, чи ні. І мене визнали. Мої перші витинанки сприйняла професійна аудиторія.
 
– Ви працювали у туристичній фірмі. Як поєднали цю роботу із художньою освітою?
 
– У цей період я вийшла заміж і вже народила донечку. Склалось так, що мій чоловік ввів мене у фірму «Надія». Ця фірма відкрила свій магазин «Делікатес». Вони розробили такий маркетинговий хід. Вирізали шаблони яєць, і роздавали на касі із проханням розмалювати. Такий собі конкурс дитячої  творчості. Потім ці писанки зібрали і підвісили на ниточки  у приміщенні. Коли двері відчинялись і зачинялись, малюнки рухались, танцювали. Їх було кілька тисяч. ЦЕ виглядало казково. Але коли закінчився Великдень виникла ідея створити каталог. Мені випала нагода упорядкувати його, частково проілюструвати, зібрати тексти. Так створювався подарунковий альбом «Подаруй ми писаночку». Після того фірма запросила мене на роботу до них у туристичному напрямку. Всі розуміли, що туризм це пріоритетний напрямок. Я почала працювати з 2002 року, і вважаю, що зробила у цьому напрямку надзвичайно багато. Якщо людина талановита, то вона талановита у всьому. Я тоді про туризм нічого не знала. На той час він був тільки бізнесом. А у нас мета була іншою – у привабленні туристів до себе. Потрібно було зробити екскурсійні напрямки. І моя освіта в університеті допомогла у цьому. Я була першою, хто розробив екскурсійні напрямки. До сьогодні маршрути, які були мною прокладені «Я люблю тебе, місто прекрасне» діють. Родзинкою була любов до міста. Показували місто очима закоханої людини. Туристу не так цікаво в якому році, що відбулося, йому цікаво у якому місці найсмачніше пахне кава чи по якій бруківці стукали ніжки Франса Йосифа, або Марії Терезії. Я вважаю, що я була успішним директором туристичної фірми. Створювали оригінальні елегантні буклети, візитки і каталоги. Найголовніше, про досвід Інституту мистецтв: мене ніхто не вчив бути дизайнером, мене навчили вчитися.

 

 

Сніжана САМАНЧУК
Фото: Анастасія ТРЕТЯК

 

ПОДІЛИТИСЬ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *