Свідомість нації будує виховання. Про вплив кінематографу на українського глядача, проблеми розвитку кіно та шляхи їх вирішення. Всі ці питання розглянули із засновником і директором Першої Національної Школи телебачення – Олексієм Кобєлєвим.
– Олексію, ви очолюєте Першу Національну Школу телебачення в Україні, але для широкого загалу ви відомий, насамперед, як кіношник. Власне, з кіно і почнемо нашу розмову. Отож, кіновиробництво…
– Враження таке, що ті, хто знімають зараз кіно в Україні, колись чули, що це таке. Вважають, що цього достатньо. Воно трішки видозмінюється. З’являються нові нотки, у героїв у руках з’являються сучасні телефони, але при цьому нічого не змінюється. Потрібно якісно нова історія. Тоді, можливо, їй повірять, радше від несподіванки. А чому б і ні? Неочікуваний хід, який заставить людей задуматись. Раптом повірять… Скажу чесно, зараз я такого не бачу.
Я хотів, щоб розвивалось українське кіно, українська анімація, але мало сил. Зараз проміжний період: стара гвардія кіношників і стара гвардія телевізійників працює менше, вони дорослішають, а молода гвардія ще не отримала того мінімального досвіду, який дозволяв би отримувати якісний продукт. Але є і виключення – «Поводир», «Плем’я». Але цього мало. Кіно має бути орієнтовано на глядача зовсім різних рангів, або зрозумілі для всіх, бо поєднувати це неможливо. Але те кіно, яке зараз завойовує світові призи, як от «Плем’я» Мирослава Слабошпицького, це кіно не для всіх. Воно фестивальне, авангардне, яке завгодно, але воно не для всіх. А виховувати потрібно всіх українців. Всі українці повинні від аудіовізуальних видовищ мають отримувати культуру, знання, види і форми нормального людського спілкування між людьми, в решті решт банальні культурологічні, людські вічні цінності. Кіно приходить в Інтернет, але воно має нести культуру, його має бути більше. Всі країни мають свій менталітет і відрізняються. Те, що може бути смішним французу не буде смішне нам. Те, що смішне нам не здасться веселим німцю. Потрібно робити своє для своїх, для українського глядача. Починаючи з маленьких, з дітей. Вони мають знати, що виробник кіно про них не забуває.
– Яка фінансова ситуація кінематографу? Є люди, які підтримують розвиток кіно в Україні?
– Це смуток. 3 роки під ряд ми подавали в Держкіно проект повнометражного і серійного варіанта мультиплікаційного фільму під назвою «Легенди Трипілля». З абсолютно оригінальними героями, пов’язану з історією України, при цьому вона стовідсотково інтернаціональна. Що ми знаємо про наших предків, які жили 5 тисяч років тому? Нічого або все. Та ми не отримали державного фінансування. Було дивно, коли із тих картин, які були представлені не було нічого із національною і оригінальною історію. Не можна говорити про те, що нам не вистачає коштів на кіно, тому що нам не вистачає коштів на снаряди. Якщо вже трішки торкнутись політики, то найслабше «дзвіно» зараз, це не ті хто вітав російську агресію, це ті, яких країні не вдалось зробити своїми патріотами. І ніхто мені не доведе, що їх немає, бо вони є. «Ватники», як ми їх називаємо, вони ватниками вже і стали, і перевчати їх немає сенсу. Потрібно спілкування з тим прошарком людей, які не впевнені. Вони – реальним резервом країни. Треба розуміти, що наші діти, яким від 20 до 30 років – вони цвіт нації. Особливо, ті хто не п’ють, не наркомани, у кого є сім’ї і діти. Про них потрібно піклуватись і робити на них ставку, з точки зору майбутнього розвитку країни. Я дуже радий, якщо наша школа допомагає їм в цьому, тим хто приходить до нас більш дорослішими. Для тих хто навчався на економіста, але хоче бути звукорежисером, для них є можливість тут це реалізувати.
– Пропаганда чи інформація? Вистачає її сьогодні країні, чи ні. Немає органу, який відповідає за це. Якою вона має бути в Україні і чи має бути взагалі?
– Ми програємо у пропаганді нашого північного сусіда за однією причиною – вони дуже високо оцінюють її важливість, і не шкодують на неї ні коштів, ані сил. У ролі виховання кіно ми недооцінюємо цю історію. Ми вважаємо, якщо ми патріоти, то і пропаганди не треба. Це не так. Нам потрібно працювати над пропагандою. Я більш ніж впевнений, якщо б країна не забувала про свої регіони, не було би біди Криму, не було би біди Донецька і Луганська. І тоді перший персонаж, який з’явився і почав пропагувати Росію, він був би як мінімум осміяним, а як максимум – викинутим із країни.
Пропаганда – це дуже серйозна історія. Вона має будуватися на основі закону, нею потрібно займатися. Якщо ви цінуєте розум свого народу, то маєте цими розумами займатись, вони тобі колись тобі повернуть, тим самим патріотизмом. Ми кажемо, що російські ЗМІ брешуть і брешуть, а ми такі чудові, говоримо тільки правду. Так давайте будемо закріплювати нашу правду діями, які будуть іти в ногу з цією правдою. Давайте розбиратись у своїй країні. А вони нехай собі там брешуть. Нам вдома перш за все потрібно розібратись. І цим мають займатися молоді люди. Потрібна нова генерація у всьому: у кіно, у виробництві, у науці та освіті.
Хто зараз викладає в університетах? Здебільшого це старші люди. Чим може держава привабити молоду людину піти викладати в університет? Жодних умов. Все має йти в ногу з часом. Необхідні нові керівники в освіті, щоб в університет ішли не за хабарем, а за знаннями. Щоб можна було говорити про попит спеціаліста після закінчення університету. Маючи диплом люди не мають де працювати. До нас приходить людина і каже: “Я закінчив Авіаційний Інститут і не зможу влаштуватися за спеціальністю. Я працював і офіціантом і там, і там… І що з мого диплому? Але я все життя хотів знімати, може у мене є організаційні задатки. Можна я спробую повчитися у вас на режисерському курсі?”. Ми завжди готові взяти таких людей.
– Що б ви хотіли побажати молоді?
– Не лінуватись. Не боятись. Не боятись починати нове. Якщо ви маєте сумніви у чомусь, зрозумійте, що ви ще молоді і у вас є вдосталь часу, щоб спробувати все. Але не сидіти вдома чи у пошуку робочих вакансій, бо у вас є диплом. Не боятись змінювати професію.
Кобєлєв Олексій Володимирович. Народився в м.Одеса. За освітою – лікар- невролог. В 90-х – продюсер комік-трупи «Маски», одеського колективу, який працює у жанрах пантоміми, клоунади и ексцентрики. Також один із продюсерів телеверсії гумористичного серіалу «Маски-Шоу» в стилі німого кіно.З 2007 р. – засновник і директор Першої Національної Школи телебачення.
Олена ТРЕТЯК
Сніжана САМАНЧУК
ПОДІЛИТИСЬ
