Франківка в Голлівуді Оксана Лада: “Я вирішила, якщо мене не відпускають в Київ, поїду ще далі. І полетіла в Америку”

Українська акторка, яка стала відомою в США завдяки виконаній ролі в серіалі “Клан Сопрано”. Саме так пишуть про українку Оксану Ладу (справжнє прізвище Бабій). 

Американська акторка Оксана Лада виросла в Івано-Франківську. Закінчила одну з міських шкіл і вступила в університет. Але, як зараз зізнається, завжди прагнула бути акторкою. Це бажання підштовхнуло її на дуже кардинальний крок – в середині 90-х переїхати в Америку і там стати голлівудською зіркою. А мрії, як ми знаємо, мають здатність збуватись. 

Здавалось би ще одна історія фарту і різкої популярності. Але не в цьому випадку. Акторка, яка пізніше зіграє ролі в понад 20 американських серіалах та фільмах, починала свій шлях в Америці із роботи офіціанткою. 

Про нелегкий шлях від української студентки до голлівудської акторки, про перші ролі та зйомки, наслідки першої популярності, переживання щодо війни в Україні та поїздки до Івано-Франківська – про це та інше читайте далі в ексклюзивному інтерв’ю з американською акторкою українського походження Оксаною Ладою. 

– Ваше дитинство і юність проходили в Івано-Франківську?
– В Івано-Франківськ я переїхала із Чернігівської області, коли мені було 9 років. Спочатку навчалась в школі №10, а потім мене перевели в школу №20, яку я власне і закінчила. Після школи вступила в Івано-Франківський національний технічний університет нафти й газу на спеціальність інженер-економіст. Але вже через 2 чи 3 роки, не пам’ятаю точно, вирішила, що це не для мене і покинула навчання. Хоча вчилась я досить непогано, і, думаю, була б з мене хороша економістка. Все ж це було для мене нудно і нецікаво.

– Тоді ви розуміли, що хочете пов’язати своє життя з акторством?
– Я хотіла поступити в Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого, мене навіть взяли пізніше. Я ще в школі часто була залучена у театральних гуртках. Потім писала вистави для молодших дітей в школі. Завжди хотіла бути в такій театральній сфері. Мене навіть направили на навчання в один із театральних університетів, але батьки були проти. Казали, що їм не треба в сім’ї акторів (сміється). Вони хвилювались за мене, хотіли, щоб я була поруч, ще й в нашій сім’ї ніколи не було акторів, більше інженерів. Тому саме батьки наполягли, щоб я вступила в Івано-Франківський національний технічний університет нафти й газу. Але ж в мене дуже впертий характер, тож я вирішила, якщо мене не відпускають в Київ, поїду ще далі. І полетіла в Америку.

– Як батьки все ж сприйняли таке ваше рішення?
– Дуже недобре. Їм було тяжко, і, відверто кажучи, я досі себе картаю, що так радикально вчинила. Складно було їм і нелегко мені. Я позбавила себе підтримки від батьків на досить багато років. Тоді ще не було можливості спілкуватись на камеру, нічого не було.

– Чому саме Америка?
– Бо в мене тут був знайомий. Я поїхала навідати його і мені дуже тоді сподобався Нью-Йорк. Я відчула, що хочу жити тут. Повернувшись додому в Україну, я ще близько двох років провчилась в університеті й остаточно вирішила переїхати в Америку. Напевно, я хотіла побачити світ.

Хоча в університеті теж цікаво було вчитись. Саме тоді активно поширювалось все проукраїнське. Я ходила на студентські проукраїнські збори.

– Як почався акторський шлях українки в Америці? Що вам доводилось пройти, щоб зарекомендувати себе там?
– Моє перебування в Америці почалось із роботи офіціанткою. Тоді ще я не розмовляла англійською, не було багато коштів із собою. Зараз я не рекомендую так робити. Але тоді я відчувала бажання, наполегливість, можливо й певний авантюризм. Згодом я грала в аматорському театрі української діаспори. Ми їздили з ним у Чикаго на гастролі. Цей театр був організований ще українцями, які переїхали сюди після Другої світової війни. А коли я долучилась до нього, то в театрі вже грали діти тих людей, вони теж знають українську і підтримують традиції. Через деякий час я стала акторкою авангардного театру в Нью-Йорку, який теж очолювала українка. Але в цьому колективі вже були й американці, він не був українським. Взагалі в акторській сфері в Америці досить велика конкуренція, складно пробитись. І все це робилось роками.

В Америку я приїхала наприкінці 1994 року, а першу кінороль в серіалі “Клан Сопрано” я отримала в 1998 році. Звичайно, я спілкувалась англійською, але з акцентом. Проте, їм і потрібна була акторка з акцентом.

Після цього почала навчатись у відомих акторів, це напевно мені допомогло. Зокрема брала уроки у Вінна Гендмена. Так сталось, що серіал став досить відомим. Я й не сподівалась.

