ЕКСКЛЮЗИВНІ ІНТЕРВ'Ю

Остап Дроздов: «Я працюю на руїнах своєї професії»

Остап Дроздов: «Я працюю на руїнах своєї професії»

Остап Дроздов – український письменник, журналіст, ведучий хард-ток-шоу «DROZDOV» та політичного ток-шоу «Прямим текстом» на українському телеканалі ZIK.

Остап сміливо та аналітично ставиться до того, що відбувається в сучасній Україні. Журналіст не стане приховувати своїх думок стосовно колег, дій української влади, наш народ та щодо процесів, які впливають на розвиток країни. Текст, який щоабзацу проситься розбитись на цитати. Гучно, але правдиво. Отже, Остап Дроздов про письменницьку діяльність, різнобарвність української публіки, справжні обличчя топових письменників країни, про те, як вривається терпець через неповагу до української мови, та про смерть телевізорів. Більше читайте в ексклюзивному інтерв’ю.

– Журналіст та письменник. Яка справа тобі ближча?

– Журналістика – це робота, не хобі, не дозвілля, а професія, яку я здобув. Журналістика – це те, що я вмію і роблю, з чого живу та реалізовуюся. Та це професійна іпостась, а письменник – це моя нова іпостась, яка дає інший рівень свободи, думки про себе, про все, що відбувається довкола.

– Чому письменницька діяльність. Що ти в ній знаходиш для чебе?

Я дуже люблю живе спілкування з читачами. Для мене відкриття, що я цікавий вже не лише як журналіст, що мене дуже влаштовує. Оскільки я, як письменник можу говорити про значно гуманітарніші, масштабніші речі і не такі приземлені на сьогодні, а говорити про щось глибше… До чого мене завжди й тягло.

Мій перший роман-вибух «№1» уже живе своїм життям і цей вибух відбувся. Відбулась й моя переоцінка самого себе. І вже зараз з романом «№2» мені набагато легше заходити в літературну аудиторію, оскільки мене починають сприймати не як вискочку-дебютанта, а як письменника, котрий працює з літературою, а не просто зі своїми амбіціями. Для мене це дуже важливо.

– Є книжкові презентації, які збирають невеличку кількість людей, а є презентації книг авторів, як наприклад Жадана, куди приходять200-300 людей. Яку ж кількість збираєш ти?

Я ненавиджу масові аудиторії. Те, що робить Жадан – абсолютне неподобство. Я знаю про це кумиротворення, це абсолютно «роздутий» феномен, який робиться за канонами маркетингу шоу-бізнесу. Я такого не люблю. Мені здається, що до тебе повинні приходити не ті, кого просто зганяють під рекламу, а винятково твоя аудиторія, бо саме вона – найцінніша. У цьому випадку одна людина дорівнює ста. Тому я дуже спокійний, бо там де я буваю, а це більша частина України, завжди повні зали. Часто люблю відвідувати районні центри, оскільки туди не часто приїжджають із презентаціями. Ці люди є несправедливо уневажені увагою цікавих людей. Тому такі зали для мене абсолютно унікальні та цінні.

Я б не хотів бути у списку письменників, яким «робить зали» адміністрація президента, я краще матиму свої книгарні та бібліотеки, куди приходять люди, котрі хочуть почути тебе, а не прийти тому, що ти в тренді, добре поданий, не тому, що в тебе класна афіша. І у мене звісно є афіші, але я не розвішую ними своє місто, я не продаю квитки на свої заходи, я не бавлюся у дуже показне та не щире волонтерство, тому мені з цим питанням простіше.

– Люди приходять почути Остапа Дроздова знаючи його як журналіста, чи через прочитані книги?

– По-різному. Я свідомо розумію, що мене сприймають як медіа-постать, медіа-персонажа і це нормально, оскільки це ім’я, яке я заробив своєю чесною працею без «блатів» і без покровительства з високих «банкових» вулиць. Тому я це використовую.

– Ти не вперше згадуєш Банкову? Про кого саме йде мова?

