Письменниця Дарія Коханова: “Коли ми покидали Харків, я не взяла жодної своєї книги”

Письменниця з Харкова Дарія Коханова ще 50 днів після повномасштабного вторгнення не могла наважитись покинути рідне місто. Коли вже всі її друзі виїхали, а в Харкові ставало все небезпечніше, жінка разом з чоловіком та сином попрямувала до Івано-Франківська. Зізнається, думала, що вже не зможе писати, але в Івано-Франківську віднайшла нові сили, щоб знову дивувати своїх читачів.

– Кажуть, що життя поділилось на “до 24 лютого” і “після”. Розкажи, яким було твоє життя “до” і пригадай ранок, коли в Харкові пролунали перші вибухи.

Не треба прикладати багато зусиль, щоб згадати. Думаю, таке не забувається. Напередодні тієї ночі моя дитина дуже довго не могла заснути, а в результаті до 5 години ранку співала пісні. Я розбудила чоловіка, бо вже дуже хотіла прилягти, а син спати й не збирався. Щойно я притулилась до подушки, одразу почула вибухи. Від того гучного звуку я піднялась з ліжка. Ще з 2014 року я постійно готувала себе до цього. Весь час відчувала напругу і подумки збирала речі. Втім, це все було інтуїтивно, а розумом я не вірила, що Харків теж почнуть бомбити.

Після почутих вибухів в мене почалась панічна атака. Ми живемо на сьомому поверсі й було чудово чути ті всі вибухи. В перші дні повномасштабного вторгнення ми ще не вміли чітко розрізняти те, де саме вибухи, чиї літаки літають. Чоловік сказав збирати валізи, а я ніяк не могла зосередитись. Перший тиждень взагалі нічого не їла, тільки пила воду. Мене підтримувала думка, що я маю піклуватись про дитину. В Харкові ми провели ще 50 днів. Найважче було споглядати як всі їдуть. Їм є куди поїхати, а ми не мали нікого в інших містах. Як виявилось, всі наші родичі і друзі мешкають в Харкові. Для дитини ми удавали, що все добре, але насправді відчували внутрішній ступор, ми не розуміли як вчинити. Велику підтримку ми відчували від сусідів. Всі, хто залишились у будинку, познайомились між собою, об’єднались. Бувало, що зникало світло, вода, і такі дрібні неприємності заставляли рухатись, відволікатись від думок. Тоді ще не діяла так активно волонтерська допомога, тому ми намагались допомагати одне одному. Вже пізніше почала з’являтись гуманітарка. Коли її роздавали, то я побачила, що в нашому мікрорайоні ще є люди, бо до того здавалось, що вже всі виїхали.

– Як ви потрапили в Івано-Франківськ?

Моя подруга виїхала ще в перші дні повномасштабної війни. Сказала мені, що це гарне місто. Звісно я чула про Івано-Франківськ, але не була тут раніше. Пізніше ми дізнались, що психолог сина, а також його тренер з плавання теж в Івано-Франківську, тож можна буде відновити заняття. Ми вирішили поїхати сюди. На карті я побачила, що в місті є озеро і сказала, що хочу жити біля нього. Вода мені додає енергії, надихає.

В Харкові залишились мої батьки. Вони сказали, що поки стоїть їхня хата, вони не поїдуть. Я не можу їх змушувати, але дуже переживаю за батьків.

– Що сподобалось в Івано-Франківську?

Я закохалась в парк, озеро, центр міста… Тут дуже затишно. Ще мені подобається розмір міста, що можна пішки будь-куди піти. Бувало, мені здавалось, ніби я зраджую Харків, бо раніше ніколи не покидала місто так надовго.

Я в Івано-Франківську набрала 10 кг. Ці всі ресторани, кафе… Тут дуже смачна їжа, навіть в магазинах. Для мене тут просто гастрономічний рай. Вже треба бігати довкола озера, бо я не влізаю у свій одяг (сміється).

Дуже сподобались люди. Івано-Франківськ – місто збігів і спілкування. Вірю, що це така душа в міста.

– Ти – письменниця. Яку свою книгу зараз виділяєш найбільше?

Зараз найцікавіше мені поговорити про збірку оповідань “Нормальні або ні”. Книга про мій будинок за яким я дуже сумую. Оповідання про багатоповерхівку, в який живуть різні люди, це історії про ті усі квартири. Звичайно, жодних збігів з реальними моїми сусідами немає. Ці оповідання переплітаються між собою, як і в житті ми перетинаємось із нашими сусідами. Ці зв’язки дуже легкі, але досить цікаві. Якщо повільно читати, то можна їх побачити, а якщо швидко – треба буде ще раз перечитувати книгу.

– Твої книги завжди мають декілька сенсів. Як ти вигадуєш їх?

Думаю, таке виявлення багатьох сенсів – це від природи. Не знаю, як можна цього навчитись, але в мене виходить. Загалом я погоджуюсь з тими, хто каже, що талант – це добре. Але для успіху треба 10% таланту і все інше – майстерність, бажання щодня працювати. Треба не зважати на настрій, на те, що трапилось і тоді будуть книги, тоді можна називати себе письменником. Якщо ти пишеш тільки раз в місяць, коли зійшло натхнення, то ти – творча людина, а не письменник.

Я навчалась на різних курсах, багато всього вже пройшла. Я вважаю, що скільки б ми не вчились – завжди мало. Коли створюєш роман, то дуже важливо знати як вигадувати сюжетні вузли. Завжди буде суб’єктивна думка в читача і йому може сподобатись або ні. Ти маєш розуміти свою роботу, відчувати, що тобі не соромно за книгу, що все написано професійно.

У 2020 році, коли почалась пандемія, в мене ніби перекрились якісь канали і я зовсім не писала. За той період я не вигадала жодного персонажа. Знову взялась до роботи тільки в січні цього року. В мене було півтора місяця, щоб відродитись, щоб зрадіти від того, що знову можу писати. А потім війна…
Втім, в мене було гарне натхнення у 2019 році й тому у 2020 я випустила дві свої книги.

– Як ти знову повернулась до письменництва?

З того моменту, коли я почула вибухи в Харкові й аж до того, коли прибула в Івано-Франківськ, я не думала, що буду писати. До мене прийшло усвідомлення, що вже не хочу писати російською мовою, а українською поки що не зможу. В мене ще дуже малий словниковий запас українських слів. Та й не хочеться писати, я відчула великий стрес, не хотілось думати про книги. Через деякий час я прийшла в місцевий літературний клуб. Там відчула творчий потік місцевих митців і зрозуміла, що я можу, що в мене виходить писати українською мовою. Мене охопила радість, щастя, бо раніше не вірила в себе. В мене почали з’являтись нові герої, я дещо занотовую і це дає мені розуміння, що я жива як письменниця.
Коли ми покидали Харків, я не взяла жодної своєї книги. Тоді думала, що ці книги уже нікому не будуть потрібні. Але нещодавно телефонувала до мами, щоб вона прислала мені їх.

– Що ти вважаєш найбільшою своєю гордістю?

У 2019 році я організовувала письменницький фестиваль. Досі не розумію, як наважилась на це. Я подумала, що відомі автори, які видають багато книг, мають змогу виблискувати на крутих фестивалях, бо в них є така можливість. А ті, хто займаються самвидавом, як от я, не можуть брати участь в таких подіях. Тому з Харківським літературним музеєм ми домовились провести фестиваль для письменників, які займаються самвидавом. Таких знайшлось дуже багато. Хоч нам завадила погода, бо ми планували проводити його в саду, але все відбулось в залі й до нас справді прийшло багато людей. Фестиваль об’єднав 20 авторів і понад 200 гостей. Кожен письменник мав змогу підійти до мікрофона, зачитати уривок зі своєї книги, розповісти про себе, поспілкуватись з іншими.

Коли стихли емоції я зрозуміла, що зробила круту штуку, що є чим гордитись. Фестиваль називався “Вихід у світ”.

– Якими авторами чи книгами ти надихаєшся?

Чомусь особливими авторами для мене є чоловіки, які якимось чином пов’язані з психотерапією. Я захоплююсь і поважаю письменника Славу Се. Він нещодавно помер від коронавірусної інфекції. Найулюбленіша жінка – Джоан Роулінг. Я “Гаррі Поттера” дивилась, читала, слухала, потім знову читала. Зараз захоплююсь її детективами, які вона пише під псевдонімом.

– Що в Івано-Франківську тобі не сподобалось?

Про те, що не сподобалось дуже складно говорити, бо мені тут дуже комфортно. Єдиний недолік – пошук житла і ціни на оренду. Це дуже неприємно вразило. Ми змушені щодобово винаймати квартиру, бо це виявилось дешевше. Від людей, які здають житло, я не відчула підтримки й розуміння. Я впевнена, що є люди, які розуміють і допомагають, просто ми на таких не натрапили. Я не можу стверджувати, що так в усьому місті, але просто мені не пощастило.

– Які зміни відбулись в тобі за час повномасштабної війни?

Змін відбулось дуже багато. Раніше я думала, що родичі – завжди близькі люди, а виявилось, що ні. В мене було переконання, що не можна залишати повідомлення без відповіді. Навіть якщо мені не хочеться, все одно потрібно відповісти людині. А зараз я зрозуміла, що це не обов’язково. Ще я усвідомила, які в мене фантастичні друзі.

 

Олена Коновалова

Христина Ткачук

ПОДІЛИТИСЬ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *