Роман Малиновський: «Читаю книжки одна за одною і не можу зупинитись».

Роман Малиновський – куратор проекту «Вавилонська бібліотека» стверджує, що не варто постійно нарікати на життя, а змінювати його на краще. Хлопець показав нам, що потрібно не тільки говорити, мріяти, а й втілювати свої думки у життя. Він розповів про ідею створення «Вавилонської бібліотеки» та про її особливість.

 

З чого почалось захоплення літературою?

 

– Це було у випускному класі. До 11-го я взагалі не поділяв захоплення читати літературу. А потім, за короткий термін, довелося прочитати книгу «Батьки і діти» Сергія Тургенєва для того, щоб написати реферат та мати добру оцінку. Я прочитав її протягом двох днів. Тоді і зрозумів, що книжки можна читати дуже швидко і вони можуть бути набагато цікавіші, аніж сіра підліткова буденність. Після цього почав читати книжки одна за одною, і не можу зупинитися і досі.

 

– Скільки книг ви прочитали до того моменту?

 

– П’ять. Це було кілька пригодницьких книг.

 

– Потім ви почали писати самі. Коли це сталось?

 

– Я почав писати десь на першому курсі університету. Але робив це нерегулярно: то писав, то закидав цю справу. Ті книги навіть публікувалися десь під псевдонімом, а серйозно до цього я повернувся минулого року, коли потрапив на Стипендіальну програму Міністра культури і національної спадщини Республіки Польща «Gaude Polonia». Півроку мешкаючи у Варшаві, я повернувся до своїх письменницьких практик. Зараз є кілька закінчених творів, але в Україні вони ще не опубліковані, та опубліковані в Польщі, у перекладі Богдана Задури.

 
malynovskyy
 

– Чи соромно вам за свої попередні тексти?

 

– Якщо подумати, то не соромно. Але я їх дуже давно перечитував востаннє, тому можливо, якби зараз перечитав, то було б соромно. Та наскільки пам’ятаю, то сюжети, які я вибудовував та до яких апелював, залишилися подібними до тих, що пишу зараз. Тільки хотілося б вірити, що зараз я роблю це стилістично краще та копаю в цих темах глибше, ніж раніше.

 

– Ви почали видавати альманах «Паперова зозуля». Розкажіть, як вирішили цим зайнятися. 

 

– Почавши читати у досить пізньому віці, я відразу почав експериментувати з дуже багатьма літературними практиками. Серед них була така, коли ми з товаришем поетом та перекладачем Міриком Боднарем спробували створити літературний альманах в Івано-Франківську. Він називався «Паперова зозуля». Ідея створення полягала в тому, щоб зібрати всіх, здебільшого франківських молодих прозаїків та поетів, і опублікувати їх у такому журнальному варіанті.

 

– Як довго тривало втілення цієї мрії?

 

– Ця ідея виникла у 2003 році, десь один рік пішов на підготовку, верстку, і ще два роки ми чекали, коли видавець випустить журнал. Цей альманах вийшов у 2006 році, презентували ми його у закинутому будинку. На презентацію прийшло дуже багато людей, і закінчилося все тим, що прийшли якісь п’яні та неадекватні чоловіки. Все йшло до бійки. Але, як на мене, то вся хороша література має закінчуватися бійкою, після якої наступає екстаз примирення.

 
fullsize
 

– Розкажіть про «Вавилонську бібліотеку». Як у вас виникла ідея її створення?

 

– Довший час я був активним читачем, не зовсім задоволеним ситуацією на книговидавничому ринку. Особливо мені не подобалась ситуація з перекладною літературою, яка була найбільш цікавою для мене. В один момент у мене виникло відчуття: «А може б самому спробувати щось зробити?». І я, разом з моїми теперішніми компаньйонами Віктором Кімаковичем та Віктором Вінтоняком, почали працювати над цим проектом. І хочеться вірити, що успішно ведемо його вже три роки.

 

– У вас є вимоги до палітурки, візуальної частини. Розкажіть, що це взагалі за книги.

 

– Там вимога не так до палітурки, як до візуального оформлення книги. Ми пробуємо боротися з стереотипами, що доросла, елітарна література не може супроводжуватися ілюстраціями. Що ілюстрації тільки для дитячих книг. Але це неправда. Дорослу літературу можна та треба ілюструвати. Це набагато складніше, ніж працювати з дитячими текстами. Дорослу літературу треба набагато тонше відчувати. Був такий задум, що всі книги цього проекту мають бути якісно проілюстровані. Мені здається, що досі нам вдається його дотримуватись.  Для того, щоб якісно проілюструвати книги, ми працювали з потужними українськими художниками-ілюстраторами; з тими, хто працює з ілюстраціями та сучасним актуальним мистецтвом, зокрема.

 

– Які ви отримували нагороди?

 

– Перша книжка в проекті – «Бойня номер п’ять» Курта Воннеґута. Як тільки вона вийшла, то увійшла до 20 кращих книг премії «Найкраща книга Форуму видавців» та вкінці отримала нагороду «Книжка року 2014».

 
maxresdefault
 

– Хто з письменників вплинув на вас?

 

– Прозаїки XX століття, постмодерністи, модерністи, письменники, які писали в стилі магічного реалізму: Франц Кафка, Райнер Марія Рільке, Хуліо Кортасар, Габріель Гарсіа Маркес. Також на моє формування вплинули українські сучасні автори, яких я й досі вважаю одними з кращих та їхні твори: «Переверзія» Юрія Андруховича і «НепрОсті» Тараса Прохаська.

 

– Ви жили у Львові, Варшаві. Чому повертаєтесь до Івано-Франківська?

 

– Мені подобається це місто. Тут затишно, в різні періоди свого життя мав різне ставлення до цього міста та до того, що тут відбувається. Насправді, є багато пунктів, які б я змінив у нашому місті, щоб мені було комфортно, але внутрішньо я відчуваю, що це місто, до якого я завжди буду повертатися.

 

– Що б ви змінили у Івано-Франківську?

 

– Замість кількох спальних районів я б побудував тут галерею. Мені здається, що сучасне актуальне мистецтво, в тому числі, українське – надзвичайно цікаве, і в Івано-Франківську мені цього сильно бракує.

ПОДІЛИТИСЬ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *