ЕКСКЛЮЗИВНІ ІНТЕРВ'Ю

#FREESENTSOV: Політв`язні на боці правди

#FREESENTSOV: Політв`язні на боці правди

Століттями українці боролися за власну незалежність і продовжують відчайдушно відстоювати власні права в умовах гібридної війни з країною агресором – Російською Федерацією. Хтось зі зброєю на передовій, хтось серцем та душею у волонтерстві, а хтось по ту сторону барикад у нерівному протистоянні з ворогом ризикує назавжди залишитися інвалідом. Їх близько ста – сучасних українських політв`язнів.

Нам пощастило поспілкуватися з прикарпатськими довгожителями, які пережили радянські концтабори. Вони відверто розповіли про власну історію боротьби з московською жорстокістю, а також висловили співчуття та побажання українському режисеру Олегу Сенцову, незаконно засудженому Кремлем до 20 років ув`язнення у колонії суворого режиму. Про біль та сльози, друзів та недругів, ненависть та щирість у розмові з Михайлом Муликом, Іваном Середюком та Стефанією Костюк. 

Михайло Мулик  – 98-річний почесний громадянин Івано-Франківська, ветеран дивізії Галичина, голова станиці Галицького братства вояків УД УНА “Галичина”.  

Ви знаєте, хто там не був, той не повірить.(посміхається) У воєнний час я два роки перебував у московській тюрмі, камері з кримінальниками. Спали ми сидячи, на підлозі – так багато було людей. Важив я 45 кілограм, бо давали 350 грам хліба на добу, мокрого такого – потиснеш – вода тече, і більше нічого. Доводилося їсти похапцем, бо по-іншому злодюги могли вкрасти. А так, хто вже вкраде, якщо я з’їв?(сміється) Щоб напитися свіжої води, цілу ніч стояли в чергах, аби вийти на вулицю і щось робити, бо по-іншому не давали. Мене засудили на 10 років заслання і 5 років позбавлення громадянських прав. Пам`ятаю, як хотів пошвидше вже відправитися до Сибіру.


“Там де Макар телят не пасе”

Табори знаходилися біля Воркути. Нас набили в машини, як оселедців, в куфайках і гаптованих штанях, і везли хтозна-куди по Москві. Пізніше під конвоєм погрузили у товарні вагони з-під цементу і сказали, що прямуємо туди, “де Макар телят не пасе”. Дивлюся з часом через ущелину вагону і кажу: “Та певно, де Макар теля буде пасти, як тут такий сніг?”(посміхається)
Коли приїхали, нас виставили напоказ і продавали, як турки козаків колись. Купці вибирати собі сильніших і вправніших. Я доходяга був. Коли спитали: “А що ти вмієш робити?”, то згадав, що будучи полоненим, працював на шахтах. Вирішив сказати, що з мене хороший столяр. Дали мені робити тачку, я десь, щось у когось підглянув, непогано вийшло, а потім й сам навчився майструвати. Через п’ять років тато якось мене запитує: “Що ти робиш?” Я кажу, що будую, а він: “Та що ти брешеш, ти вдома топорища не міг в руки взяти”. Я дійсно став хорошим спеціалістом.  Якось набирали людей в жіночу колонію на коровники. Я і там збудував два будиночки.


“То вам не курорт. Ми вас сюди загнали, щоб ви поздихали, бо радянську владу не любите”

Я завжди казав: “Мене най хоть на місяць відвезуть, я буду говорити українською і залишатися українцем”. Одразу чесно розповів, хто я є, і що йшов до дивізії воювати за незалежну Україну. Тих, які від чогось відмовлялися, лупцювали, заганяли в ізолятори. Туалет був там, де жили і спали. Їсти давали, ніби-то четверту норму, але, капуста квашена, наприклад, була чорна, гнила. Білою гостили лише начальство. Посуд – банки з-під американських консерв, зупи всі один в одного крали. Знущалися над людьми, що ще сказати. Одного разу ми підняли бунт, приїхав майор з Москви, прямим текстом сказав: “То вам не курорт. Ми вас сюди загнали, щоб ви поздихали, бо радянську владу не любите”.

