За останній місяць багатьом українцям довелось покинути власні домівки, щоб фізично та психологічно вберегтись від війни. Втім, не кожен, хто покинув Україну, сидить склавши руки. Як українці (і не тільки) з-за кордону допомагають ЗСУ та тим, хто залишився боронити Батьківщину – читайте в нашому матеріалі.
Юлія
Ще до початку війни я займалась волонтерством. На жаль, в перші дні повномасштабного наступу російських військ мені довелось виїхати з України. Десь три дні в мене був шок від перетину кордону, бо я ще й перевозила немовля, якому 3 місяці. Потім два дні я боролась із “синдромом вцілілого”. Вже на п’ятий день перебування в Польщі я поїхала на вокзал і записалась до лав волонтерів.
З того часу щодня допомагаю біженцям з України. Я знаю польську мову, тож стала своєрідним перекладачем. Перекладаю все, що можу і розумію.
В Польщі все організовано для українців. Серед труднощів – брак україномовних волонтерів. Сюди приїжджає багато людей: хтось залишається, а комусь потрібно допомогти з квитками до іншої країни, скласти маршрут. Ми інформуємо людей, що можна безплатно поїсти, прийняти душ, отримати SIM-карту. Далі ми спілкуємось, дізнаємось потреби людини та направляємо її куди треба.
Здебільшого волонтери працюють змінами, а мені дозволили приходити в будь-який час, бо моє знання мови дуже необхідне.
Юлія допомагає українським біженцям в Польщі
Також я співпрацюю з військовими, бо часто вони не можуть донести українцям необхідну інформацію через мовний бар’єр. Буває, що виконую роботу дитячого психолога, бо в мирний час працюю вчителем. Звичайно, окрім комунікації, доводиться виконувати ще й фізичну роботу.
В обов’язок волонтерів входить також зустріч біженців, допомога з багажем. Відверто кажучи, я вже різне тут робила, але одночасно дуже щаслива, що маю волонтерський досвід ще з України й можу тут його використати.
Дуже важко зустрічати біженців, які прибули завдяки “зеленому коридору”. Бувало, після розмови мені доводилось відходити в туалет, щоб поплакати, бо їхні історії вражають. Попри це, наш обов’язок – нагадувати людям, що зараз вони перебувають в безпеці.
Я люблю Україну і мене дуже турбує її доля. Втім, я зрозуміла, що перебуваючи вдома, не була б такою продуктивною. Ще до війни я панічно боялась сирен, тому довелось би заспокоювати ще й себе.
За цей період я усвідомила, що мова – наше все. Поляки не розуміють людей, які приїхали з-під обстрілів і продовжують спілкуватись російською. І люди… Я зрозуміла, як я люблю всіх, хто був і є в моєму житті.
Alex Sołoduszkiewicz
Близько 4 років я проживав в Україні і навчався, щоб стати стоматологом. Ще перебуваючи в Польщі я подумав, що дуже цікаво навчатись десь за кордоном. До того ж я хотів пізнати Україну, бо моя бабуся з Самбора (ред.- Львівська область).
Alex Sołoduszkiewicz
Коли я прокинувся 24 лютого і прочитав, що почалась війна, мій світ ніби зруйнувався – жахливе відчуття. Війна – це страшне. Я щодня молюсь за Україну, ваших воїнів і за народ. Ви – герої нашого часу. Думаю, кожен має бути вдячний, що ви захищаєте нас від тих дияволів.
Україна – мій дім, там живе багато моїх друзів. Це прекрасна країна з чудовими людьми. Я вважаю, що допомагати своїй родині (ред.- українцям) – нормально.
Я не вважаю, що роблю якісь великі справи. З перших днів повномасштабної війни почав збирати кошти, купувати необхідні речі й відправляти їх в Україну. Здебільшого гроші надходять від моїх друзів та знайомих. Також у перші дні війни я зв’язався зі своїм знайомим священником зі Львова і дізнався, що саме необхідно придбати. Ще я збирав продукти, ліки, речі для дітей, спальні мішки, ковдри, одяг – все, що потрібно для людей, які бігли від війни. Згодом почав збирати тканини для друга з Івано-Франківська, який шиє форму для військових жилетів. Надсилаю матеріали, з яких можна щось пошити, що стане в пригоді вашим захисникам.
Як тільки закінчиться війна, я обов’язково повернусь в Україну. Насправді я дуже сумую за часом, коли там жив.
