Сайт vezha.org продовжує публікувати спогади вояків добровольчого батальйону спеціального призначення «Гарпун». Попередні спогади учасників бойових дій можна про ТУТ (або відеоверсія ТУТ).
Тарас Давидюк (позивний «Старий»), 31 рік, працював журналістом у Рівному
ПРО ШЛЯХ НА ВІЙНУ
В патріотичному русі я ще з часів школи. Для людей, котрі знали історичні нюанси, цікавились різними патріотичними ідеями – це типовий шлях. Ми чудово знали хто такий наш сусід і розуміли, що війна буде. Не знали коли саме, але точно знали, що буде. Табори, які ми проводили, базувались на тому, щоб готувати молодь до боротьби за Україну. Тому навіть не порушувалось питання йти на війну, чи ні, я тільки вибирав куди саме.
ПРО «ГАРПУН»
Я обрав цей батальйон через патріотичних хлопців, яких знав. Там було дуже багато пластунів, для яких слова «любов до України» не порожній звук, а те, чим вони жили. Маючи надійних побратимів, можна робити серйозні речі, і в цьому цінність «Гарпуна».
Найстрашніше було, коли ми потрапили під обстріл. Тебе тоді переповнюють якісь незрозумілі відчуття, які ти усвідомлюєш значно пізніше. Але тішить, що ніхто не розгубився, всі команди виконувались чітко по наказах. Небезпечним також був момент, коли ми ходили у, так звану, сіру зону. Це територія між нашими позиціями і позиціями російсько-терористичних військ. Там ти розумієш, що супротивник може з’явитись в будь-який момент і невідомо звідки, що це не наша територія, яку ми не контролюємо. В крові постійно присутній адреналін, який допомагав зібратися, робив внутрішньо дисциплінованим.
НАЙЯСКРАВІШІ МОМЕНТИ З ВІЙНИ
Одного разу ми робили перевірку нашої території на наявність ворожих диверсійних груп. На дорозі зупиняємо місцевого діда, в досить похилому віці, і починаємо перевіряти його речі, встановлювати особистість. Він з розумінням до цього поставився. В цей момент повз проїжджає машина, яку ми не могли залишити без уваги. Їхав місцевий мер, який вважав, що ми його просто так пропустимо. Неможливо передати вираз обличчя діда, який побачив що ми однаково ставимось як до звичайних людей, так і до влади, що ми сюди приїхали сумлінно виконувати свою роботу.
Цікавим став досвід на пункті спостереження. Коли з однієї частини наша територія, а з іншої – окупована. Настає вечірній час, уже темна пора доби, дивимось в одну сторону з Миколою «Гризуном» – Дзержинськ, невелике місто, але повно вогнів, рух, машини їдуть. Дивимось в Горлівку, яка в кілька разів більша, а там суцільна темрява. Відчуття, ніби все зупинилось і там живуть якісь «орки» і виходити на вулицю взагалі небезпечно для життя. Це був яскравий приклад, як мирно жити в Україні і яку небезпеку несе Росія з її війною.
ПРО ПОЗИТИВНІ ЗМІНИ
Для мене війна ще не закінчилась. Після того, як «Гарпун» був розформований, я пішов у збройні сили і досі продовжую перебувати на фронті. Незважаючи на те, що війна зараз не така активна як була в 2014-2015 роках, закінчиться вона тільки нашою перемогою.
Після революції зміни, звичайно, не такі швидкі і системні як би того хотілося, але при Януковичу їх взагалі не було. Зараз влада значною мірою дослухається до організованих людей, до їхніх вимог та бажань. Є великим позитивом те, що люди навчились об’єднуватися, не боятись говорити правди, боротись за справедливість.
Михайло Малярчук (позивний «Аскольд»), 29 років. До війни був депутатом міської ради, працював у міській адміністрації, м. Івано-Франківськ.