– У нас є коло дуже «придворних» письменників. Це ті «світочі», яким роблять зали по 200-300 людей. Я говорю про нове явище – кон’юнктурні письменники. Під них готується Шевченківська премія. Людина, котра є членом Шевченківського комітету згідно статуту не може претендувати на премію, оскільки себе не можна оцінювати. Як ти думаєш, що у такому випадку роблять? Виходять з конкурсної комісії за місяць до оголошення переможців, щоб отримати звання. Це все мені не цікаво. Я не є конкурентом для письменників, оскільки я працюю на свою нішу.

– У першому романі позиціонує Львів та Австрія, а в другому – Львів і Австралія. Чому так?

– Я був приємно здивований, коли в Хусті (далеко на Закарпатті), за кільканадцять кілометрів до чеського кордону, до мене підійшла пані, якій 89 років. Тому моя аудиторія від 18 до 89, і для мене це дуже значимо. Мій текст промовляє до абсолютно різних аудиторій. Зокрема, це і покоління «залізних завіс», як я метафорично їх озвучую, – це наші батьки (45-50+), котрі виховані у тій капсулі й фігурують у моєму романі. Це покоління тих «бородатих дітей», як я їх називаю, – це студенти, котрі народжені вже для епохи «безвізу» і котрі вже по-іншому ставляться до України, не розцінюючи її як клітку, як безвихідь. Ще моя аудиторія – це діаспора, оскільки мої персонажі щасливі за межами країни і вони не соромляться бути щасливими не тут, люблячи свою країну через відстань. Австралія тут виступає такою найдальшою локальною точкою, звідки може якийсь потомок, яким у романі є біляве чудо, подивитися на країну своїх предків і запитати, чи вона взагалі йому цікава. Людину, котра ставить це питання потрібно зацікавити собою. Країна з цим не справляється, та це вже інша драма, інша тема. Австралія тут як географічно віддалена точка, яка показує, що у розмові з країною і у розмові про любов до неї, не важливе твоє місце розташування. Ти можеш бути в самому осерді країни, або бути через декілька континентів, але ти все одно ведеш свою комунікацію. Відстань – вона дуже важлива. Саме за допомогою і завдяки відстані люди наново закохуються у свою країну.

– Зараз у тебе триває тур містами України. Яку публіку зустрічаєш?

– Я відвідав уже більшу частину західної країни, а попереду буде ще східна. У мене в кожному місті відбувається пізнання своєї країни заново. Публіка тут є цілою окремою темою. Такої розшарпаної країни як наша – годі знайти. Головні меседжі, які озвучуються для різних аудиторій, працюють абсолютно по-іншому! В тому напевне є свій шарм. Воно дуже строкате, дуже різне, антагоністичне, і як я люблю казати, франкінштейник зшитий з різних уламків, з різних шматків матерії: десь дуже живої, десь такої, що на ладан дихає, і шви деколи бувають кострубаті, а інколи гладенькі. Публіка для мене є знахідкою. Дуже цікаво відчувати отой глибинний нерв. Чомусь так склалося, що я маю магніт на людей, які мають дуже тонке відчуття. Як правило, це люди із дуже сильним бунтарським началом, за стилем ці люди є абсолютними нонкомформістами. Люди, котрі хочуть протистояти стаду. Це те, що робить нашу країну хоча б спроможною до життя. Вільнодумство, а не стадність.

«В кожному місті відбувається пізнання своєї країни заново»

– Є така теза, що письменники та поети дещо егоїстичні. Що думаєш стосовно цього?

Я абсолютний егоцентрик. В тому плані я є проповідником модерного світогляду, де в центрі світу стоїть людина. Не країна, не колектив, не нація, чи традиція, не історія, – а людина, як абсолютний унікум. Я також до неї йшов, оскільки мене виховував колектив для колективу, стадо для стада, як і всіх радянських людей. Тому саме така філософіє є основою життя.

«Я вважаю, що людина повинна під себе підпорядковувати світ»

– Не можу не зачепити гучну тему, як Остап Дроздов з прямого ефіру прогнав блогера-політолога, котрий розмовляв українською, а потім перейшов на російську. Як наслідок – гучні обговорення твого вчинку.

Так, по мені проїхався добрячий каток критики. Ця ситуація не була запланованою, але вона відбулась у прямому ефірі. Дуже добре, що ми нарешті привернули увагу до тотальної русифікації телепростору.

– Хто тебе підтримав з публічних людей?

Я не відстежував цього, мені не було цікаво.

– Хто тебе осудив?

А це вже дуже цікаво. Вся та росієорієнтована вата. Це був навал інформації, тому я навіть вимкнув комп’ютер на два-три дні. Я вже говорив і повторю, що це не був випад проти російської мови, на жаль я чудово розумію в якій тотально русифікованій державі ми живемо. Це був випадок проти абсолютного зневажливого та демонстративного небажання послуговуватися українською тієї людини, котра може, але просто не хоче. А не хотіти можна в іншому місці.

– Чи спілкувався хтось після цього випуску в студії російською мовою?

– У мене є таке правило, що з чотирьох учасників ефіру, одна людина може говорити російською, якщо це дуже потрібно. Це моя приватна квота, яку я запровадив ще зі старту своєї програми, чи така моя редакційна політика.

– Чи запитують зараз гості якою мовою спілкуватись в ефірі з тобою?

– Вже ні. Всі намагаються спілкуватися українською мовою. Виховний момент відбувся. До цього я підходжу дуже з терапевтичною метою, значить треба було загострити увагу. Це дуже добре, що цей нарив відбувся. Я не міг цього запланувати, але мене дуже вразила ця демонстративність. Я можу зрозуміти російськомовну людину, котрій важко висловлюватись українською, формулювати думки, такі люди були в мене в ефірі, наприклад Семен Глузман, котрий є для мене моральним авторитетом, дисидентом, але він абсолютно російськомовний. Але тотального та зневажливого ставлення від людини, котра може спілкуватися українською – я не проковтну, для мене це питання принципу.

«Я не хотів би брати участь у ще більший русифікації телепростору, аніж зараз є»

– В останні роки ми можемо спостерігати тенденцією, що все більше і більше таких hard-програм, як твоя наприклад, виходить тільки  в «YouTube», а не на телебачення. Такі програми в Інтернеті набирають  мільйон переглядів за добу. Чому ж телевізійні програми такого кшталту не можуть зібрати таку кількість переглядів?

– Тому, що на щастя телевізор помирає. Він перестає бути домінантним засобом масової інформації. Я завжди про це кажу і ставлюся до цього дуже прихильно. Це може прозвучати парадоксально, але я б хотів, щоб краще телевізор став візуальним втіленням Інтернету, а не навпаки. І ми до цього рано чи пізно прийдемо. Тим паче, я звик до того, що вже працюю на руїнах своєї професії. Я не припиняю говорити про те, що якісна телевізійна журналістика вже давно знищена і дискредитована так званими «розважаловками», де телевізор є засобом розваги, а не засобом пізнання. Я є дуже інтернетним журналістом і, власне, мої програми в інтернет версії добре ширяться. Я спокійно ставлюся до того, що телевізор повинен вмерти, бо він зараз довкола себе об’єднує дуже непродуктивну аудиторію. Це ті люди, котрі: всім довіряють і нічого не розуміють; яких дуже легко обманути; які мають абсолютно маленький бар’єр вимоги до себе, тому їм дуже легко «втюхати» «Квартал 95» та дурний російськомовний контент. Я розумію, що Інтернет для журналіста – це вимога майбутнього дня.

«Я спокійно ставляться до того, що телевізор повинен вмерти»

Тарас ЗЕНЬ

Сніжана САМАНЧУК

Схожі записи

Залишити відповідь

МИ В СОЦМЕРЕЖАХ

КОНТАКТИ

м. Івано-Франківськ
вул.Галицька,22

Приймальня: тел.: (0342) 77-61-28
Email: [email protected]