Танцювати, щоб не панікувати

Хореографка Анна Спиридонова переконана, що зараз як ніколи дітям потрібно самовиражатись, а це можна робити навіть через танець. 

Ще вісім років тому Анна разом із сім’єю відчула трагедію війни і тому переїхала у безпечніше місто – Івано-Франківськ. Втім, покинувши рідний Донецьк, жінка не полишила своє покликання – навчати інших самовиражатись у танці. Зараз Анна працює не тільки із дорослими, а й з дітьми від 2 років. 

 Як війна вплинула на дітей і як вони виражають себе у танцях? Чи потрібні зараз дітям заняття? Як займатись вдома? Який стиль танців обрати? Про це та інше говоримо із хореографкою Анною Спиридоновою. 

– Багато людей кажуть, що танці не на часі. Що думаєте Ви?

Так, справді є такі думки. Я читала багато коментарів у соцмережах, де люди писали, що танці зараз – зайве, бо в деяких людей навіть води немає, а ми танцюємо. Ці слова мають свою вагу, але якщо танець, рух допомагає краще почуватись, то чому ні? Дехто каже, що зараз складно навіть дихати на повні груди. Можна почати з чогось простого.

Маючи 10-річний досвід танцівниці, хореографа, я можу з впевненістю сказати, що сучасним дітям дуже потрібний рух і творчість.

 

– Тобто діти зараз вимагають іншої уваги, бо в країні війна чи це просто зовсім інше покоління?

Я думаю, все разом. Дітям дуже потрібно самовиражатись. Дуже важливе значення відіграє час. Спочатку пандемія, зараз війна, а це все насправді впливає на дітей. Навчання здебільшого відбувається в онлайн режимі. А соціалізація? Зважаючи на це, я у своєму танцювальному просторі створюю умови, щоб діти могли виражати свої рухи, творити. Багато ми займаємось руховими іграми, імпровізацією. Я ставлю завдання, а як його вирішити і як проявити себе – кожен вирішує самостійно.

 

– Чому навіть під час війни варто відволікати себе, наприклад, танцями?

Танець важливий, бо коли ти рухаєшся, то контролюєш своє тіло. Коли ми відчуваємо страх і переживання, то забуваємо, де ми знаходимось, ігноруємо своє тіло, дихання. Фізичне навантаження допомагає повернути відчуття власного організму.

В перші дні повномасштабної війни я зрозуміла, що думки беруть верх, тому разом із чоловіком та дитиною почала робити фізичні вправи, організували собі таке змагання. Танець допомагає повертатись до життя.

 

– Дорослим краще приєднуватись до танцювальних гуртків чи все ж імпровізувати вдома?

Це вибір кожного. Втім, вдома дуже складно себе мотивувати. Як варіант, можна долучити до домашніх занять дітей і тоді вони стануть результативнішими.

Мій син дуже полюбляє, коли я кажу, щоб він показував вправи, рухи, а я повторювала. Така гра важлива як і для дитини, так і для вас. Дорослий на якийсь час стає дитиною, дозволяє собі пострибати, повзати й все інше. Дуже важливо повторювати все, що показує дитина. Відкиньте свої дорослі забаганки і побудьте на рівні зі своєю малечею.

 

– Тобто важлива імпровізація?

Так. Якщо просто відпрацьовувати сталі рухи, то в голову все одно приходитимуть думки про війну. Імпровізація займає не тільки тіло, а й розум. Ви думаєте про те, як танцювати, що далі зробити.

 

– Ви займаєте із дітками від 2 років. Дуже рідко можна зустріти хореографа, який береться за таких малюків.