 


“Люди помирали, а ми змушені були це приховувати з розрахунком на ще одну мисочку каші”

Насправді, все завжди залежало від людей. Там бували різні. Такі, що за чашечку зупи готові були продати, так звані сексоти, які спеціально весь час крутилися навколо тебе, а були навіть слідчі порядні. Мені одного разу в документах дописали, що я закінчував диверсійну школу. Завели на мене нову справу, проводили повторні допити, і був там такий капітан Ширяєв, змушував мене підписуватися, але я не хотів визнавати неправди. Тоді він привів з собою здорового бандюгу, зі своїх, звичайно, і пригрозив: “Невідомо, як ти в таборі відбудеш термін, а так ми тобі нирки відіб’єм”. Потім сидів сам в камері, охоронець приніс мені їжі і сказав, що лишню порцію віддасть, але попередив, що можу занедужати, бо то все було не свіже. Лікування, як такого не було.  Люди помирали, а ми змушені були це приховувати з розрахунком на ще одну мисочку каші.


“Де б я міг подумати, що виживу і доживу до таких літ”

Навіть не знаю, що мене врятувало. Декілька раз я відчував дихання смерті на своїй потилиці, проте виживав. Я не курив, не було потреби продавати хліб, аби тютюну купити. На кухні міг щось відремонтувати, допомогти. Люди мене шанували, бо я показав себе порядним. У таборі найважливіше – пристосуватися. Вміти правильно себе поставити. Знати, як жити.


“Наші і котика, і песика жаліють, а для них і людське життя нічого не варте”

Ми маємо справу зі справжньою бандою. Нас нищили 300 років, закидали по тюрмах – невинних, молодих, щоб не множився український люд. Наші і котика, і песика жаліють, а для них і людське життя нічого не варте. Так сталося і з Олегом Сєнцовим – його задурно судять. Бажаю йому сил та здоров`я. Ми повинні пам`ятати, що європейська нація – не бандитська. На світі є міжнародні закони і їх треба виконувати. Путін не є порядний керівник, він не піддається світовим правилам, і ми від цього страждаємо, але головне – не полишати надії і боротися. На жаль, голодування тут не допоможе. Наша влада повинна рятувати людей. Працювати для держави, а не для кишені. Треба залишатися ідейними, і тоді, я впевнений, ми переможемо.

Іван Середюк – ветеран братства ОУН-УПА

Я навчався у фізкультурному технікумі в Івано-Франківську. На останньому екзамені, в аудиторію зайшли чотири мужчини в цивільному і почали розпитувати за мене. Я якраз все написав, здав і повернуся за столик. Вчитель, який приймав екзамен, сказав, що я вже звільнився, і мене забрали. Супроводжували по двоє спереду і ззаду. Ми приїхали до гуртожитку, вони влаштували обшук – перевернули, перетрусили все до граминки.(розповідає зі сльозами на очах)
Я запитав, в чім власне справа, на що мені повідомили: “Ви арештовані за підозру в проведенні політики проти радянського устрою”. Повитягували з моїх черевиків шнурівки, забрали пасок і повезли до Станіслава в КГБ. Закинули в одиночку в камеру, і я просидів так 6 днів. Потім мене викликали на допит до слідчого. Того ж дня був проведений обшук у моєму сільському помешканні. Вони знайшли книжку з історії України, віденського видання, “Сільський господар” і дитячу книжечку “Запорізький склад”, у якій на другій сторінці був намальований тризуб. 3 місяці я пробув під слідством, далі був суд. Мені пред`явили ці книжки, мовляв приносив їх у технікум і роздавав друзям. Від адвоката я відмовився, але сам все заперечував. Засудили мене до 10 років таборів і 5 років висилки.


