Будучи студентом він подався світ за очі у пошуку пригод, та ще й не абикуди, а до Китаю. Франківець Сергій поїхав у Шанхай за новими враженнями, та в результаті залишився там більше як на сім років, там же розпочав власний бізнес, – школу танго. Танцями Сергій Підболотний захоплювався ще з дитинства. Сьогодні чоловік веде успішний бізнес у мегаполісі на сході Китайської Республіки, але думка про повернення до «центру світу», як він називає рідний Івано-Франківськ, не покидає.
Про цікавий та нетиповий шлях франківця, котрий завдяки прагненню до динамічного життя зумів досягти успіху далеко за межами України. А ще Сергій розповів про життя української громади в Шанхаю, та про те, як крок за кроком вдалося побудувати власну справу.
– З чого почалось ваше захоплення танцями?
– Тоді мені було ще шість років, здається це був перший клас. Я ще займався плаванням. Проте, з часом я зрозумів, що заняття танцями мені ближче, аніж відвідини басейну. Відтоді я почав активніше займатися танцями. А вже зараз я займаюся танго.
– Протягом семи років ви проживаєте у Шанхаї. Розкажіть історію, як ви туди потрапили.
– Після завершення четвертого курсу, після бакалаврату, разом із франківськими друзями ми автостопом поїхали у Пекін на відкриття Олімпіади. Проїхали тоді Україну, Росію, побували у Китаї, Кореї. А у 2010-му році, коли я вже закінчив університет, подумав, що потрібно вирішувати, що робити в житті. Мені хотілось динамічного життя! Тоді я придбав квиток в один бік (One Way Ticket), зробив візу на 30 днів і поїхав у Китай, щоб подивитись чим я там можу зайнятись. Я пішов у китайський університет і сказав, що хочу у них навчатись. Обрав вивчення китайської мови, тобто це були мовні курси при університеті. Я прийшов у день подачі заявок для вступників, котрі подавались ще за місяць, чи два до того. Я зайшов, у мене взяли паспорт та пропустили в черзі й через 30 хвилин у мене був студентський, і мені сказали, щоб я приходив наступного дня о 8:30. На свій четвертий день у Китаю мені вже зробили студентську візу.
– Зараз ви викладаєте танго в Шанхаї. З чого все почалось?
– Свого часу я викладав танго у Львові. Це такий собі соціальний танець. Люди обирають його, щоб просто танцювати один з одним. Це можливість добре провести час. Коли я приїхав у Шанхай, не сприймав це як можливість заробляти гроші, а як варіант потанцювати. Я почав відвідувати танго-вечори, і дуже швидко зрозумів, що туди приходить дуже мала кількість людей, буквально вісім, чи дев’ять. До того ж, їхній танцювальний рівень дуже низький. Коли люди побачили, як я танцюю, почали підходити із проханням про індивідуальний урок, чи уроки для невеличкої групи охочих. Я почав цим займатись через місяць після переїзду. Приїхав я 17-го лютого, а вже 5-го червня ми зробили перший набір. Ідея полягала у тому, щоб просто навчити людей танцювати. Нам буде веселіше, бо матимемо з ким танцювати (сміється).
У мене дві танцювальні студії в Шанхаї. Одне приміщення 250 м2, інше – 120 м2. У цих залах відбуваються уроки танго, танго-практики, танго-вечірки. У нас є свій бар, ми організовуємо різні події, це можуть бути семінари абощо. А ще ми продаємо одяг та взуття різних відомих танго-брендів. Ми просто створюємо місце, куди люди можуть приходити і танцювати. В інших містах є ще дві школи з якими ми працюємо, куди я часто їду викладати.
– Чи хочеш ти повернутися в Україну? Якщо так, то чому?
– Так, я хочу повернутися. Я там здобув колосальний досвід: пожив в одному із найновіших мегаполісів світу, займався успішним бізнесом, спілкувався з різними людьми. А чому я хочу додому? По перше, тут мені комфортніше, тут я відчуваю себе спокійніше; по-друге, хочу застосовувати свій досвід у бізнесі, долучатися до громадських проектів; по-третє, я вважаю, що 7,5 років достатньо для життя в іншій країні. Я розумію, що проживаючи у Китаю, китайцем мені не стати, а українця в мені стає все менше, тому я боюсь, що застрягну десь всередині…
– Розкажіть про діяльність української громади у Шанхаї.
– Для нас це культурна організація. Ми намагаємося туди запрошувати, привозити українських музикантів, письменників, істориків. Збираємось на свята, шануємо національні дати. Організовуємо громаду, допомагаємо чим можемо тут, співпрацюємо з дитячими будинками, передаємо їм якусь допомогу. Ми просто гуртуємось, потрібно бути разом і допомагати один одному. Це те, чим ми займаємося. Активних людей, котрі приходять на зустрічі громади, мабуть близько ста. А українців тут, якщо брати до уваги Шанхай та дотичні провінції, я думаю, – від п’яти до шести тисяч.
Тарас ЗЕНЬ
Сніжана САМАНЧУК
Залишити відповідь