Вони втікаючи від війни не покинули своїх домашніх улюбленців

Рятуючись від війни, люди часто забувають про своїх чотирилапих друзів, які залишаються у замкнених квартирах і без жодних шансів на життя. Хтось скаже, що під кулями в думках людини зовсім не доля тварин – і це хоч і гірка, але правда. А хтось замість потрібних речей бере на руки кота чи собаку і стрімголов мчить в безпечне місце, бо своїх не покидають.

Сьогодні розповідаємо про тих, хто рятуючись від війни не покинули своїх домашніх улюбленців.    

Наталія

Миколаїв

 

 

В Миколаєві ми жили неподалік ЖД вокзалу та аеродрому. Ці об’єкти обстрілювали з першого дня війни. Коли ми покидали місто, то забрали із собою трьох найкращих хвостиків: кота Тіма, кішку Мікі та собаку, яку у суспільстві дуже бояться — стаффордширського тер’єра Бена, але в душі він котик. Тварин постійно брали із собою в підвал під час повітряних тривог. Після того, як обстріли набули щоденного характеру, ми наважились покинути усе і виїхати. Це було всередині квітня. Їхати вирішили мікроавтобусом до Одеси, а звідти — поїздом на захід України. На щастя, батьки мого хлопця мали свій мікроавтобус, але з міста евакуаційні автобуси теж вивозили навіть великих собак. В Одесі зняли квартиру на добу за параметрами «можна з твариною». Дякуємо нашому сьогоденню, що це не було проблемою.

Брати котів і собаку із собою – питання навіть не стояло. Ми не могли залишити там своїх друзів. Втім, в нас не було повного комплекту переносок. Ще за день до війни, хлопець наполягав придбати другий кошик для перевезення котів. Наступного дня почалась війна. Виявилося, що покупка була дуже вчасною, бо вже вранці 24 лютого були величезні черги до зоомагазинів, всі засоби для транспортування тварин були розібрані.

Ми їхали у колоні з евакуаційними автобусами і взяли до себе людей, яким бракувало місця. В Одесі волонтери перш за все запропонували їжу для тварин, або ласощі. Найчастіше ми зустрічали маленькі породи собак, але й довелось побачити черепашку та тхора. Небагато людей наважуються везти з собою великих тварин, але простору достатньо було всім. Не важливо, чи є у вас житло на декілька діб, бо волонтери вас приймуть у бомбосховищі і нагодують вас та ваших тварин. Маємо дякувати їм за важкі зусилля.

З Одеси ми забронювали квитки на потяг – купе. Коштувало це декілька тисяч гривень, але тільки так можна було їхати з тваринами за правилами “Укрзалізниці”. Також треба було на касі роздрукувати квитки для себе та для тварин. Бажано, щоб у тварини були хоч якісь документи, але якщо немає – не критично.

Ми взяли із собою їхні лежачки, іграшки, щоб тварини їхали із частинкою свого дому.

Ми їхали в купе, тож в нас був свій простір і ми нікому не заважали. Була перспектива їхати евакуаційним потягом, але ми мали сумніви чи з такою собакою нас туди візьмуть. З котами в цьому питанні взагалі набагато менше проблем, окрім самопочуття самої тварини. Бен в нас взагалі мандрівник. Він звик їздити в машинах, трамваях, автобусах ще із часів мирного життя, тому поводив себе тихо та чемно. Єдине, про що слід подумати із собакою у потязі – прослідкуйте час найдовшої зупинки. Через те, що ми їхали трохи довше доби, мали продумати питання туалету для собаки. На щастя, в нас була зупинка на 20 хвилин, де був простір та час для вигулу собаки. Як варіант, можна нагодувати собаку зранку і вивести її, а  вечерю пропустити, щоб улюбленцю не так кортіло до туалету. Котам довелося дати заспокійливе. Вони все ж трохи гралися вночі, з верхньої полки намагалися десантуватися на собаку, але галасу не створювали. З їхнім туалетом трошки легше було, бо ми мали змогу поставити їм лоток, але вони так ним і не скористалися. Головне – більшість часу буду поруч з ними.

 

Ми для тварин — це весь їх світ. Ми приймаємо їх, а вони приймають нас – до своєї зграї, до свого серця. Вони – наша відповідальність.

Найважче після приїзду в Івано-Франківськ було знайти житло з довгостроковою орендою. Якщо в Одесі ми знайшли де жити з тваринами лише на добу, то на довше було б теж  важко. Так є усюди, де не ведуться бойові дії. Це єдине, що люди мають взяти до уваги.

Добре, якщо є родичі, які вас приймуть. Нам було важче через кількість тварин. Якщо на одну собаку або котика власники квартири ще погоджувались, то одразу на трьох — майже ніхто. Там, де були варіанти, ціни починалися від 500 дол. і більше. Ви не можете пояснити людині, що тварини не шкодять, що ви чесно відшкодуєте збиток, якщо вони щось зіпсують. Їм це важко зрозуміти, але це не дивує. Водночас люди, які поїхали з тваринами просто не мають вибору. Сподіваюся, що власники квартир віднесуться з розумінням у такий складний час.

Друга проблема це – ціни та наявність товарів для тварин. На новому місці може не бути тих кормів або наповнювачів туалету, які ви звикли використовувати. Може бути й так, що навіть в Інтернеті ціни дорожчі за ті, які були у вашому місті.

Самі тварини звикли один до одного, нам з ними пощастило. Дехто дивується, що ніби «собака-вбивця» прижилася з котами.