Я не впевнена, що хтось ще в Івано-Франківську займається із такими малими дітками. Коли мій син був ще в такому віці, я не мала з ким його залишати і тому брала із собою на заняття. Я побачила, що з такими дітками теж можна працювати. Пізніше я пройшла майстер-клас від режисерки із Литви, яка ставить театральні постановки для дітей від 0 років. Таких маленьких діток просто випускали на сцену і вони там повзали, взаємодіяли із предметами. Потім акторка повторювала дії дітей і так виходила спільна постановка. Так і я роблю на заняттях. Звичайно, в мене є структурований урок, але він щоразу змінюється, бо окрема дитина може змінити темп і хід заняття.

З малими дітьми не діють авторитарні методи. Вони можуть просто піти чи заплакати, тому для них це не підходить. Загалом сучасні діти вимагають іншого підходу. Для спортсменів може й результативно, а для танцюристів – ні.

 

– Хореографія – спорт чи мистецтво?

Однозначно хореографія – це мистецтво.

 

– Що важливіше: стиль танцю чи викладач?

Дуже важливо, який хореограф-педагог. В дошкільному віці дитина ще не скаже, якими танцями хоче займатись. Тому важливо дати їй основу.

 

– Танці ще здавна займали вагоме місце у житті людини. Чи можна вважати це мистецтво чимось більшим, аніж просто захопленням?

Кожна людина – це Всесвіт. Я це бачу особливо під час майстер-класів для дорослих. Коли людина починає імпровізувати, не зважати на те, що думають сусіди, тоді її Всесвіт проявляється. Людина відтворює найкращий свій рух – проявляє саму себе.

 

– Чи може танець впливати на повсякденне життя?

Я впевнена, що впливає. Після своїх майстер-класів я усім рекомендую зберігати внутрішній стан, який виник під час танцю. Варто зберегти ті відчуття, які виникли і вони обов’язково в чомусь допоможуть. Де саме – це вже дуже індивідуально.

 

– Як батьки можуть сприяти творчості дітей?

Головне – не суперечити дитині, не вішати власні ярлики, наприклад, як буде дитина виглядати, що скажуть інші. Якщо батьки довірили дитину хореографу, то хай він допомагає дитині проявити себе. Дозволяйте дитині бути собою.

 

– Під час своїх занять, Ви не тільки танцюєте із дітьми, а й спілкуєтесь. Як це відбувається?

Заняття із дітьми до 6 років розпочинається із діалогу. Це може тривати навіть 10 хвилин. Діти мені розповідають про те, що їли, куди ходили, а також говорять про війну. Після 24 лютого діти зовсім іншими повернулись на заняття. Вони менше спілкуються зі мною, з батьками.

Під час танців ми складаємо казки, малюємо ногами. Під час крайніх занять я помітила, що діти знову відкриваються і розслабляються під час танців, так, як це було до війни.

 

– А хто Ви за освітою?

Інженер з охорони праці. Якби я вчилась 12 років у школі, то точно б знала, що хочу бути хореографом. Я закінчила школу в ті часи, коли можна було пропустити четвертий клас, а в 16 років уже потрібно було обрати професію. Тоді я зовсім не розуміла ким хочу стати. В результаті я поступила туди, куди “взяли на бюджет”. Вже на другому чи третьому курсі я була дуже активною студенткою, ставила різні масові заходи. Пригадую, я зібрала 20 хлопців, які готові були танцювати під моїм керівництвом. Також моя перша вчителька із танців помітила мої здібності до викладання хореографії. Отримавши освіту інженера, я поїхала в Київ вчитись на хореографа.

 

– Ви з Донецька. У 2014 році Ваша сім’я вже відчула трагедію війни. Зараз Ви в Івано-Франківську. Чи можна порівняти те, що ви відчували вісім років тому і зараз?

Зараз складніше. Почувши перший вибух в Івано-Франківську я сказала, що це точно війна. Цей звук ні з чим не порівняти. Пройшло 8 років від часу, коли вперше почула вибухи від ракет і тільки цьогоріч я перестала боятись салютів. Коли прилітає ракета, то це ні з чим не сплутати. Таке не забувається.

 

Олена Коновалова

Христина Ткачук

ПОДІЛИТИСЬ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *