Чоловіки дискримінують слабку половину людства, кажучи, що жінка за кермом – це зло. Таку теорію спростувала Олександра Кодак, яка не просто водій, а – президент Івано-Франківського автоклубу.
– Розкажіть, як ви захопились автосправою.
– Ще в школі хотіла їздити на автомобілях. Автосправи на той час у нас не було, тому я завжди просила старших хлопців, хто мав машини чи мотоцикли, щоб вчили мене їздити. Тоді у мене було нав’язливе бажання – навчитися їздити.
– Як ваш чоловік відреагував на вашу діяльності?
– Коли була заміжня, то нишком від чоловіка, пішла у автосправу. Дізнавшись, що я вже маю права, не говорив зі мною. Але минуло трохи часу, і він вчив мене правильно їздити. Коли дізнався, що у Львові має відбутись змагання «Ралі Пань», то сам приніс мені запрошення на нього.
– Розкажіть більше про «Ралі Пань».
– Туди треба було їхати зі штурманом, тож я «підбила» свою сестру, яка теж їздила на автомобілі. І у 1998 році ми вдвох поїхали у Львів приймати участь у змаганнях. Інші дівчата поприїжджали з чоловіками та друзями, які крутили у їхніх машинах гайки та міняли колеса. З нас усі сміялися, але ми повернулися із зайнятим другим, або третім місцем, точно не пригадую.
– Чим зайнялися після цих гонок?
– Почала шукати в Івано-Франківську, хто б навчив правильно їздити. Був такий гонщик Явдик, який ще за Радянського Союзу приймав участь у змаганнях, тож він багато чого навчив нас. Ми почали створювати громадську організацію, адже ця ніша була вільною, через що ми вирішили легалізуватися.
– Кажуть, що жінки за кермом – те ж саме, що й мавпа з гранатою. Ви теж так думаєте?
– Ні, я так не думаю. За багато років за кермом, серед моїх знайомих жінок водіїв, серед друзів, я не знаю нікого, хто б зробив серйозну аварію. Мені здається, що жінка за кермом набагато уважніша та у неї є інстинкт самозбереження, закладений природою, який вона використовує навіть підсвідомо.
– Чи багато машин вам довелось змінити?
– Свого часу, я навіть ганяла машини з Німеччини в Україну та собі пригнала. Я дуже сильно звикаю до автомобіля, тому особистих моїх автомобілів небагато. Здебільшого, я довго користуюсь однією машиною.
– Як реагують люди, коли дізнаються, що ви займаєтесь автоспортом?
– Спочатку це сприймалося «в штики». Але час минає, і все змінюється. Тому, якщо у мене непогано виходить, то чому б і ні?
– Чому вирішили займатися організацією автомобільних перегонів?
– У Івано-Франківську ніхто цього не робив. Коли ми з сестрою почали цим займатися та організували перші змагання, то виявилося, що у Франківську є дуже багато людей, які хочуть вдосконалювати свою майстерність та приймати участь у таких змаганнях. Це, всього на всього, їзда по схемі, так зване, фігурне водіння, але воно дуже багато дає у повсякденному житті. Якщо є люди та попит, то чому б не зробити для них те, що ти вже вмієш? Рік за роком, і все більше хлопців приходило до нас. Це перша сходинка для тих, хто хоче рости в автосправі вище – до гірських гонок чи ралі. З наших багато хто пішов саме у ралі. Навіть з Івано-Франківська, гонщик Віталій Геращенко, який займав перші місця, на зараз вже у Києві.
– Коли вас зупиняє автомобільна інспекція, яка у них реакція?
– В залежності від характеру людини: хтось посміється, хтось просто пропустить далі. Але є такі невгамовні, які не поступаються, а стоять на своєму до кінця. Така асоціація у мене з’явилась із тернопільськими даішниками.
– Правда, що ви володарка найдовшої коси у Івано-Франківську?
– Напевно, це моя сутність. З першого класу мої бабця та дідусь виховували мене та запускали коси, казали, що це красиво, та жінка повинна мати довге волосся. У моєї бабусі теж було довге волосся, вона померла з косою у віці 92 роки. До 10-го класу мене заплітала саме вона, а коли я пішла вчитися в Інститут, то дідусь сказав: «Якщо обстрижеш волосся, то навіть не повертайся додому». Напевно, просто людина звикає, адже інакше я себе навіть не уявляю.
– Колись ви були на конкурсі найдовшого волосся у Львові. Як це відбувалось?
– Нас розділили по вікових категоріях. Там були категорії до 20-ти, 40-ка та 70-ти років. Найстаршій жінці було 75. У своїй віковій категорії я зайняла перше місце. А взагалі, там була жінка після сорока років, яка мала волосся довжиною у 2 метри, у мене ж на той час було тільки 160 сантиметрів.
– Що б ви змінили у Івано-Франківську?
– Якби мене запитали про це рік тому, то я б сказала, що дороги. Але зараз вони вже нормальні, їх ремонтують. Біля мого дому є стихійний базар, на який приїжджають люди із сіл, та привозять свою продукцію, яка дуже корисна та потрібна. Напевно, єдине, що б я хотіла, то щоб їм дали місце на великому базарі. Мені не подобається центральна частина нашого міста, де раніше був продуктовий базар. Його перетворили у наполовину промисловий, тому виходить, що тим бабцям, які приїжджають, немає де розмістити свою продукцію. Наразі, це мене болить, бо кожного дня спостерігаю за цим.
Вікторія ПРОКОПЧУК
Залишити відповідь