Він у свої 17 років побачив більше, аніж будь-який пересічний українець. Михайло Стародинов з Сєвєродонецька, що на Луганщині, дуже швидко подорослішав, від коли почалась повномасштабна війна. Ще до того хлопець знав, що в разі наступу російських військ, він точно не залишиться осторонь, а боронитиме Україну у будь-який спосіб. Так і зробив. Відсиджуватись – не в його планах, тож хлопець одразу ж пішов до гуманітарного штабу і зайнявся фасуванням продуктів. А згодом його навички в техобслуговуванні згодились для перевезення гуманітарної допомоги. Михайло встиг навіть стати керівником автопарку, але на своїй посаді пробув тільки 15 годин. Аж поки ворожі гради не застали його зненацька.
Після поранення та дивовижного порятунку Михайло приїхав в Івано-Франківськ. Поки хлопець пересувається тільки на милицях і в обмеженій кількості. Втім, Михайло переконаний, що дива трапляються і він скоро повернеться в Сєверодонецьк, щоб не тільки продовжити свою волонтерську діяльність, а й відбудувати місто, а ще – пограти баскетбол.
Далі – пряма мова Михайла Стародинова.
Я побачив, що твориться з моїм містом і вирішив, що треба допомагати. Це моє рідне місто, я в ньому виріс. Куди я від нього дінусь? Я в ньому жив, практично з нього не виїжджав. Думав, чим більше я допоможу хлопцям, мирним людям, тим швидше усе закінчиться.
Спочатку я прийшов до нашого колишнього гуманітарного штабу і почав фасувати пакети. Тобто приходять мирні мешканці й ми розподіляємо скільки можемо дати на одну людину. Або військові приїжджали й ми вантажили їм в машину те, що вони казали. Через якийсь час нам Укрпошта пригнала свій автомобіль – тритонний МАЗ. Моє керівництво дізналось, що я вмію керувати такими машинами й вирішили спробувати мене в ролі водія.
Я – автомеханік, маю досвід. Можу кермувати й ремонтувати машини. Поліцейські, які з нами їздили, роздавали гуманітарну допомогу, запитали мене чи я вмію керувати автомобілем. Відповів, що вмію їздити на легкових, на фурах, якщо треба, то поїду, хоч з напівпричепом. А вони кажуть, що є МАЗ. Я запитав куди їхати.
У нас як було: коли був приліт в магазин і його розносило, ми домовлялись із власником, щоб взяти продукти для гуманітарної допомоги. Погоджуються, приїжджає їх представник, відкриває двері, залишаємо охорону і можемо вивозити продукти й все, що необхідно.
Так було й того дня. Приїхав до магазину, щоб разом із хлопцями вивозити звідти продукти. Нам відчинили й ми почали по малу переносити продукти. Ми там побули деякий час. Звичайно, прилітало поруч, але таке траплялось дуже часто. Бувало, що ми вже закривали машину, збирались їхати, і раптом починали гатити градами. Близько 2 метрів від нас впав снаряд і не розірвався. Ми обняли одне одного, привітали із Днем народження і поїхали. Потім повідомляли ДСНС, що є снаряд і треба його прибрати. Вони виїжджали, але ж теж не можуть всюди їздити, бо в них не броньовані машини.
Їздив на тритонній по місту, а потім з’явилась можливість поїхати в Бахмут. Спочатку я декілька рейсів здійснив у ролі другого водія, бо на далекі відстані краще, щоб керував поліцейський. Потім нам дали ще одну машину. А згодом всі почали виїздити, бо дуже “спекотно” в місті стало. Поїхали поліцаї, волонтери… Через деякий час в нашу базу прилетів снаряд, рознесло весь автопарк і тільки дивом врятувався лиш один МАЗ. Ми його швидко забрали. Наше керівництво знайшло нам малі машини на півтори тонни. Ми їх взяли, знайшли нову автобазу і почали знову займатись гуманітаркою. Мене вирішили призначити керівником автопарку, бо я вмію ремонтувати машини. Без запитань я погодився на цю посаду. Пробув на ній 15 годин.
Потім я поїхав в Бахмут в супроводі поліції, бо треба було їхати через блокпости. Ми приїхали дуже пізно, тому не розвантажували і залишили машину на ніч. Ранком прокинулись і поїхали на іншу базу. Далі потрібно було або розвозити за адресами, або їхати знову по гуманітарку.
Я з хлопцем із Тероборони почав розвантажувати продукти, а поруч сиділа ще начальниця і водій іншої машини. Ми робимо, одночасно розмовляємо і почули гради за 2-3 секунди до прильоту. Випадково почули, бо вони ніби безшумні були. В 15 метрах від нас розірвався снаряд. Саме там, де стояв я і тероборонівець. До речі, теж Михайлом звати. Нас найбільше поранило. Мені рознесло коліно – не стало наколінника. Його в мене залишилось тільки 20%.
В іншого хлопця перебито 3 хребці, порвало ноги, один осколок прилетів в голову. Його вже виписали з лікарні. Вже рветься назад, як і я. Ми хочемо повернутись в Сєвєродонецьк. Навіть сперечалися про те, хто швидше зможе туди повернутись.
Там мої друзі, моє місто, бригади, які я знаю. Там мої хлопці, яким я хочу допомагати, з якими я знову хочу працювати. Вони справляються, але я розумію, що людей не вистачає. Там залишилось два водії й один з них травмований. Через те, що в нас там погані умови, всюди пилюка, йому не можуть нормально зробити перев’язку. Вже тричі йому обрізали шкіру, бо вона гнила довкола рани від осколка. І знову зашивали. Він досі не може нормально керувати автомобілем.
Ми часто потрапляли під обстріл, але завжди можна лягти чи побігти, а в той момент, коли мене поранило, я лежав і відчував, що не можу поворухнути ногою. Я розумів, що хлопці можуть мене винести, але ж вони можуть теж потрапити під снаряд. Багато летіло снарядів і була думка, що зараз потрапить в нас і все… Але нічого. Обстріл закінчився, хлопці вибігли, затягли нас всередину. Поки була перезарядка, нас евакуювали в Лисичанськ. Під обстрілами медики нас почали оперувати. Мене рятували близько 6 годин. Довго намагались зібрати ногу. Дякую хірургам, травматологам, завдяки їм я досі з ногою.
Часто розмовляємо з хлопцями і я кажу, що нам ще місто розбудовувати, ми ще його прославимо. Нема такого, що мені поставлять коліно і будуть обмеження: я не зможу їздити, стрибати, бігати. Ні. Думаю, кожен як налаштується, так і буде жити. В мене є думки, що я ще пограю в баскетбол, футбол… Як налаштувати себе, так і буде. Я не перший раз переконуюсь, що дива трапляються. В мого тата теж було поранення в ногу. Йому дивом спасли кінцівку, а зараз він нормально ходить. Дива трапляються.
8 березня почало прилітати в мій дім. Згодом будинку не стало. Просто прилетіли гради в будинок і все. Батьки часто ходили додому, щоб взяти якісь речі. Уявіть, одного разу заходиш в район, а нема жодного вцілілого будинку. Це дуже страшно, нікому не бажаю таке побачити.
Я не шкодую, що так все сталось. А за чим шкодувати? Я хлопцям допомагав чим міг. Бувало, приїжджав, запитував як вони, а у відповідь чув, що хлопці на позиціях вже три доби нічого не їли. І куди діватись? Ми привозили їм їжу, але не багато, бо туди доїхати дуже складно. Часто різали колеса і тому добирались на спущених. Треба було їхати, шукати запаску. В таких ситуаціях інших варіантів немає.
В думках я вже перейшов межу страху. Може щось прилетіти й що? Краще я піду допоможу.
Я ніколи не вважав себе дитиною. Раніше навчався і працював на автосервісі. Завжди намагався швидше подорослішати. Ще до війни я свідомо розумів, що коли все почнеться, я піду допомагати хоч якось. Спочатку взагалі хотів в Тероборону, але я за віком не підійшов. Сказали, що коли мені виповниться 18, щоб я приходив, охоче мене візьмуть.
Волонтерів і тероборонівців спочатку було багато, але деяких взяли без попереднього навчання. Через це ти можеш сам потрапити під обстріл і ще й інших наразити на небезпеку. Неодноразово чув, як вночі їхали із включеними фарами. Але ж це найелементарніше. Вимкни фари і їдь собі. Я теж спочатку цього не знав, але навчився на своїх помилках. Коли починався обстріл я вже знав, що треба залізти під фуру і перечекати.
До війни всі в моєму місті були за Україну. Коли війна почала наближатись до Сєверодонецька, коли 17 км від нас вже були бої, ми бачили обстріли, то люди почали переходити на іншу сторону. Хлопець 26-ти років зробив на нас наведення. Його затримали через два дні після обстрілу. Це найприкріше, що ти стараєшся для людей, а тебе ось так підставляють. І ти не розумієш від кого і що очікувати. Це найстрашніше. Все ж намагаєшся це перебороти й знову довіряти. Не всі ж люди такі?
В нас сирен не було. Вони зламані. Коли ми чули звуки літака, то знали, що потрібно швидко ховатись. В будь-який момент могло щось прилетіти. Було багато випадків, щось летить, а потім звук і починався обстріл. Ми бачили багато всього. Дай Боже, щоб це все залишилось за моїм містом, щоб всі інші це не відчули. Ми самі все відбудуємо, головне – щоб все закінчилось.
Христина Ткачук
Ольга Смага
Залишити відповідь