Життя в племені індіанців: перший українець зі Станиславова на півночі Бразилії

Пригоди мандрівників – завжди захоплюючі телепрограми сучасності. Споглядати на зовсім інше життя, яким досі живуть нащадки племен у світі – неабияк цікаво. Чи не кожен задумувався над бажанням теж відвідати нетуристичні куточки світу. Зараз все можливо і все доступно. А чи були такі відважні мандрівники раніше?

Такі справді були! Йдеться про людину особливої вдачі, справжнього авантюриста, мандрівника та українського патріота, станиславівця Евгена Фединського (саме Евгена, а не Євгена). Саме в ці дні мандрівнику, життєві пригоди якого нагадують сценарій напівфантастичного фільму, мало б виповнитись сто років.

Народився Ґеньо (так його називали рідні) рівно сто років тому – 14 грудня 1920 року в Станиславові в багатодітній сім’ї адвоката і судді Олександра та учительки Антоніни Цімерман. В родині було семеро дітей, двоє з яких померло ще немовлятами. Залишилося п’ятеро синів, Ґеньо – наймолодший. В юнацькі роки, як і його старші брати, вступав на навчання до Станиславівської гімназії з українською мовою навчання. Виховання у родині правників було патріотичним та проукраїнським незважаючи навіть на те, що мати Антоніна була полькою. Проживала родина у Станиславові на тодішній вулиці Білинського (нині вул. Академіка Сахарова). Старші брати Юрій та Олександр ще під час гімназійного навчання були активістами українського громадського життя, належали до Пласту, а згодом приєдналися до ОУН. Через це Фединські чи не весь час були під таємним наглядом польської поліції. Після смерті батька Олександра, сім’я в 1932 році переїхала до Львова. Евген продовжив здобувати освіту вже у львівській гімназії. Після складання іспитів став студентом орієнталістики Львівського університету.

В часі Другої Світової війни через патріотичну діяльність Ґеня та інших українців примусово включають до штрафбатальйону маршала Жукова. Завданням “штрафників” було проходити мінні поля, щоб прочистити шлях для наступаючої позаду Червоної армії. Найближча перспектива для бійців батальйону – бути підірваним міною або отримати більшовицьку кулю в спину. Фединський вибирає третій, найбільш ризикований варіант. Він втікає через заміноване поле. Евген дивом залишився живим та дістався Відня. Втім, в період закінчення Другої Світової, Ґеня потрапив в зону радянської окупації. Працівники НКВД побачили у Евгена освідченість та вільне володіння дванадцятьма мовами, тож використали як перекладача. Все ж він знову дивом залишає країну і потрапляє аж до Бразилії. Тамтешній уряд помітив його лінгвістичні здібності і прийняв утікача.

Бразильці пропонували Фединському жити у джунглях з індіянським плем’ям, щоб вивчити їхню мову. Евген погодився, тож впродовж двох років спільного з плем’ям життя вивчав їхню говірку.

Так Ґеньо став першим українцем, який потрапив на північ Бразилії. З джунглів він писав свої листи до української еміграційної преси, мандрував та плавав каяками морем. Пізніше остаточно переїхав до Ріо де Жанейро, де працював у заповіднику Тіжука в галузі охорони природного оточення.

Життя станиславчанина обірвалось після другої тисячокілометрової прогулянки вздовж північно-східного берега Бразилії від інфаркту на 60 році життя. Тож на честь Ґеня публікуємо найцікавіші фрагменти його спогадів з життя в племені посеред джунглів.

Серія листів про тамтешнє життя була надрукована в нью-йоркській газеті під псевдонімом Микола Буковий. А в Бразилії Євгена знали під ім’ям Роберто Тамара.

 

Іля дас Флорес – острів, з яким в першу чергу знайомились усі іммігранти. Ті, хто вирішили переїхати в Бразилію, потрапляли на острів Квітів. Не випадково, бо ж там розвантажувались кораблі з іммігрантами.

 

На острові Квітів

“На цьому острові ставлять європейці свої перші кроки на бразильській землі. З цього острова їдуть іммігранти на місце призначення, після полагодження відповідних формальностей, які тривають часами кілька днів, часами кілька тижнів, а то й ще довше. Мені прийшлось побувати на цьому острові півтора року. Тож я мав змогу і нагоду приглянутись ближче всьому народові, який переливається через цей острів з такою гарною назвою.

