Історія про те, як існувала Українська Греко-Католицька Церква в підпіллі після її насильницької ліквідації у 1946 році. Ці події лягли у стрічку «Ті, що вірні» Валентина Дігтяренка. Режисер розповів про унікальність фільму, процес зйомок та неймовірні долі простих людей того часу.
– Як зародилась ідея створення фільму? Що слугувало поштовхом?
– Я працюю на живому телебаченні Греко-Католицької церкви у Києві. І мав нагоду познайомитися із Отцем Полікарпом Марцелюком. Це людина, яка протягом свого життя назбирала величезні церковні архіви. Тому постало питання надати цьому певний фон. Ідея не нова, схожі фільми вже робилися. Але вже десь 5 років не було такого повнометражного серйозного фільму, з точки зору форми. Сьогодні вони виглядають вже застарілими. Тому виникла проблема в оновленні цієї теми. Ми наново зібрали матеріали, поговорили із тими людьми, які були у підпіллі.
– Скільки часу витрачено на зйомки фільму «Ті, що вірні»?
– Ідея виникла у листопаді минулого року, і вже у грудні ми з командою вирушили на зйомки. Часу було обмаль, та на це можна дивитись з двох сторін: з однієї сторони, можна було б копнути глибше тему, та з іншої – важливо, щоб фільм вийшов морально свіжим. Бо з часом з’являються нові акценти, нові моменти, свіжі кадри, техніка рухається вперед. Тому ми намагались зробити фільм актуальним.
– Які джерела використовували у пошуку інформації для фільму?
– Як я вже згадував, ми консультувалися із Отцем Полікарпом, він надав нам багато архівного матеріалу. Спілкувались із експертом Отцем Тарасом Бубликом, який працює в Інституті Історії Церкви у Львові. Я теж маю історичну освіту, тому для мене ця тема абсолютно зрозуміла. Ми активно шукали відео та фото офіційних церковних матеріалів, також і в Інтернеті багато вдалось знайти. Використовували церковні архіви.
– Ви спілкувались безпосередньо із людьми, які були у підпіллі на той час?
– Так, і скажу більше, ці люди – наш ексклюзив! Попередньо ми їздили на так звані «польові розвідки» з людьми, які були учасниками підпілля, знайомилися і розмовляли. Після чого їхали до Києва, слухали записи, осмислювали розповіді та обдумували, як скласти це докупи, щоб вийшла цілісна картина. Ми хотіли зробити акцент на людях та оживити їхні історії. У більшості історичних чи документальних фільмах акцент на фактах. У нас було біля 12-ти спікерів. Історій, насправді, набагато більше. Ідея в тому, щоб показати, що не якісь святі люди творили історію, а маса простих людей, які проживали важкі моменти, але залишилися людьми з великої літери. Святими не народжуються.
– Ви наголошуєте на тому, що ваша стрічка різниться від інших документальних фільмів. У чому унікальність?
– Нашою родзинкою стали реальні розповіді реальних людей. Завданням фільму було показати історію простих людей, про яких у книжках не напишуть. З іншої сторони, ці люди абсолютно показові для періоду підпілля. Здебільшого режисери підтягують розповіді людей під потрібну їм тему, а ми зробили навпаки. Ми опирались на архівні дані. На початку розповідаємо про те, як все почалось. Оскільки ця тема на сході України, та в її центрі не настільки поширена, як на заході. Тому і виникла потреба пояснити звідки взялося підпілля. Але більша частина фільму присвячена виходу із нього.
– З якими цікавими людьми чи історіями довелось зіткнутись при підготовці сюжету?
– Всі історії стали відкриттям. Згадую, священика з Болехова, який зробив за кілька років 90 фотоплівок, які відзняв на різних богослужіннях: і підпільних, і на вулиці і у будинках. Вони збереглися й досі. Після всіх непростих подій того часу ця людина стала священиком, на той момент він був вірянином. Ось такі історії ми показуємо у фільмі, реальні та унікальні. Коли глядач дізнається, що людина, яка грала у фільмі була учасником тих подій – це переносить у вирій тих часів.
– Які локації були задіяні для зйомок картини?
– Ми відштовхувались від тих місць, де проживали наші герої. Знімали на Львівщині, Івано-Франківщині, у Тернопільській області. Фактично задіяли всю Галичину. Також їздили у Москву, знімали на тому місці, де у 1989 році відбувалось голодування. Ще були у Польщі, де поговорили із особистим секретарем Папи Івана Павла ІІ. Він розповів, як Папа відносився до питання підпілля греко-католиків. Його роль у тогочасних подіях була кремезною.
– Чи буде дубляж фільму?
– Думаю, що російською немає потреби дублювати. Не так просто знайти людей, які зацікавлені у цій тематиці. Стосовно перекладу на інші мови – це дуже ймовірно. Наш попередній фільм «Капелани» перекладено на англійську мову. Стрічка була і в Європі і поїхала до моря, в Канаду. Потреба є, тому будемо цифрувати , бо дублювати – дорого.
– Де ви були із презентаціями фільму і куди плануєте ще поїхати?
– Перша презентація відбулась 18 березня у Києві, в Українському домі. У той час було завершено презентацію приурочену 70-літтю Львівського псевдособору. По завершенню презентації фінальним акордом став наш фільм. Ми отримали непогані відгуки від українських істориків. Тому і поїхали далі. Були у Бучачі, у Хмельницьку, Тернополі, Івано-Франківську, Львові, у Стрию та Дрогобичі.
Фільм «Ті, що вірні» – історія заборони і легалізації найбільшої переслідуваної Церкви XX століття. Після насильної ліквідації у 1946 році вірні УГКЦ протягом 43 роки зберігали свою віру у підпіллі. Підпілля пережило Сталіна, Хрущова і Горбачова, щоб відродитися у 1989 році. Герої стрічки, які здійснили вихід УГКЦ з катакомб, живуть в Україні та Росії, їх долі тісно переплетені з історією Церкви та епохи.
Сніжана САМАНЧУК
Фото: Анастасія Третяк
Залишити відповідь