“Тероризували – спеціально годували дуже солоним оселедцем, а води не давали”

У Львові, на Підзамче у воєнних казармах зібрали – 10 000 юнаків. З них 2 000 дівчат і 8 000 хлопців. В той час якийсь студент зарубав письменника Галана, бо він виступав проти католицької віри, націоналістів та партизанів. Уряд розпорядився арештувати всю не спілкову молодь і відпрравити етапом на Урал, аж за полярне коло. Нас погрузили в товарняки. Тероризували – спеціально годували дуже солоним оселедцем, а води не давали. Привезли на лісорозробки. Мороз – 24 градуси, наші речі всі позабирали, дали якісь старі куфайки і валянки. Поселили в бараки, де раніше тримали німецьких полонених. 3000 людей потрапили сюди, у казармі по 120 чоловік. То були довгі двохярусні нари, великий коридор. Підйом влаштовували о 6 ранку, на сніданок подавали кусок хліба і відправляли на роботу. Вишиковували на плацу по 100 чоловік, оточували кругом охороною та собаками і провадили в Тайгу на лісоповал. Тоді ще не було ніякої механізації, працювали пилками естонського виробництва. То був, так званий, лучок. Стаєш на коліна, прокидаєш сніг і рубаєш.


“Мені зробили унікальну операцію, яку і до тепер ніхто не може повторити”

Пропрацював я так майже рік. Від важкої праці та недоїдання у мене осунувся шлунок. Гнила капуста, дві сушені, переморожені картоплини, прісний чай та ніякого м`яса – зробили свою справу. Я потрапив до лікарні. Зі мною в палаті  був німецький лікар, майор медслужби. Так як я трохи “шпрехав” німецькою, нам вдалося знайти спільну мову. Він сказав, що у мене добре серце, я переживу операцію. Нам потрібна була плацента від породілі з моїм резусом крові. Я 2 тижні пролежав в очікуванні, бо належного лікування там все одно не було. Переваги тільки в тому, що на роботу не ходиш і харчі тобі дають трохи кращі. Так співпало, що в одного з охоронців жінка народила. Мені зробили унікальну операцію, яку і до тепер ніхто не може повторити. Він підсадив мені шлунок. На 5 день зняв шви і пообіцяв, що до кінця життя я не буду мати претензій до цього органу. На щастя, так і сталося.(посміхається)


Армагедон і ультиматум

Одного разу до нас підсилили жульню – засуджених кавказців. Вони себе ставили, як злодіїв у законі. Якось ми прийшли ввечері з роботи, а вони захопили столову, влаштували сабантуй – поїли кращу їжу, понапивалися чифіру, охмеліли і не хотіли нас впускати. Один мій товариш до них пішов, вони встромили в нього ножа і викинули трупа через вікно. Але ми також не прості. Надворі під столовою стояла бочка солярки. Ми вилізли на дах, пробили стелю, залили приміщення, і підпалили. Влаштували їм армагедон. Коли вони через вікна почали втікати, ми їх один за одного “хлоп-хлоп” на коли. Зі ста 30 на смерть положили. Столова згоріла вщент. Це був час концтабористських повстань. Ми тоді й свій ультиматум висунули. Вимагали, щоб у нашу політичну зону жодну наволоч етапом не провадили; аби дозволили більшу кількість посилок на рік, ввели госрозрахунок і платили гроші за роботу. Через тиждень приїхав заступник прокурора по таборах, і ми підписали всі документи – 3 посилки на рік і госрозрахунок – 60 карбованців на місяць. На той час це були великі гроші. За рубель можна було купити 6 буханок хліба. На прохідній поставили будку, вже можна було собі пряники, цукор або чай купити.


“Боротьбу проти комунізму треба і в таборах провадити”

Після операції я став обліковцем і мені дали полегшену роботу. Почав займатися документацією та обліками – фіксував та записував об`єм роботи. Мене називали “канторською крисою”. (сміється) З часом я заробив хорошу репутацію, і мене зробили майстром лісорозробки. Тоді таким як я було заведено мати шестірку. Моєю став синок майора московського відділу міліції – сидів за насильство 12 років. Все мені допомагав, прислужував. Я мав його, як свого сина, а натомість його батько був приязним до мене. Як отримували посилки, то я вже мав підкормку. Коли приїздив, завжди запрошував, як вийду, до себе в гості, а я за малого наряди закривав. Все ж таки, боротьбу проти комунізму треба і в таборах провадити. Система тоді була така –  є виробіток 121% – тобі день за два зараховують. Ми відправляли ліс вагонами в Солекамськ, договорювалися з латишами щоб вони мені щомісяця давали ефективну квитанцію на 2000 кубів. Таким чином і закривалися наряди. Протягом року ми звільнили достроково приблизно 320 чоловік. Трохи згодом був пересуд, мене реабілітували і через місяць я вийшов на волю.  