Аня Іванова
Зараз я перебуваю у Швейцарії. Як тільки приїхала, то допомагала сортувати речі, які відправляли в Україну. Це все приносили небайдужі швейцарці: одяг, продукти, предмети гігієни, медикаменти та інше. Згодом почала волонтерити на вокзалі в Цюриху. Ми (ред..- волонтери) допомагаємо соціальним службам міста. Здебільшого ми стаємо перекладачами й допомагаємо українцям сісти на потрібний потяг, взяти квиток, відвозимо їх в Центр для біженців. Якщо українець хоче залишитись у Швейцарії, то ми допомагаємо отримати статус “S” – особливий статус тимчасового захисту для українців.
Ми дуже хочемо, щоб приїзд наших людей до незнайомої країни став комфортнішим. Для наших біженців дуже важливо почути, що тут (ред.- у Швейцарії) їм раді. А волонтерам важливо, щоб українці не почувались самотніми навіть за багато кілометрів від дому.
Аня з іншими волонтерами на вокзалі у Швейцарії
Мати можливість тут допомагати своїм людям-українцям – це можливість бути ближче до власного дому.
Важко відчувати провину, що я зараз в комфорті, а мої друзі в бомбосховищах. Важко відчувати весь свій біль та ненависть і одночасно лякатися своєї внутрішньої пустоти після кожної новини з дому. Важко перебувати у невизначеності: чи починати тут працювати, щоб не сидіти на голові у близьких та мати можливість фінансово підтримувати дім, чи вже за якісь лічені дні чи місяці я зможу повернутися у свою країну.
Найстрашніше – бачити в кожному з біженців, який приїздить, обличчя твоєї мами, татка, бабусі, друзів…
Катерина Білохвіст
Перша справа – Катерина Білохвіст
Я не настільки сильна, щоб продовжувати жити так, як жила раніше. Друзі моєї сім’ї виїхали у Швецію і запропонували нам теж, щоб зберегти своє психічне здоров’я. Ми потрапили в дуже хорошу сім’ю, живемо в них і допомагаємо в побуті.
Коли ми їхали автобусом у Швецію, так склалось, що з 50 присутніх, англійську мову знала тільки я. В автобусі були переважно жінки з дітьми. Я помітила, що Хелені (ред.- організаторці поїздки) було дуже складно спілкуватись з нами, тому я запропонувала свою допомогу в перекладі. Ми їхали десь 30 годин і весь цей час я перекладала, заповнювала документи. Коли ми вже прибули у Швецію, нас повезли в церкву, яка організовувала поїздку. Там я одразу дала інтерв’ю місцевій газеті, щоб шведи знали, що саме відбувається в Україні, як почувається наш народ. Я не змогла стримати сліз…
Церква, яка прихистила українських біженців
Через декілька днів мали привезти ще українців і я знову запропонувала свою допомогу. Я з іншими волонтерами підписувала коробки з речами, допомагала спілкуватись шведським сім’ям і українцям. Мене вразило, що люди у свій вихідний день прийшли, щоб допомогти українським біженцям.
У Швеції дуже допомагають українцям, але це роблять більше небайдужі люди, а не держава. В цій країні не так легко отримати допомогу на проживання чи соціальні виплати, як, наприклад, в Польщі. Втім, самі шведи готові допомагати: збирають речі, пропонують безплатні послуги, розміщують в себе українців та інше.
Мирний мітинг на підтримку України
Я спілкувалась з багатьма шведами й побачила, що вони справді переживають за Україну. Вони слухають новини, цікавляться і часто кажуть, що на нашому місці могли бути й вони. Також чула, як шведи бідкались, що вони можуть бути наступною ціллю російського загарбника. Сім’ї, які приймають біженців, безплатно забезпечують їх житлом та продуктами.
У Швеції є досить багато біженців із Сирії. Я помітила, що вони за декілька років так і не вивчили мову, не бажають працювати, а українці одразу дізнаються про вакансії, мовні курси. Навіть матері, які приїхала із маленькими дітьми, хочуть заробляти, щоб самостійно платити за житло і продукти.
Дуже б хотілось, щоб у шведських містах створювали волонтерські центри. Тут здебільшого потрібно зв’язуватись з поодинокими волонтерами або благодійними організаціями. Аби зібрати гуманітарну допомогу, волонтери змушені писати чи телефонувати друзям, знайомим, створювати дописи на своїх сторінках в соціальних мережах, але немає центрів, де б організовували таку роботу. Все відбувається стихійно.
Знайомство українців із хост сім’ями
Деякі труднощі виникають з отриманням документів. Буває, українцям доводиться довго чекати, щоб отримати документ на тимчасовий захист.
Шведи готові допомагати, але їм потрібно говорити про наші потреби. Ну і не варто забувати про вдячність.
Христина Ткачук
Залишити відповідь