Від верстатника до блогера, від лялькарки до фотографині: про героїв реаліті-шоу «Золоті стажери»

Пенсійний вік – початок нового, цікавого життя. Це час, коли можна втілити усі мрії, реалізувати себе в нових сферах, знову жити на повну. Саме в цьому переконались герої реаліті-шоу «Золоті стажери». Четверо активних, життєрадісних та сповнених ентузіазму франківців змінять своє життя під прицілами телекамер. Від верстатника до блогера, від лялькарки до фотографині… Ці перевтілення можна буде побачити вже в липні на телеканалі «Вежа».

Роман Януш

63 роки

Актор. Стаж – понад 40 років в Академічному обласному театрі ляльок імені Підгір’янки. Найяскравіші спогади Романа з фестивалів Європою та тримісячної роботи у Сибіру. У 49 років отримав вищу освіту за спеціальністю «Режисер естради й масових свят».

«Народився я в Галицькому районі на Івано-Франківщині. Там я закінчив музичну школу, але мріяв стати військовим. Це бажання так і не збулось, бо разом з іншими хлопцями я поїхав у Львів вступати в коледж культури та мистецтва. Якби я знав, що можна ще поступати інститут, то не потратив би роки на навчання в коледжі. Мої батьки були дуже демократичними й не керували моїм навчанням. Я сам обирав місто і навчальний заклад. Я навіть не знав, що в Калуш теж можна поступити. Побачив в газеті оголошення про львівський коледж і поїхав. Оскільки я спеціалізувався на баяні, то хотів продовжити це. Втім, мені порадили поступити на режисуру, бо це був новий факультет. Я і гадки не мав, що це таке. Склав екзамени й поступив, а першого вересня нас відправили збирати картоплю. Це була чудова практика, бо саме тоді ми всі познайомились, здружились.

Після навчання я мав можливість залишитись у Львові на роботі, але мене дуже тягло на Івано-Франківщину. Тут я почав працювати в Франківському драмтеатрі, а згодом в ляльковому. Я не полишав надію вступити в університет, тож наважився подати свої документи в Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого. Вдень я працював на будівництві, а ввечері відвідував пари. Там я так і не закінчив навчання і повернувся знову в театр ляльок. До речі, звідти я тричі йшов і знову повертався. Саме в ляльковому театрі я познайомився зі своєю дружиною, яка працювала ляльковиком.

Все ж я не всидів на місці, а вирушив у Сибір. Там були дуже цікаві пригоди. Пригадую, тиждень їхали поїздом в Тайгу, і ще там в мене закінчились усі гроші. Я з тих заробітків дуже швидко втік. Знову ж повернувся у театр. Довгі роки я працював провідним майстром сцени. Я дуже багато їздив з акторами, бував у багатьох країнах світу.

Маю досвід зйомок у двох фільмах. Там я викладався на повну. Це були кінострічки «Сторожова застава» та «Довбуш». В останньому я грав гуцула Василя і мені дуже подобався процес зйомок. Нам гарно платили, ми жили в центрі Києва, тож для мене це був ніби відпочинок».

---

 

Марина Ніконорова

62 роки

Архітекторка, навчалась у Київському державному художньому інституті. У 24 роки вийшла заміж за художника Едуарда Ніконорова. Працювала архітекторкою на радіозаводі та художньо-виробничому комбінаті. Зараз створила власну технологію ляльки. Активно займається йогою, сироїдка.

«В мене вже дуже довге життя… За цей весь час мене найбільше вразило освідчення мого чоловіка. Це був крутий поворот в житті. Ми разом навчались в інституті, він мені дуже подобався. Я довго не розуміла, як звернути його увагу, бо для нього навчання завжди було на першому місті. Заради Едуарда я навчилась грати волейбол, щоб мати спільне захоплення, виходити на площадку і разом проводити час. Так мені вдалось звернути його увагу. В нас була новорічна дискотека, ми весь час танцювали й потім я дізналась, що все ж вразила його.

Я закохалась в талант Едуарда, жінки завжди на це звертають увагу. До речі, він казав, що я дуже добра, а мене це злило. Я хотіла почути, що йому подобається моя краса, але він про це не говорив.
Ще в 90-х роках я почала захоплюватись ляльками ручної роботи. Тоді їх шила з необхідності, щоб продати й купити хоч якісь продукти. А згодом не полишила цю справу, а тільки розвивала».

---

 

Галина Негрич

Працювала в різних галузях: торгівля, телебачення, радіо, газета. Зараз звикає до свободи та нового статусу пенсіонера. Любить життя та людей. Проєкт «Золоті стажери» вважає викликом для себе.

«Я працювала в архіві. Це дуже цікава робота і тепер я знаю як зберігаються документи. В архіві я навчилась працювати із друкарською машинкою. Мені просто стало цікаво, як це робити і я взялась вчитись. Після цього я працювала у сфері торгівлі – спочатку продавцем, а потім на торгові базі. Коли це було престижне місце роботи. Потім в моєму житті відбувся значний стрибок і я почала працювати на телебаченні. Я займалась рекламою, вивчала все про неї, а ще через декілька років я перейшла працювати в газету. Зараз не працюю, але маю багато ідей та проєктів. В мене навіть є щоденник із всіма задумами. Несподівано для себе, я почала писати вірші. До речі, я й не знала, що можу таке робити. Це все відбулось раптово. Залишившись без роботи, я виявила в собі великий потенціал, який щоразу відкривається з нової сторони».

---

 

Микола Б’єнь

57 років

Чоловік має три спеціальності: машиніст-бульдозерист, токар і “Технолог з обробки металів різанням”. Працював на Арматурному заводі, на спиртзаводі, в колгоспі та у власній майстерні. Кілька років тому Микола вирішив все кардинально змінити. Зараз він опановує соціальні мережі!

«Я одразу погодився на участь в проєкті, бо хочу подолати бар’єр само презентації. Я почав розвивати свої сторінки в соціальних мережах, тому мені потрібно отримати навички в цій сфері. Колись просив сина показати, щоб він показав як користуватись Інстаграмом, але він сказав, що мій потяг вже поїхав. Мене це настільки обурило і я ще більше захотів показати, що навіть в старшому віці можна бути популярним. Зараз в усіх моїх облікових записах понад 60 тис. підписників.

Понад 30 років я працював за верстатним станком, але зрозумів, що я вичерпав себе у цій сфері. Почав шукати нові захоплення і враження, бо сили, енергія і бажання завжди є. Тож цим захопленням стало блогерство.

Хочу, щоб проєкт допоміг мені набратись впевненості, навчитись працювати з аудиторією і відомими блогерами. Це в будь-якому випадку нові знайомства, нові люди та емоції».

 

Христина Ткачук