“Віра здатна врятувати людину”

Пережити полон на чужині – нелегко. Я глибоко співчуваю Олегу Сенцову. Хочеться побажати, щоб український уряд доклав максимум зусиль аби вибороти для нього свободу, а йому – здоров’я, сил, мужності і віри. Віра здатна врятувати людину. Я в свої молоді роки вірив, що доживу до цих днів і зможу вільно висловлюватися, не озираючись, що хтось стежить. За таку можливість – Слава Ісусу Христу і Слава Україні.

Стефанія Костюк (подруга «Марта») – зв’язкова, розвідниця, кур’єр для спецзавдань при Крайовому проводі ОУН.


“Мене в Карпатах взяли поранену – рука перебита, кров бухкає з грудей”

Коли стало зрозуміло, що на мене полюють більшовики, полковник з позивним “Грім” зарахував мене в похідну групу на Схід України. Я була страшенно вимучена недугою, задрімала і прокинулася вже від вибуху.  Хлопці забрали у бункер в печерах. Я трохи підлікувалася, вийшла, підійшла до завідуючого полоненими. Він більше не міг мене переховувати, тому відправив до свого батька. Пізніше я змогла домовитися з нашими по підпіллю про транспортування для себе. Коли мої товариші поклали мене на сані, накрили, щоб не видно було, і ми від`їхали, метрів на 10, одразу ж почули крик: “Стояти! Не рухатися! Де поранена?!” Мене в Карпатах взяли – рука перебита, кров бухкає з грудей.  Я лежу, до мене підходить страшний, рябий чоловік, ловить за груди так, що у мене мимоволі аж вихопилося: “Ой, мамо!”. Тоді він кинув мене, провів до хати, наказав напоїти  молоком, і повів з собою. З раною я потрапила до тюремного лікаря. Він був кубанцем, дуже багато мені допомагав. Наші жінки, косівські, які там працювали, навіть шматка хліба чи ковтка води не дали, а він приносив бутерброди під подушку, і лиш просив тихенько: “Дивись тільки, щоб обслуга не побачила”


“Самі привозите зі слідcтва поламаних, побитих дівчат. Яке ви маєте право нас судити?”

На суді я була першою жертвою нового, молодого слідчого. Він приїхав з Києва, дуже хотів показатися. Мене судили окремо від усіх. Маючи за собою певний досвід у службі та розвідці я знала, як правильно себе поводити. У них не було на мене нічого конкретного – ніяких осіб, імен, позивних. Коли мені надали слово, я не довго думала, казала те, що мала на серці: “Ви нас називаєте сволочами? А самі привозите зі слідцтва поламаних, побитих дівчат. Яке ви право маєте нас судити?” Присутні оскаженіли. Засудили мене на 20 років каторги та додали ще й 10 днів карцера за виступ на суді.
То була маленька камера: до стіни дошка прикріплена, невеликий конус з водою і все. Хоч стій, хоч падай. Приходить на другий день секретар суду, каже, що не всі згодні з призначенням і пропонує написати оскарження в Київ. Я його три дні наганяла. Потім це дійшло до мами. Він приніс мені від неї листа, і я її благаннями погодилася написати. Через місяць мене викликали – прийшло підтвердження з Києва, що мені знімають 10 років. Я підписалася, але у мене різко вирвали документ і забрали. У табори відправили зі старим терміном. 