Сам острів справді невеликий. Стоять на ньому адміністраційні будинки управи острова, стоять також бараки для новоприбулих. Кругом море – в’їзд до бухти Гванабара, при якій розложене місто Ріо де Жанейро – столиця Бразилії. Море й гори, а на найвищому вершку статуя Христа – чи може бути щось краще? А до того ще буйна південна природа, пальми, бамбуси, мигдалеві дерева, евкаліпти, кокосові пальми…”

В листах Евген розповідає, що його все ж приваблювала Північна Бразилія: Амазонка, дикі індіанці та безмежні праліси. Велике місто його не притягувало. Евген проводив час за розмовами із бразилійцями, які повернулись з Півночі. Історії про важке життя в північних провінціях та небезпечні хвороби й травми, які можна там отримати, змальовували картину тамтешнього життя. А поки перебування на півдні Бразилії продовжувалось, Евген досліджував околиці острова.

 

Макумба

“Одного вечора я вибрався з трьома приятелями в околицю, в які не бував ще до цього часу. Уявіть собі: місячна ніч, кілька кілометрів дороги лодкою до Мадама-Посто Вальо, відтам довгий марш пішки горбами й долинами в місячному сяйві серед рідко ростучих пальмових дерев. В повітрі тисячі святоіванських хробачків. Нарешті наближаємось до напіврозваленої хати в лісі. В середині перестіл, на якому горять свічки. Під стінами дівчата й жінки, одягнені в білі одяги. З другого боку босоніж мужчини, чорні й мішанці. Пізно вночі починається поганський обряд “макумба”. Африканська музика, спів, ритмічні танки. Нарешті з’являється люлька, що переходить з уст до уст. Темп танцю прискорюється, окремі учасники обряду, а згодом щораз більше їх попадає в екстазу: їх тіла дрижать з величезною швидкістю, деякі в’ються в конвульсіях, інші мають піну на вустах. З’являється жрець, видаючи поганий карлик. Починається молитва на якійсь незрозумілій африканській мові. Усі долучаються до голосу жерця. Все те, разом із запахом диму з люльки наповненої якимось наркотиком, робить упоюючи враження. Стою тихо в куті й обсервую: нащадки муринів-невільників з Африки відправляють свої (заборонені урядом) обряди. Їхні пісні повні туги за їх колишньою батьківщиною, за їх любимою Африкою. Світ нічого про те не знає, що бразилійські негри тужать за країною своїх дідів. Пізніше скасування невільництва в 1889 році. Джерела виказують, що по скасуванню невільництва, мали мурини волю вернутись до Африки, але дуже мало, майже ніхто з них не скористав з цього права. Джерела не виказують хто мав цим нещасним заплатити кошти за дорогу. І до кого вони мали вертатися”.

На цьому пізнання обрядів нащадків муринів не завершилось. Одного разу Евген потрапив на складання жертв злим духам, щоб навернути їх до себе. Кореспондент описує, що в обряді мурини використовували їжу, пиття, квіти та свічки. Втім, хто торкнеться того, той залишиться навіженим. Звичайно, станіславський Ґеньо в це не вірив, але все ж поводився обережно.

Згодом Евген вирішив, що прийшов час мандрувати на Північ.

“За всі гроші, які я мав, купив я корабельний квиток третьої кляси й покинув одного гарного дня Острів Квітів”.

Так почалась мандрівка на Північ… Перші місяці життя на екваторі були надзвичайно важкими для Евгена. Там йому вдалось отримати посаду в Службі Охорони Індіан. Тож на рік його вислали в глибину країни. Майже місяць необхідно було пливти човном, щоб дістатись місця призначення. Після тритижневої мандрівки, Евген знайомиться із містечком Барра, а також індіанами із племені Канелас.

 

Серед індіан Канеляс

“Довге волосся, великі куски дерева у вухах, без брів, без вій, передні зуби спиляні на гостро, жінки із татуюваннями на обличчі й мальованими ногами. Я призначений до села племені Ґважажара, – які розмірно досить цивілізовані. Маю в цьому селі наглядати над будовою магазину на риж, а одночасно маю підготувати граматику і словник мови цього племені”.

