Дівчина-волонтер, котра організувала один з кращих парамедичних підрозділів з порятунку життя бійців на передовій, командир підрозділу «Госпітальєри» – Яна Зінкевич завітає до Івано-Франківська. Зустріч відбудеться 20 березня у рамках заходів по відзначенню Дня добровольця в Івано-Франківську.
Яна у 18-літньому віці пішла добровольцем на фронт. Розповідає, що зважилась завдяки юнацькому максималізму, а після перших порятунків бійців – зрозуміла, що допомагатиме до останнього. В інтерв’ю для «Вежі» дівчина розповіла про проблему підготовки медиків, страшну травму, яку довелося пережити та психологічні потрясіння від війни.
– З чим приїжджаєте до Івано-Франківська? Які асоціації з містом?
– Перш за все зазначу, що команда «Госпітальєрів» Івано-Франківська одна з найсильніших в Україні. Це дуже згуртовані та інтелігентні люди.
У Франківську відбудеться прес-конференція, проводитимемо її разом з українською добровольчою армією. Після того відбудеться зустріч із студентами Медичного університету. Працюватимемо з студентами-випускниками. Будемо агітувати молодих людей проходити вишколи, навчатися тактичної медицини. Потрібно розуміти, що війна, на жаль, не завершиться через місяць чи два. Ймовірно, що хтось з тих випускників рано чи пізно потрапить на війну, тому потрібно бути готовим до всього. Це велика відповідальність. Медицина – це не лише допомога комусь, а допомога собі, своїй сім’ї. Біда може трапитися будь-де.
– Зважаючи на ваш досвід, скажіть на якому рівні психологічна підготовка медиків, котрі приходять на фронт?
– Наразі, навчання у медичних університетах України все ж таки наближене до радянського рівня, аніж до європейського. У нас ще немає потрібного рівня підготовки. Здебільшого люди, котрі з університету потрапляють на роботу – навчаються всього заново, а про фронтову роботу, взагалі немає чого казати. Психологічну підготовку університети не дають, це радше залежить індивідуально від людини. Якщо людина сильна духом, то витримає і на війні. Якщо ж людина слабша, чи дуже вразлива, відповідно і на фронті працювати не вдасться. Таким людям краще обирати роботу не в активній фазі.
– У 18 років ви пішли на війну. Як у такому віці наважились піти рятувати солдатів під обстрілами?
– Можливо справа в юнацькому патріотизмі, максималізмі. Я просто розуміла, що не можу по-іншому. Хто, якщо не я?
– Як до цього поставилися ваші близькі?
– Близькі просто прийняли моє рішення. Тоді у всіх людей був шок. Країна, яка вважалась братом – напала, це колосальна зрада. Мої батьки були також шоковані, вони цього не очікували. Анексія Криму, Майдан, початок війни – все це стало надто великим ударом для кожної сім’ї і для моєї зокрема.
– Чи пригадуєте свої перші емоції вийшовши на фронт?
– Перший бій – це найсильніші враження. Його будеш пам’ятати довго, все – до секунди. Обличчя першого загиблого… котрий ось-ось стояв поряд, а через хвилину ти заплющуєш йому очі, адже він загинув. Це враження, яке не побажаєш нікому. Коли людина з пораненим обличчям каже: «Допоможи, мені треба вижити, бо у мене вдома дружина та п’ятеро дітей», – це змінює бачення на все. Коли ти рятуєш життя один чи два рази, після того вже не можеш повернутися додому, залишаєшся до кінця. Я вже тоді зрозуміла, що скільки б все це не тривало, я не здамся. Але, відверто кажучи, не думала, що це триватиме настільки довго.
– У 2015-му році ви потрапили у ДТП – автомобіль медичного батальйону «Госпітальєри» злетів з автошляху та декілька разів перекинувся. Чи пригадуєте як це сталося? Чи відчувалась тоді підтримка з боку влади?
– З аварії вже майже нічого не пам’ятаю. Наслідки важких моральних та фізичних травм організм намагається забути, тим паче жіночий організм (таке ж, коли народжуєш). Спочатку я пам’ятала все, а з часом почала забувати ті відчуття та моменти. Зараз пам’ятаю тільки біль, шок та те, що я перестала відчувати ноги. Пригадую, тільки як запитувала, що потрібно робити та кому дзвонити.
Влада відреагувала достатньо нейтрально. Була підтримка від звичайних людей, українців з усього світу та України. Це була колосальна підтримка та допомога. Той час, коли я перебувала в реанімації – це така величезна боротьба та біль. Медики намагались до мене нікого не пропускати.
– Ви досить швидко після травми потрапили на лікування в Ізраїль.
– Одразу мене привезли до лікарні Мечникова, де і врятували мені життя. Вони підтримували мій стан, не проводили жодних операцій. Вже через 10 днів, коли мій стан був стабільніший, коли були готові документи та було домовлено про планову операцію – мене транспортували до Ізраїлю.
– Чи підтримували тоді вас люди, котрих ви врятували?
– Звісно, тоді дуже багато людей вийшли зі мною на зв’язок і висловлювали слова підтримки та вдячності. Я дізналась, що хтось зміг піти, вижити, а у декого народились діти. Мені запам’ятався такий момент: у чоловіка, котрого я врятувала, народилась донечка і він назвав її у мою честь – Яною.
– Яким зараз є ваш фронт?
– Я маю здобути вільну й незалежну Україну, найперше для своєї доньки. Я маю виховати її великою патріоткою своєї держави. Вона має вирости хорошою людиною, для цього я зроблю максимум, адже все, що у неї є – це я та Україна.
Людям зараз потрібно більше позитиву і натхнення. Яка б ситуація не була – потрібно берегти себе, своїх близьких та не здаватися за жодних обставин.
Сніжана САМАНЧУК
Залишити відповідь