ПРО ШЛЯХ НА ВІЙНУ
Мій шлях на Схід, як і в більшості, розпочався ще з подій на Майдані. Склалось так, що тоді, в 2013-му році, коли панував дух революції, я був одним із перших хто вийшов на Майдан в Івано-Франківську, а пізніше провів десятки днів на центральній площі у Києві. Не міг повз пропустити ті зміни, які почали відбуватись в Україні, дуже хотів якось долучитись до них. Коли закінчилась «Революція Гідності» і розпочались події на Сході, я відчував, що і це мене не може оминути.
ПРО «ГАРПУН»
«Гарпун» це вибір на користь людей, в яких ти можеш бути впевнений. Там тебе оточують добровольці, які опинились на війні через внутрішнє бажання. Тому ти знаєш, що вони прикриють твою спину, що на них можна покластися. Я вибрав таке середовище, в якому буде комфортно, де мій побратим «не дасть задньої» в ситуаціях, коли буває дуже важко.
НАЙЯСКРАВІШІ МОМЕНТИ З ВІЙНИ
Найбільше запам’ятався бойовий виїзд, коли я вперше потрапив на лінію фронту. Це був останній блокпост перед Горлівкою, який ми мали укріпити. В нас було завдання – сидіти в нічній варті, позмінно, і спостерігати звідки веде вогонь супротивник. Для мене це було дуже тривожно, раніше я бував на полігонах де стріляли, але відчуття зовсім інші.
Там зі мною сталась кумедна ситуація. На території були два терикони, між яким вирита невеличка ямка і вся заповнена водою. Коли ми піднімались по них вгору, було чутно постріли, які незрозуміло звідки і куди летять, з переляку я ліг в ту яму. Близько двох годин там лежав і дивився звідки йде вогонь, та як падають міни. Це незнання і страх мене так охопили, що тільки зранку я побачив, що весь чорний і в болоті, ніби після важкого бою. А всю свою зброю та боєприпаси я ще два дні відмивав.
Неможливо забути і перші танкові бої, які там побачив. Це також було перед лінією фронту, яка попередньо була дуже обстріляна. Там було багато поранених і загиблих. Наші почали оборонятись. Неможливо передати відчуття, коли виїжджає танк, те, як він випускає снаряд… Ти чуєш як він летить, бачиш як летить відповідь супротивника, але не біжиш ховатися, тому що тобі цікаво…
ПРО ПОЗИТИВНІ ЗМІНИ
Наша країна навчилась воювати. В нас з’явилась армія з десяток, сотень, тисяч молодих людей, котрі раніше не знали, що таке війна і не уявляли, що їм колись доведеться брати в руки зброю, але зараз готові захищати свою землю, свою Батьківщину, свою сім’ю. Найбільший позитив, мабуть, в тому, що такі негативні події, зародили відвагу в українських бійців.
Богдан Кухарук (Позивний «Кук»), 37 років, до війни займався професійно туризмом, м. Львів
ПРО ШЛЯХ НА ВІЙНУ
Коли тільки почались заворушення в Києві, ми колективом з яким працювали та товаришували, одночасно, поїхали на Майдан. Після нього, вже не так активно, але розуміли, що це війна, яка нікого не минає, і потрібно щось робити. Хто стояв на обліку у військкоматі, тих забрали одразу, а я розумів, що через певні проблеми зі здоров’ям, мене не покличуть. Ми з товаришами зібрались, щоб возити передачі тим солдатам, яких мобілізували. Тоді в них не було навіть елементарних речей, і ми відчували, що їм потрібна наша підтримка. Перебування в тих умовах, в яких жили солдати, дало нам зрозуміти, що ми залишимось з ними і допоможемо копати, носити, варити їсти, робити все, що можуть робити цивільні. Сидіти вдома, коли тут іде війна було для нас нестерпно і неможливо.
Тоді неподалік Києва відбувались навчання, які дозволяли опанувати основи військової науки. Після їх експрес проходження, зібралась група людей, і стало зрозуміло, що буде формуватися певний підрозділ. В той час, ми дізнались, що нашого друга пластуна залучили до формування територіальної військової одиниці. Він тоді мав звання полковника. Поїхали до нього, і як малі діти почали просити щоб взяв нас до себе. Готові були робити все, щоб бути в цій справі: носити, возити, пиляти, стругати, – тільки не стояти осторонь. Після тижневих приставань, він оголосив, що буде формуватися батальйон і ми першочергові його учасники.