Наступний шлях пролягав до індійського села, яке розташоване посеред лісів. З 41 хати утворене велике коло, а всередині – площа. До неї веде 41 стежина. Евген примітив, що згори село нагадує промінисту зорю.

“Увечері веде мене провідник на площу. Там горить вогнище, а кругом сидять вожді племені – старики, – зовсім нагі. Один з них з луком і 4 стрілами в руці, запрошує жестом руки сідати на маті побіч нього.

Найстарший з вождів називає мене своїм внуком і так постійно мене кличе, а я його “вуйком”. А після того – прохання: розказувати їм багато про далекі країни, та про цікаві речі. Розказую, а вони слухають мов малі діти, бо й розказую їм так, як дітям казки розказуються. Кружляє з рук у руки листівка з видом Нью-Йорку і друга з видом великого корабля. Загальний подив.

Першої ночі я познайомився з “в’язнями” села. Старовинний звичай вимагає, щоб кожна хата делегувала одного мужчину на час свята, – тобто на пів року. Ці в’язні, т.зв. “ув’язнені яструби” живуть окремо в хаті, збудованій за селом. Не вільно їм ночувати пів року в своїх хатах, ні їсти там, ні наближатись до своїх жінок чи матерів. Щось в роді війська в казармі.

Раз в день, в полудні, окружають вони зі своїм командиром на чолі село в довгому ряді, гусаком і затримуються перед кожною хатою. З кожної хати виносить жінка, мати або сестра розрізану диню з їжею. Після того довгий ряд спрямовується до своєї “казарми”. Кожна така диня містить іншу їжу. Після того всі їдять дрібку з кожної дині. І я їв з ними й окружував село вже три рази, прикрашений чорними нашийниками з ликів пальми “тукум” на шиї, на грудях, на руках. І я їв ложкою з рога буйвола, їв пальцями”.

Щоб перебувати в селі індіан, Евген пройшов обряд прийняття до племені. У своїх листах він описує, як відбувалось це свято. До речі, прийняття білої людини до індійського племені – це ознака цілковитої довіри. Тож таке траплялось вкрай рідко.

“Нагий, піддався я церемонії малювання тіла глиною з насіння “уруку”. Друга  “кунья” жінка плює на руки моєї “інтурменті” (тобто сестри -ред.), яка натирає моє тіло, починаючи від ключиць, а закінчуючи нижче лидок – червоною фарбою, що не сходить скоріше, як після тижня і то за допомогою мила. З величавим червоним нашийником і з великою розділеною динею з м’ясом на рамені, вирушив я на середину площі, де ждали на мене старші племена. Один із них підійшов до мене, переймаючи диню й знімаючи хустину, зв’язану в виді турбана в мене на голові, та дав знак дівчатам, що стояли з боку. Ці почали тоді танцювати й співати в мою честь аж до заходу сонця”.

Важко уявити, як людина, яка виросла в суспільстві із зовсім іншими умовами та правилами життя, може віднайти в собі сили й податись в незвідані краї. Тоді – це були поодинокі випадки, які часто залишались без уваги. Евген відчув на собі нелегке життя індійського племені: замість зручного ліжка – пальмове листя, замість звичної їжі – оленяче чи вепрове м’ясо.

Проживаючи разом із плем’ям, Евген Фединський дивувався із побуту, традицій та способу життя цих людей, та ще більше хотів це все відчути на собі. До речі, він відчував певну спорідненість із німецьким вченим Куртом Німуондажу, який  понад 30 років досліджував різні племена Бразилії й теж бував серед індіан Канеляс.

 

Індійські будні

“Знаю вже всіх тут: дорослих, мужчин, жінок дітей. Я відвідав вже всі хати, кожну по кілька разів. Деякі хати мають стіни, інші лише дах, інші дах і одну стіну, розуміється без вікон. Стіни, якщо є, зроблені із пальмового листя. Я сплю на матах, плетених з пальмового листя.

