Останній дивізійник у Івано-Франківську – Михайло Мулик, який так і не був реабілітований… Його історія – це відблиск патріотизму та любові до України, боротьба за можливість називати себе українцем.
ПРО ВІЙСЬКОВИЙ ШЛЯХ
Ще в 13 років я був заарештований на цілу добу. З хлопцями вирішили почепити український прапор, за що нас упіймав комендант поліції. Згодом батько заплатив штраф і мене випустили. Проте, він мене не сварив.
З 1937 року я був членом ОУН. Спершу я хотів піти в УПА, але батько був військовим в Першу Світову, порадив піди до дивізії, вишколитися спочатку там.
Я приїхав із Станиславова до Львова, добровольців зібралося тоді кілька тисяч. Згодом всіх розприділили: кого в піхоту, кого в артилерію, а мене – радистом. Спочатку в мене не виходило, тому що мав поганий слух. Поки хлопці йшли в кіно на вихідних, я сідав і вчився. І з часом це дало результат – з мене вийшов добрий радист.
ПРО БИТВУ ПІД БРОДАМИ
Страшна битва під Бродами тривала з 13-го по 22 липня 1944 року. Це було справжнє пекло. “Галичину” і кілька німецьких дивізій оточила совєтська армада. З 11 тисяч дивізійників врятуватися зуміли лише три тисячі бійців. У групі прориву я був разом із другом Михайлом Червінським. До служби в дивізії працювали з ним у волосній управі в Підгайцях. Він узяв кулемет, я обвішався стрічками з набоями. Наш ройовий, командир відділення, був із тих околиць. Сказав: “Хлопці, я знаю цей терен, якось прорвемося!”. На світанку зав’язався запеклий бій. Ми з Червінським поклялися не здаватися і домовилися: якщо когось із нас поранять, другий має його добити.
Побачив неподалік офіцера, який витягнув пістоля і став стрілятися. Думав і собі вкоротити віку. Заклав у карабін кулю. В той момент став аж мокрий, як би хтось облив мене водою. Аж раптом почув крик Червінського: “Міську! Відступай, я прикрию тебе!”. З кулемета він випустив довгу чергу по червоних. Ми відірвалися від ворога й дістатися до ліска. Наступного дня запримітили на хуторі хату. Вже не мали їжі й води, тож вирішили зайти. Її ґазда здав нас більшовикам.
ПРО ПОЛОН
Нас взяли в полон, зняли з нас одяг, годинники та інші речі. Один лейтинант стояв осторонь і нічого не брав. Потім коли він нас вів по дорозі, то на зустріч їхав якийсь жидяра на коні, і сказав, що треба застрелити мого товариша, бо він розвідник, бо у нього був масккостюм. А лейтинант, як виявилося потім, родом з Києва, він за нас заступився. Згодом він дав нам бритвочку і сказав, щоб ми трохи порізали собі черевики, бо вони були хороші і їх з нас могли зняти. Тоді б ми залишилися босі.
ПРО ВАЖКІ ТЮРЕМНІ ДНІ
Два роки я був у Луб’янській тюрмі в Москві, у камері з кримінальниками. На добу давали 350 грамів хліба, мокрого такого – потиснеш – вода тече, і більше нічого. Доводилося їсти похапцем, бо по-іншому злодюги могли вкрасти. Я важив тоді 45 кг. Спали на підлозі сидячи, бо камера була набита вщент людьми. Заїдали воші. Щоб напитися свіжої води, цілу ніч стояли в чергах, аби вийти на вулицю і щось робити, бо по-іншому не давали. Пам`ятаю, як хотів пошвидше вже відправитися до Сибіру. А там туалет був там, де жили і спали. Їсти давали, ніби-то четверту норму, але, капуста квашена, наприклад, була чорна, гнила. Білою гостили лише начальство. Посуд – банки з-під американських консерв, зупи всі один в одного крали. Знущалися над людьми, що ще сказати.
ПРО ПОВЕРНЕННЯ В УКРАЇНУ
В Україну повернувся 1954 року. У Станіславі влада не давала можливості влаштуватися на жодну роботу. Навіть санітаром у психлікарню не брали. Водночас міліціонери щодня тероризували: “Чому не працюєте?” Погрожували арештом. Сусіди й родичі мене боялися, бо міліція стежила – до кого ходжу. Тих людей викликали на допити. Безвихідь замучила так, що думав втопитися в міському озері. Знову поїхав працювати в Республіку Комі.
Після наступного повернення до Станіслава 1955 року земляк із колишніх “ястребків” допоміг влаштуватися на 63-й військовий завод. Покривав бочки ацетоновою фарбою. За рік мене вирішили підвищити. Тоді нарешті вичитали в автобіографії, що я був дивізійником. Змусили звільнитися. На той час я вже закінчив бухгалтерські курси, тому роботу було знайти легше. Пішов на підприємство, на якому трудився мій брат. Директор, фронтовик-інвалід, прочитав мою автобіографію і порадив дописати, що я був завербований на роботу на Півночі Росії, мовляв, сам став на шлях виправлення. Це йому було потрібно для майбутніх оправдань перед владою та репресивними органами за рішення прийняти мене, “неблагонадійного”, на роботу. Того ж дня взяв мене на підприємство.
Про жорстокість
Коли більшовики у 1941 році відступали, тюрми були масово з трупами. У Станіславі, Львові, Чорткові, Бережанах… Я у Бережанах на власні очі бачив, як колючим дротом перев’язали жінку з дитятком. То той, що ще не народився вже є ворогом соціалізму?
ПРО НЕВИЗНАННЯ
Мені сказали: “Ви реабілітації не підлягаєте, бо воювали в німецькій армії (дивізії СС “Галичина”). Ви зрадили свою Батьківщину!” А моя Батьківщина – Україна. Я не був громадянином Радянського Союзу, мені навіть паспорт не дали. А вони пишуть: “В 1992 році визнали Вас винним у зраді”. Ми як йшли воювати, знали, що дивізія не переможе, але ми хотіли, щоб світ знав про нашу націю.
ПРО УКРАЇНУ
Наші українці не мають єдності, ми навіть тепер не можемо вберегти те що вже є, а наша влада гризеться між собою, хоч вже і комуністів при владі нема. Ви ж за одно і потрібно працювати для України, а не розкрадати її. Тоді як і тепер немає єдності в керівництві держави.
Хто себе відчуває громадянином України, то на якій мові говорить не важливо. Якщо він разом зі мною бере в руки зброю, щоб воювати проти мого ворога, то він українець. Щасливий, що кожного ранку чую український гімн, а у владних кабінетах висять тризуб і синьо-жовтий прапор. Радий, що Бог допоміг мені вписати свій маленький рядок у боротьбу за самостійну Україну.
Матеріал сформований з різних інтерв’ю у відкритих джерелах Михайла Мулика
Факти із життя Михайла Мулика
Народився 28 жовтня 1920-го в селі Горожанка Монастириського району на Тернопільщині.
1937-го став членом Організації українських націоналістів.
У вересні 1943 року вступив до лав української дивізії ”Галичина”.
В липні 1944-го брав участь у бою під Бродами.
Потрапив у радянський полон. Два роки допитували в московській Луб’янській тюрмі. На 10 років позбавили волі й на п’ять – громадянських прав.
1954‑го повернувся із заслання і оселився в Станіславі.
1989-го став членом культурно-наукового товариства ”Рух”.
1991-го організував Товариство політичних в’язнів і репресованих.
1992-го з Володимиром Малкошем створив Братство колишніх вояків ”Галичини”.
Написав 8 книжок про визвольну боротьбу українського народу та становлення незалежності.
В 2016 на сесії міської ради депутати стоячи і одноголосно визнали його
почесним громадянином Івано-Франківська.
Помер 25 січня на 100 році життя.
Вічна пам’ять почесному громадянину Івано-Франківська та ветерану дивізії “Галичина” – Михайлу Мулику.
Христина Ткачук
Залишити відповідь