За питанням української мови криється дещо глибше. Мораль, громадська свідомість, нація, коріння. Для чого українцю його мова, на чиїх працях варто навчатися та що було б, якби кожен громадянин усвідомлював важливість мовного питання. Про все це, та більше поговорили із українським мовознавцем, політичним та громадським діячем – Іриною Фаріон.
– Яким літературним проектом зараз займаєтеся?
– Зараз я творю проект «Від книги до мети». Мій проект народився на Форумі видавців 2011-го року у Львові, коли на презентацію до геніального українського мовознавця Павла Павловича Чучки прийшло вісім людей, двоє з яких були журналісти та двійко аспірантів. Людина уклала найпотужніший словник власних імен, проте уваги була позбавлена. Зараз мені більшою мірою імпонують академічні заходи, бо академізм – це повернення до джерел, а джерело – це правдива сила.
– Як ви ставитеся до молодих українських письменників? Кого можете виділити?
– Я не особливо цікавлюся письменниками, які тільки вступають у літературу, оскільки у них не так просто відразу розгледіти щось вартісне. Мене цікавлять письменники настояні на часі. У своїх руках я хочу тримати ті книжки, які будуть безсмертні, мене не цікавлять книжки смертних.
Моїм улюбленим письменником є Мирослав Дочинець, Юрій Щербак, котрий зараз перебуває на етапі свого нового вибуху, Михайло Слабошпицький та Володимир Лис – це ті люди, з яких я черпаю енергію. Останнім часом мене цікавить наукова література. Дуже хочу у свій проект запросити Наталю Гуменюк, дружину Володимира Лиса, котра пише глибокі екзистенційні вічні речі. Віддати свою увагу та час легким творам я не можу. Мене цікавить фактографічна та документальна література.
Зараз за свій обов’язок маю максимально робити промоцію документознавчій літературі. Чому? Влада сьогодні системно вбиває академію наук через те, що там виросла ціла плеяда потужних джерелознавців-гуманітаріїв. Я втомилась від дилетантизму і від попсової літератури, тому потребую квінтесенції, яка називається «джерельна база». Щодо прози, то я знову повертаюся на ті кола з яких виросла, на кола класичної літератури, мені хочеться читати українську класику.
– Чи помітили ви тенденцію зміни мовлення в Україні в період війни?
– Дуже складно оцінити це, коли ти перебуваєш в середині процесу. Щоб оцінити красу картини потрібно відійти на відстань, тому я дуже обережна у констатації позитивних тенденцій. Я перейшла через все мовне пекло, на всіх рівнях. Можна лише констатувати, що сьогодні у мовній проблематиці маємо антагонізм і поляризацію, напевно це те, що народив Майдан. Він підсвітив яничарів, ту частину суспільства, яка розуміє, що мова – це не засіб комунікації, а неповторність кожного. Проте, всі підручники з української мови на перших же сторінках вказують, що мова – це функція комунікації. Франко говорив, що мова – це функція націєтворення. Більшою мірою суспільство цього не усвідомлює, бо в іншому випадку вони б ніколи не обрали таку владу.
– Як вплинула на вас політична діяльність?
– Політика зробила мене жорсткішою, за що я їй дуже вдячна, вона зробила мене скептиком. На жаль, влада перебуває у війні з українською мовою. Частина українського суспільства усвідомлює: чия мова – того і влада. Інша частина суспільства демонструє найвищий рівень плебейства та яничарства. Є такий вислів: «Сила нації та велич держави будуються мистецтвом і війною», – війну ми вже маємо, а найкраща форма мистецтва кожної нації – мова.
Невже так складно всюди і завжди, всупереч всьому говорити мовою своїх предків? У чому полягає проблема? Що це за дивовижний антифеномен «російськомовний українець»? Це все від плебейства, від опортунізму, компромісів там, де вони не можуть бути. Чому ми маємо війну в Луганській та Донецькій областях? Та тому, що там найбільшою мірою є мова окупанта.
– Які, на вашу думку, є шляхи викорінення цієї проблеми?
– Якось, у рамках мого проекту «Від книги до мети» відбувались презентації титанів, класиків Дмитра Павличка і Юрія Щербака. Я повідомила своїх студентів про подію, запросила їх прийти і доторкнутися до класика, а не витрачати своє життя на попсу. Мене здивували відгуки більшості студентів. У них був шок та здивування від того, що вони побачили перед собою живого класика. «Я побачив більше сили в 90-річному класику, аніж у собі, він дав мені урок, як любити свою землю», – це написав мені один із студентів. Потрібно навчитися розрізняти – де вода брудна, а де чиста. Щоб побачити де чиста, потрібно хоча б раз її напитися. Ось мій рецепт молодим людям. Коли мені кажуть, що молодь змінить країну, я завжди кажу, що країну змінить тільки зв’язок поколінь, коли внук триматиметься за руку дідуся, а дідусь за руку сина. Коли буде коло, яким ми творитимемо фортецю захисту. Я не хочу, щоб на плечі моєї дитини лягло все те, що не зробило моє покоління.
– Які у вас творчі плани?
– Зараз я започатковую серію книг під назвою «Велич особистості» – це мовні портрети визначних людей. Буде мовний портрет геніального Миколи Лисенка, Івана Пулюя, Михайла Максимовича та інших. Тим людям було набагато складніше, аніж нам з вами зараз, але вони приклад того, звідки брати сили. Зараз ми маємо максимально підсилити одне одного.
– Які у вас асоціації з Івано-Франківськом?
– Івано-Франківськ для мене – це, передусім, мій учитель Микола Лесюк, котрий тривалий час був деканом Філологічного факультету. Франківськ – це Микола Лисенко, котрий був у моєму проекті, це для мене велика честь. А ще один знаковий чоловік, котрий очолює Кафедру «Україністики» у Медичному університеті – пан Качкан, людина, яка вміє любити світ і людей.
Сніжана САМАНЧУК
ПОДІЛИТИСЬ
“Він підсвітив яничарів, ту частину суспільства, яка розуміє, що мова – це не засіб комунікації, а неповторність кожного”
Я чогось не розумію. Яничари розуміють, що мова це неповторність кожного? Може пропущено маленьку букву “і” ?
“Він підсвітив яничарів “і” ту частину суспільства, яка розуміє, що мова – це не засіб комунікації, а неповторність кожного”