Днями індіани працюють. Плетуть мати, вправляються в стрілянні із луків. Індіанки приладжують їжу, варять на огнищах, розпалених поміж трьома каменями. Мужчини сушать шкіри вбитих звірів, тешуть з  дерева луки й стріли.

10-11-літнім хлопцям проколюють вуха і втикають в проколені місця тонкі палички, пізніше розтягують проколену шкіру встромлюючи щораз більші кусні дерева.

Ходжу постійно босо і тільки в купелевих штанах. Одягаю сорочку і штани та взуваю чоботи лише тоді, коли сідаю на коня”.

 Службові обов’язки Евгена передбачали охорону індіан, тож доводилось реагувати на всі небезпеки, які загрожували племенам. Одного разу, пише Ґеньо, дійшли вісті із другого села цього самого племені, що довколишні білі готуються атакувати нечисленних жителів цього села і знищити їх. Перелякані індіани змушені ночувати зі зброєю у руках. Та трапилась ще одна неприємність. Люди з племені зайшли в дім одного з осадників, що жив на границі села. Що гірше, вони добрались до бочки із горілкою і в п’яному стані порізалися мечами.

Минали дні, місяці, минув і рік. Тодішні бразилійські роботодавці відзначались особливим вмінням маніпулювати працівниками та їхніми заробленими коштами. Вперше з такою несправедливістю Евген стикнувся ще у Ріо де Жанейро, а тепер – вдруге. Зарплатні Евген не бачив вже тривалий час, а це впливало не тільки на його життя, а й на ставлення індіан до нього. Індіани швидко зрозуміли, що подарунків у вигляді солі, волів та пороху вже не буде, тому їх ставлення почало погіршуватись. Тож Евген вирушив у місто.

“І ось одного дня я всів до рибальського човна, яку купив собі ще давніше, зібрав припаси харчів на три тижні (стільки тривала дорога до міста – ред.), одно весло, линву до прив’язування човна й розпрощавшись з індійцями вирушив в далеку дорогу.

Проливні дощі спричинили швидке псування моїх харчів. Три дні після мого від’їзду, все було комплетно сплісніле, але не було ради, треба було це їсти ще майже три тижні – зимне і дуже несмачне. Три тижні самітної подорожі дикими, безлюдними лісами, нескінченними мочарами й мокряками.

Я мов би в лушпинні від горіха, без вітрила, без керма, веслуючи лише в час відпливу, лише з завзяттям і впертістю зменшував раз у раз відстань, яку ще треба було поконати.

Моя шкіра спалена, поранена вкушенням тисячів москітів, подряпана”.

Врешті Евген наблизився до вже знайомих островів. Змучений нелегкою мандрівкою та аварією, яка сталась із його човном (під час припливу, човен перекинуло і Евген боровся за життя серед моря), нарешті може посмакувати хлібом з маслом та гарячою кавою. Його появою зацікавились місцеві газети.

Найближчі тижні Евгену не довелось голодувати, бо для жителів провінційного міста, він став справжньою сенсацією. Відтак посипались запрошення від різних родин на обід чи вечерю. Одяг довелось позичити, адже всі його речі залишились на дні моря. Втім, слава так швидко проходить, як і з’являється. Тож Евген повернув частину коштів, які безпідставно залишились у роботодавця та вирушив до великого міста Багія у пошуках роботи.

 

Багія

“Багія – третє за величиною місто в Бразилії. Можливості праці може кращі, ніж далі на Північ, але в загальному цей самий застій, ця сама заспаність, ця сама безплановість і безнадійність. Щоб не робити собі пізніше викидів сумління, що не використав всіх можливостей, я пустився в подорож автобусами, підводами, пішки прибережними шляхами таки в північному напрямку. Побував в цілій низці міст, пробував всяких короткотривалих занять, розвідував про всякі можливості, наголодувався порядно і ствердив, що неможливо зачепитись чужому за будь-яке заняття на цьому нещасно бідному північно-східному прибережжі Бразилії. Не було ради – я попрямував і цим разом на Північ до екватора, ближче околиць, в яких перебув щасливий рік життя серед півдиких індіан”.

 

Матеріали листів надані племінником Ґеня, журналістом Петром Фединським.

Христина Ткачук