«Кінний спорт в Україні сьогодні дещо занедбаний», – розповідає Володимир Тимчишин – директор кінно–спортивного клубу «Варто», тренер, майстер спорту міжнародного класу, багаторазовий чемпіон Кубку Дарлінга України. Володимир розповів про створення школи верхової їзди, розвиток кінного спорту та відносини коней із вершниками.
– Коли ви почали займатися кінним спортом?
– Це було ще у 12-літньому віці і це заняття відразу стало моїм хобі. Коли я вперше побачив вершника на коні, то зрозумів, що теж мрію займатися цієї справою. Раніше, як і зараз, займатися кінним спортом дорого, це один з найдорожчих видів спорту.
– Чи пам’ятаєте момент, коли ви вперше сіли на коня? Які у вас були емоції?
– Пам’ятаю, коли я вперше сів на коня – впав через 10 хвилин. Проте, наступного дня я повернувся туди і продовжив займатися далі. Бажання навчатися їздити верхи не відпало після такого першого досвіду. Вже у 15 років вперше поїхав на змагання юніорів.
– Розкажіть більше про діяльність у кінному клубі.
– Цього року, у рамках нашого клубу, я планую організувати школу кінного спорту. Всі умови для цього у нас є. Нещодавно замінили пісок у монежі за правильною технологією, що полегшить роботу коней на полі та застрахує від камінців у копитах, також тренувати учнів буде простіше. Набиратимемо діток віком від восьми років і далі. Їздити верхи може навчитися кожен.
– Кого простіше навчити їздити верхи?
– Найпростіше навчити дітей. Всі дітки різні, тому одні навчаються за місяць, інші за півроку. Навчати верховій їзді – це велика психологічна робота. Я вже більше шести років працюю тренером і завдяки цьому досвіду намагаюся знайти підхід до кожного учня.
– Скільки коней у вашому клубі та які види представлені?
– Наразі, у нас на базі 18 коней. Маємо представників угорської породи, німецької (ганновер), російської, української (верхова) та гуцульської породи, яку ми зараз підтримуємо і надалі хочемо розмножувати. Цих коней, на жаль, дуже мало у нашій країні. Здавалось б ця порода коней українська, проте у нас її обмаль, близько 80-ти коней, тоді як у Польщі, Австрії, Румунії та Угорщині активно вирощують цю породу.
– З чим це пов’язано?
– На жаль, у нашій країні кінний спорт дещо занедбаний. Варто розвивати свою породу коней і гідно представляти її за кордоном. Гуцульська порода найкраще підходить для навчання їзді верхи, це дуже податливі та послушні коні.
– Хто доглядає та займається з тваринами у вашому клубі?
– Маємо штат людей, які відповідають за догляд коней, також є вершники, котрі кожного дня їздять на конях. Ми часто виступаємо на різноманітних змаганнях. 25 серпня наш клуб організовував змагання, у яких брали участь багато команд та виступали дітки.
– У кожного коня індивідуальний характер. Як вдається ладнати із ними?
– Кінь – це одна з найрозумніших тварин. У роботі вони бувають різними: бувають податливими, а бувають і такі, котрі можуть викинути із сідла вершника. Працювати із конями потрібно кожного дня: тренувати їх, привчати, виховувати. Приємно спостерігати за тим, як кінь вчиться чогось нового, як і людина.
– Як саме виховуєте коней?
– Навчаю здебільшого в ігровій формі, заохочую цукром і морквою. Місяць-другий вони звикають до людини.
– Як проявляє себе кінь у роботі з людьми?
– Насправді, коні дуже проникливі тварини. Вони відчувають людську енергетику і головне – страх. Якщо тварина відчуває хвилювання людини, вона не буде нормально працювати. Часто у таких ситуаціях кінь намагається викинути людину із сідла, йому простіше уникнути контакту.
Кінь – не машина, в яку «сів і поїхав», він живий та все відчуває, самостійно вирішує чи допускати до себе людину чи ні, навіть попри всі команди жокея. Він відчуває нерви вершника та його настрій . У цьому випадку тварина не працюватиме на повну. Все залежить від того, як налаштована людина до коня.
Сніжана САМАНЧУК
ПОДІЛИТИСЬ
Залишити відповідь