 

– Як відбувались перші зйомки?
– Я дуже хвилювалась. Також щодо мови турбувалась. До того ж бентежно було, бо я знімалась із відомими американськими акторами. В мене були думки, чи я справді зроблю все так, як потрібно. Я перфекціоністка і тому часто прискіпливо ставлюсь до себе. Я не рекомендую так робити. Було лячно, але актори допомагали, продюсер підтримував, йому подобалась моя акторська майстерність. Коли пишуть такі серіали, то творча група не продумує усе до кінця. Вони дивляться, що актор може дати й потім можуть дописати йому ще епізоди. Думаю, я продюсера надихнула на те, що він моїй героїні теж додав епізоди. Спочатку мені пощастило отримати цю роль, а потім я її заслужено втримала і виконала.

 

 

– У фільмі ви зіграли росіянку. Як тоді ви ставились до цієї ролі? Зараз погодились би на неї?
– Наприкінці 90-х мене найбільше дратувало, коли я казала, що з України, а мене перепитували чи це росія. Я завжди заперечувала, мене дуже нервувало це. Навіть пригадую, коли я ще жила в Прилуках, мене мама віддала в україномовну школу. Багато знайомих казали їй, що вона псує мені майбутнє. Тоді вважалось, що престижніше навчатись в російськомовній школі

Я грала жінку, яка родом із Грузії, тому тут не можна казати категорично. Зараз тенденція в Америці така, що такі ролі пишуть під українок. Вже можна побачити героя Петренка, Катерину якусь.

– Після цієї ролі як змінилось ваше життя?
– Все ж це не надто змінило моє життя. Не було такого, що в одну секунду я стала великою зіркою. Та й загалом я себе такою не вважаю. Я багато працювала, в мене були й на телебаченні, в кіно якісь епізодичні ролі. Тоді я не стала великою голлівудською зіркою, бо, мені здається, біля мене не було правильної команди. Цей вагомий чинник я тоді чомусь пропустила. Успіх звичайно був, мене впізнавали. До речі, від такого я навіть трішки ніяковіла. Я була не готова до популярності. Мені подобається грати, зніматись, але впізнаваність мене іноді навіть дратувала. Тільки з роками навчилась це правильно сприймати.

Потім я три роки в Лос-Анджелесі жила. Закинула на деякий час акторство, переїхала в Європу. Моя кар’єра була на паузі, я подорожувала, але вже під час пандемії повернулась в Америку.

– Після повернення знову зайнялись акторством?
– Так. Я спродюсувала фільм, знову почала шукати нові проєкти. Зараз я мала їхати в Гельсінкі зніматись в кіно, але в нас почались страйки, тому декілька проєктів я втратила.

– Пригадайте, які були ваші перші дії, коли ви дізнались, що в Україні почалась війна?
– Мені кілька днів до того багато знайомих американців казали, що це станеться. Я тоді не цікавилась українською політикою, бо не могла сприймати те, як корупційно все відбувається. Десь в середині лютого я поїхала в Лос-Анджелес і весь час відчувала якусь тривогу. Я дуже інтуїтивна. Почали телефонувати знайомі, казати, що почнеться повномасштабна війна, але я вважала, що це зачепить Східну Україну. Коли я повернулась в Нью-Йорк, якраз в ніч 24 лютого я дивилась американські новини й там сказали, що росія здійснила ракетний обстріл України. Я телефоную мамі, кричу, що Київ бомблять. Далі зателефонувала сестрі, кажу те саме, а вона відповідає, що вже і в Івано-Франківську впали ракети. В мене почалась паніка, я зранку вибігла на мітинг, де зібрались українці. В мене, як в українки, взяли інтерв’ю на каналі ABC.

В перші дні війни, я тут потрапила на один захід, де мій знайомий американець сказав мені, що за 2-3 дні все закінчиться: росіяни захоплять Київ, скинуть владу, України вже не буде. В мене були такі неприємні відчуття, ніби ти один серед людей, які тебе не розуміють. Я відповіла, щоб він не недооцінював українців, бо вони будуть боротись. Через деякий час ми знову зустрілись із цим чоловіком і він сказав: “Оксано, ти мала рацію”.

До того ж я дуже хвилювалась за свою бабусю, яка живе під Києвом.

– У вас є родичі чи знайомі, які зараз на фронті? Ви якось підтримуєте з ними зв’язок?
– Моєї двоюрідної сестри чоловік на фронті з 2014 року. Вже двічі був поранений. Мого двоюрідного брата вбили на війні, він був підполковником. Багато моїх однокласників з Івано-Франківська теж зараз воюють і я підтримую їх матеріально.