НАЙЯСКРАВІШІ МОМЕНТИ З ВІЙНИ
Дуже добре пам’ятаю перші обстріли: перехресний вогонь двох танків, який проходив із різних позицій. Коли чуєш вихід снаряду і за кілька секунд – його прихід… Цього неможливо забути.
Дуже яскраво пам’ятаю, як підірвалися на міні. Ці втрати і поранення, мабуть в емоційному плані перекривають і побут, і стрільбу, і перебування в окопах, всілякі розвідки. Такі моменти залишаються в пам’яті назавжди. На мені футболка, яку випустили в честь пам’яті Миколи «Гризуна» Гордійчука, який загинув практично в нас на руках. Товариш, пластун, хлопчина, якого я знав з шести років.
ПРО ПОЗИТИВНІ ЗМІНИ
Позитив є втому що суспільство класифікувалося. Утворились команди і угрупування людей, які пережили і переживають складні ситуації. Таке собі бойове побратимство, яке неможливо розірвати. Це те що, надіюсь, призведе до серйозніших змін в суспільстві. Людям, які пройшли вогонь, вже неможливо дати хабар, від них не очікуєш зради. Ці люди вже одного разу померли і матеріальне їх вже не так цікавить.
Юрій Титоренко (позивний «Художник»), 34 роки, байкер, дизайнер, м. Тернопіль
ПРО ШЛЯХ НА ВІЙНУ
Такий шанс в житті випадає не дуже часто і його пропустити я не мав права. Раніше не був політично активним. Мотоциклісти не дуже переймались політикою, але коли пішла вже пряма агресія і стало зрозуміло, що це справжня війна, тоді вже питання стояло зовсім інакше. Потрапив туди не від початку війни. Намагався зробити від’їзд максимально безболісним для дружини, придумував різні історії, що я буду в Києві, а не на Сході, ніби буду займатись технічними питаннями, а не воювати. А коли потрапив у батальйон, повільно готував до можливих поїздок в зону АТО, але зовсім далеко від бойових дій. Постійно переконував її, що все тихо та спокійно.
ПРО «ГАРПУН»
Я мав час і можливість вибрати підрозділ, в якому проходити службу. Безпосередньо там друзів у мене не було, серед бійців батальйону, тільки одного разу бачився з Куком, але були знайомі, які причетні до створення «Гарпуна». Вони мене порекомендували туди і я, починаючи з 2015-го року став його учасником.
НАЙЯСКРАВІШІ МОМЕНТИ З ВІЙНИ
На війні всі спогади яскраві: як позитивні, так і негативні. Кожну секунду коли ти не спиш, ти набираєшся вражень на все життя. Починаючи з піци, приготованої на передовій, і до обстрілу, поранення та загибелі побратимів. Є якійсь окремі моменти, що закарбовуються в пам’яті назавжди.
Одного разу ми закінчували розвідку, вже повертались, і спрацював вибуховий пристрій. Тоді двоє хлопців загинуло. Я і ще один боєць з нашого підрозділу, а також вояк збройних сил отримали поранення. Тоді я одразу згадав медичну підготовку, відчув, що потрібно накласти джгут і дивитись що буде далі. Страху, як такого, в той момент не було. І зараз, хоч це і дивно, немає страху, немає нічних жахіть. Я розумію, що зі мною сталось і розумію, що це погано, але це не те, що мене лякає.
ПРО ЗМІНИ
Коли повернувся, було дуже дико дивитися на світ, який гуляє, відпочиває в той час, коли триває війна. Світ, насправді не змінився, лише є невелика категорія людей для яких війна має значення. Змінилось багато чого в мені самому, наприклад ставлення до життя. Я почав цінувати кожен день, кожну можливість.
Тарас ЗЕНЬ
Христина ПАНЬКІВ
Залишити відповідь