Кішку ми взяли ще маленькою у сусідів, а кота підібрали з вулиці. Собаки загнали його на дерево, він був дуже малесеньким та худим. Виходили та виховали дуже гарного котика. А собаку подарували моєму хлопцю. Бену 6 років, коту – 9, а кішці – 11. Для них головне – щоб ми були поруч. Тварини легше звикають до нового, ніж ми думаємо. Краще нове життя, аніж відсутність навіть шансу на життя, покинутими та забутими. Звісно, що краще не мати причин звикати до таких різких змін.

Те, що деяких тварин все ж покидають в квартирах – дуже болісна тема для мене. Я помітила, що найчастіше залишають своїх улюбленців люди із матеріальним достатком. Дивилась дуже багато відеороликів, де волонтери зламують квартири, щоб дістати тварину. Я не думаю, що господарі не мали жодної можливості, щоб забрати її із собою. Мабуть, всі бачили бабусю, яка повезла свого півня до Польщі. Я не уявляю, як цю тварину перевозити через кордон. Втім, та літня жінка це зробила, що казати за совість тих, хто покинув звичних нам домашніх улюбленців. Хочеться, щоб у покинутих тварин теж був шанс дочекатися свого порятунку, кінця їх особистого жаху. Сподіваюсь, що до та після перемоги люди будуть піклуватися про тварин так само, як один про одного.

Олена

Херсон

 

Ми виїхали із Херсону 1 травня. На деяких виїздах нам доводилось ночувати, бо окупанти не пропускали. Ми до останнього не хотіли покидати Херсон, але коли вже відключили зв’язок і почали усе продавати із машин як в 90-ті, ми все ж наважились виїхати. Тоді навіть аптеки вже не працювали.

Із собою ми взяли двох котиків. Перед нами навіть не стояв вибір чи забирати їх, чи ні. Ми одразу вирішили, що котики поїдуть з нами.

В нас кіт британської породи – 8 місяців і звичайна кішка – 9 років. Ми посадили їх в корзини й поїхали.
Дорога була досить складна і для нас, і для них. Котики нявкали весь час, хотіли вилізти, а їх ще й в машині трясло. Тому час від часу нам доводилось їх витягувати, щоб котики просто посиділи на колінах, заспокоїлись. А потім знову клали у корзину. Найважче для них було ходити в туалет. В машині не було для цього місця. Киця терпіла, а кіт не завжди.

Дорога стала неабияким стресом для тваринок. Після приїзду в Івано-Франківськ, вони ще довго звикали й не розуміли нічого. Тут ми стикнулись із тим, що ніхто не хоче здавати квартиру людям із домашніми улюбленцями. Це нас дуже засмутило. Як нам було їх залишити там? Чому це ніхто не розуміє? В Івано-Франківську із цим проблема.

Втім, без них я не уявляю переїзду. Марусю я колись підібрала на вулиці, а Марсіка минулого року купила сестра. Зараз вже все гаразд. У кожного є улюблене місце у квартирі, котики ситі й задоволені.
Ми дуже сумуємо за домом, хочемо туди, але поки що це неможливо.

Брати чи ні домашніх улюбленців із собою – вибір з очевидною відповіддю. Тваринка – частина тебе. Якщо ти її взяв, то не може бути вагань. Вони все відчувають, але не можуть говорити. Обов’язково треба брати із собою, щоб потім ночами не жаліти й не хвилюватись за них.

 

Світлана

Маріуполь

 

 

Ми взяли із собою тільки два наплічники із речами й своїх улюбленців: собаку Дарсі та котика Барсика. Дарсі – безпорідна, із важкою долею дівчинка. Барсика ми колись забрали ще маленьким від поганих господарів. Він був блохастий і з лишаями.

Коли почалась війна, то наш район став дуже небезпечний. Ми всі разом півтора місяця жили в підвалі. Я бачила як тваринкам важко і страшно.Ми пригортали їх до себе, прикривали їм вушка, накривали ковдрою. Котик – взагалі індикатор страху, бо починав труситись за декілька хвилин до того, як ми чули звук літака. Це – неймовірно! Хіба можна було залишити друзів по нещастю?

Ми з чоловіком сидячи в підвали думали, що коли доведеться бігти з будинку у випадку влучання снаряда, то він має вхопити собаку, бо вона важка, а я – кота. На щастя, в момент влучання ракети в наш будинок, ми були в підвалі. Потім прийшли “освободителі”, а ми почали довгу подорож до своїх родичів.

На жаль, котика змушені були залишити у знайомих, бо він в дорозі відмовлявся їсти й пити. Але ті люди дуже добрі, обожнюють тварин, тож ми спокійні за Барсика. До речі, під Василівкою на виїзді стояло дуже багато машин і у багатьох везли також тваринок. Своєї машини в нас вже немає, бо від неї нас теж “звільнили”, тож наша собачка, якій вже 10 років, подорожувала з нами і автобусом, і машиною, і поїздом.
Нарешті ми прибули в чудове місто Івано-Франківськ. Коли місцеві чують, що ми з Маріуполя, то в їхніх очах з’являються співчуття і біль.

Все ж нам із собакою було нелегко знайти житло. Дуже хочу, щоб всі зрозуміли, якщо хтось під обстрілами біжить із собакою на руках, то він рятує члена своєї сім’ї.

Взагалі питання про те, чи рятувати своїх тваринок, навіть не має виникати. Справді, вибір існує, але якщо можна врятувати чиєсь життя – робіть це.

 

Христина Ткачук