Я направляла гуманітарну допомогу, організувала передачу нового дитячого одягу для українців, які постраждали від війни. Сподіваюсь все потрапило до українців. Тож війну я теж відчуваю.
Майже рік я не могла оговтатись від того, що почалась війна. Я й не думала, що таке може трапитись. Дуже хвилювалась за батьків, сестру, які досі живуть в Івано-Франківську.

Думаю, ця війна і через те, що українці досі не визначили себе як націю. В мене дуже патріотична сім’я, особливо тато. Я виросла на спогадах моїх бабусь і дідусів про повстанські часи. Пригадую, я завжди говорила українською, а мене дратувало, що мої знайомі, родичі, які переїхали в Київ, почали спілкуватись російською. Чесно кажучи, я деякий час навіть рада була, що виїхала, бо мені було боляче дивитись, що відбувається в Україні.

– Як часто ви буваєте в Івано-Франківську? І чи не лячно було приїздити в час війни?
– Коли я жила в Європі, то часто бувала вдома. Потім почалась пандемія і мої поїздки припинились. І ось я запланувала поїхати в травні 2022 року, але в лютому почалась війна. Вже цього літа я побувала в Івано-Франківську. До того я не була тут 5 років.

– Відчували страх перед поїздкою, адже в країні війна?
– Страшно не було, бо я розуміла, що все ж на Захід України прилітає не так часто. Але я пам’ятаю ті відчуття, коли ми перетнули кордон України. Це було розуміння незахищеності – дуже дивне відчуття. Звичайно, я і раніше знала про війни, які відбуваються в інших країнах, але якщо ти на собі це не відчув, то не маєш справжнього розуміння цієї трагедії. Після приїзду мені було дуже незвично спати, коли лунає сирена.

– Які місця в Івано-Франківську для вас є особливими?
– Драмтеатр, наприклад. Я ж ходила туди часто, дивилась вистави. Також сквер “На Валах”. Я дуже часто ходила через нього в університет. Ця дорога завжди мені згадувалась. Звичайно, ще центр Івано-Франківська. Зараз місто розбудували і з деяких місць я навіть не впізнаю його. Але саме центр, як все облаштували, ті кав’ярні, мені дуже подобається.

– Як зараз ваші колеги ставляться до війни в Україні?
– Ви уже звикли до подій і тут вже люди звикли. Мене це лякає, бо не можна звикати до війни. На початку всі активно допомагали, а зараз кажуть, що все довго тягнеться. Звичайно, підтримують, але думки вже починають відрізнятись. Мені доводиться часто пояснювати правду. Я – пацифістка. Мені не подобається проводити політичні дебати, але доводиться.

Тим більше зараз в Америці свої занепокоєння. Скоро вибори й громадяни дуже поділились у своїх поглядах.

– Ви слідкуєте за українським кінематографом?
– Чесно кажучи, я не надто слідкую. Нещодавно я ходила на фільм “Клондайк”. Режисерка Марина Ер Горбач зняла його у 2021 році. Минулого року цей фільм висунули на номінацію “Оскар”, але знаємо, що виграв інший фільм. Думаю, багато людей має побачити цей фільм. Його сюжет повертає до подій 2014 року. Щиро рекомендую це кіно.

Якщо сюди приїжджають українські сценаристи, то я маю з ними зв’язок, але не маю професійних знайомств в Україні.

– Якби вам запропонували знятись в українському фільмі, ви б погодились?
– Так, із задоволенням. Я ж українка. В майбутньому я б хотіла бути ближче до України, робити якісь спільні проєкти. А зараз я тут і допомагаю як можу.

– Зараз ви себе відчуваєте американкою чи українкою?
– Я вже довго проживаю в Америці, асимілювалась, тому і відчуваю себе тут американкою. Після переїзду, кілька років я не пов’язувала себе з Україною. Мені не подобалось те, що відбувається в нас в країні.

Все ж звичайно, українкою я теж себе відчуваю. Я виросла в Україні. До того ж мої дитячі роки проходили за розмовами бабусь і дідусів про повстанські часи.

– Над яким фільмом ви працюєте зараз?
– Деякі проєкти відклались, але ми ще завершуємо роботу над фільмом, який я спродюсувала і власне виконала там одну з ролей. Кіно про жінку з України, яка приїхала в Америку і, щоб отримати громадянство, вступила в ЗС США. Почали знімати цей фільм за рік до війни в Україні. Зараз маємо зняти ще одну дуже велику сцену і тому чекаємо закінчення страйків, щоб продовжити роботу.
В Америці є така проблема, що коли ти великий, впізнаваний актор, тобі всі двері відкриті. А от середнім акторам важко, їхня робота дуже низько оцінюється.

– Яка ваша омріяна роль?
– Я б хотіла зіграти супергероя (сміється). В мене всі ролі були драматичні, реалістичні. А мені зараз цікаво знятись в чомусь казковому, легкому. Думаю, я була б чудовою феєю чи королевою в казці.

 

Христина Ткачук