“Вона збиралася в дорозі мені очі вирізати. То була страшна війна”

Коли мене направили до Львова, я зв`язалася там з однією бандиткою. Льоля Лєбєдєва звалася. Вона у таких умовах народилася і жила. Нічого, окрім тюремних стін, не знала. Коли дівчат з районів привозили на пересилку її банда збиралася і грабувала їх. Я це коли зрозуміла, не змогла змиритися. Скликала наших й стала відчитувати, що не можна дозволяти нікому, щоб зі своїми так обходилися. Ми пішли одна на одну групами. Солдати з нас реготали, а ми з нею як щепилися, я порвала їй гипюрову сукенку.(посміхається) Мені пізніше передали, що вона збиралася в дорозі мені очі вирізати. Ми з нею в одному вагоні їхали. То була страшна війна. Добре, що у сусіди попалися доярки з коломийщини – старші, розумні жінки, взяли мене під опіку. Вже потім вона дуже хотіла зі мною говорити і, ви знаєте, коли я їй все розказала, це була для мене страшна дивина, але вона відчула історію, змінила своє ставлення. Пізніше, коли я вже потрапила у камеру, де в більшості сиділи вбивці-чоловіки і їх годували бараниною та телятиною, а мені шкодували шматка хліба, Лєбєдєва віддала наказ відгодовувати мене по-людськи. Я почала харчуватися кониною, поправилася, всі одразу помітили, почали розпитувати, підозрювати, але необхідно було пам`ятати, що будь-які зв`язки максимально трималися в таємниці.


“По дорозі в табір я була одна дівчина серед сорока хлопців”

Ми зустріли страшного, жорстокого начальника лагерів. Я його зацікавила своєю сварливістю та сміливістю. Він відвів мене до бараку і на прекрасній українській мові попросив розказати, що в нас відбувається. Я розповіла. Він попередив, що ми йдемо в дуже важкий табір, до жорстокого командира. Порадив написати у Київ, аби ще раз надіслали підтвердження про зняття судимості, і черкнув на клаптику паперу свої координати, попросив повторити кілька разів і спалив, наголосивши, що про цю розмову ніхто не повинен дізнатися. Стеценко була його фамілія.


“Кому розкажеш, не повірять, але то були цікаві історії”

Коли ми приїхали відбувати покарання мій керівник інакше як наволоч мене не називав. Я майже не вилазила з карцеру – їла по 300 грам хліба і пила склянку води на день. Було важко, багато хлопців померли від скруту кишок. Якось я познайомилася з лікарем, непоганий такий латиш, розповіла про свою ситуацію. Він порадив повідомити Стеценку. За його наказом мене викрали прямо на очах мого ненависника. Привезли в спецтабір, де тримали всіх і всіляких. Я була зовсім зморена, але щаслива, що зустрілася зі своїми дівчатами, ми завжди підтримували одна одну. Одного дня на плацу вишикували весь табір, викликали мене на середину. Дивлюся – Стеценко. Він повідомив, що прибуло підтвердження про зняття мого терміну, привітав і вручив мені документ. Я тихенько подякувала, щоб не показати, що ми знайомі. 


“Я відчувала свій кінець”

Я ніби молода була дівчина, росла, але до роботи не могли загнати, бо я інвалід. Все таки осколок після вибуху залишився всередині. Приїхав до нас лікар з Москви оперувати. Мене прив`язали до столу, без будь-якого знеболення витягли осколок і без промивки зашили. Через місяць пішло зараження крові. Дівчата мої ходять, ридма ридають навколо мене, а я вже ледь притомна –  ні говорити, ні їсти не можу, відчуваю, що це кінець. Тоді приїхав до нас з Ленінграду дуже розумний мужчина – лікар. Одна наша дівчинка стала працювати у нього медсестричкою. Вона розповіла йому про мою біду і він взявся мене лікувати. З мене висмоктали більше трьох літрів чорної гущі, печінки не було взагалі. Вони витягли все з кишечника і перемили, а потім ще місяць старанно виходжували. Пізніше мене направили в іншу лікарню. Дівчата намовили аби я йшла в каптьорку приймати посилки. Одного дня нам доставили прекрасні килими, але їм на заміну одразу принесли рвані. Я відмовилася обмінювати, і мене етапом відправили працювати на БАМ. Там було багато наших і російських жінок. Ми з ними постійно думали, як визволитися. Будували плани, як відійти від Росії, змінили своє відношення до всього, що відбувалося. Нам не доводилося повставати, найспекотніші бойкоти відбувалися в Караганді. В наших місцях все проходило набагато спокійніше.


“Дівчата на колінах повзли до тих клумб, бо ніколи раніше такої краси не бачили”

Я з інвалідністю нічого фізично важкого робити не могла. Деякий час щипала слюду – паскудна, грязна робота, але нам пощастило з керівництвом. Ми зі знайомою робили скриньки, а дружина нашого начальника була українкою. Він до нас приязно ставився. Коли роботу приймав багато на що дивився крізь пальці. Одного разу, як збирався їхати до Львова, то цікавився, що нам привезти. Дівчата кричали, що хочуть книжок, то він навіз багато різної літератури. Подекуди не дуже прихильної до радянської влади. А ще подарував насіння квітів. Ми понасаджували, а воно як зацвіло, мало неземний вигляд. В Караганді в той час йшла війна між начальством і лагерняками. Останніх всіх відправляли до нас. Дівчата на колінах повзли до тих клумб, бо ніколи раніше такої краси не бачили.


“Твоя наволоч згвалтувала мою кицьку”

Якось підкинули нам через кормушку котика. Я тоді працювала в столярці, робила підставки для посилок. Забрала його собі. Ми з товаришками трохи його підгодовували. Взимку я відігрівала його в бараці. У нас там була культбригада – майже всі дівчата зі Львова. Вони почали його переманювати. Коти, самі знаєте, які натури, десь краще нагодували і він мене кинув. Одного дня після пересилки на подвір`ї було досить багато народу. Чую вереск, вибігаю глянути, що сталося, а на мене жінка з кулаками летить. “Твоя наволоч згвалтувала мою кицьку”. Я їй кажу, що тут ні до чого, а вона все одно хотіла зі мною битися. Кіт кмітливим і моторним виявився. Через паркан, по слупі на гульки втікав. Жінки, що в таборі працювали, жартували, що то газда на все село. До його появи в них було тільки кілька кіточок, а опісля в кожній хаті по декілька кошенят.(сміється)


“Хоч ти й бандерівська наволоч, але своя людина”

Під кінець мого покарання я потрапила у табір, де організовували вишкіл і було дуже багато лікарів. Одній з них я сподобалася, і вона почала горнути мене до себе. Якось повідомили, що везуть з таборів 30 дітей-інвалідів. У лікарні на той момент був корпус латишів. Нам виділили барак. Хлопці його облагородили, дівчата керували процесом. Дружині головного лікаря це дуже сподобалося. Коли приїхав етап ми жахнулися: матері скрючені, маленькі, зате вимальовані, як ляльки, а  діти всі в страшних чераках. Ми їх розмістили і чекали наказів від керівництва. Жінок в першу чергу відправили помитися та переодягтися. Спочатку проти нас бунтували, але коли малеча стала оговтуватися від недуг, прийняли. Це був 8 рік мого заслання. За мої старання головна лікарка допомогла мені. Вона написала листа до Москви, і з її легкої руки мені зняли ще рік таборів. Коли мене звільняли, усі дівчата зібралися на порозі. Льоля Лєбєдєва провела мене до виходу, взяла за руку і сказала: “Хоч ти й бандерівська наволоч, але своя людина”.(посміхається)


“Політв`язні повинні працювати у напрямку правди”

 

Шкода, що до сьогодні ми маємо ту ж проблему, що й багато років тому. Важко спостерігати, як цілеспрямовано винищують цвіт нації. Олег Сенцов ні в чому не винен, і я бажаю йому завжди залишатися на боці правди. Політв`язні повинні працювати у цьому напрямку. Нам потрібно позбуватися московського впливу, формувати національну свідомість населення і відстоювати інтереси та героїв своєї держави. Беріться за роботу, розбудовуйте Україну, а не домагайтеся чогось грандіозного від уряду. Будьмо свідомими та відповідальними громадянами своєї країни!

 

Роксолана БЕЛЕЙ

Сподобався матеріал? Поділись ним з іншими:

Схожі записи

Залишити відповідь

МИ В СОЦМЕРЕЖАХ

КОНТАКТИ

м. Івано-Франківськ
вул.Галицька,22

Приймальня: тел.: (0342) 77-61-28
Email: trcvezha@gmail.com

Social media & sharing icons powered by UltimatelySocial