Найбільшого потрясіння сучасні воїни зазнають не на полі бою, а по поверненню додому. Психологічна проблема, брак допомоги від суспільства, нерозуміння оточуючих. Тільки 15% хлопців можуть самостійно відновитися після війни, говорить Ігор Чернецький – Голова правління Громадської організації “ФОНД Руху Михайлівський”, сотник Михайлівської сотні Майдану, волонтер.
– Ігоре, ви займаєтесь волонтерською діяльністю. Розкажіть більше про себе, та допомогу військовим.
– Родом я з Хмельниччини, зараз живу в Києві. Одружений, маю двох дітей. З 2014 року займаюсь волонтерською діяльністю. У мене вже шість поранень: три кульові та три контузії. Чотири отримав на Майдані, а два на війні. Зараз займаюся створенням реабілітаційних центрів у Івано-Франківській області для учасників війни, для тих, кого потрібно повертати до соціуму.
– Чим ви займалися до Майдану?
– До Майдану я був президентом інвестиційної компанії, ми співпрацювали з Великобританією і, на той час, планували розширення. Підписали з ними договір, але 21 листопада нам поставили «палиці в колеса». Саме в цей день нам зателефонували англійці і сказали: «Спочатку розберіться всередині своєї держави, а потім будемо співпрацювати». На цьому наша робота припинилась. 18 лютого 2016 року мене нагородили орденом за мужність. Відколи почався Майдан, я перестав жити для себе, у своє задоволення.
– Що змінилося у вашому житті після Майдану?
– На Майдані мене було дуже серйозно поранено, у нозі до сих пір спиця. Лікувався у Києві, потім у Чехії. Зараз намагаюсь максимально допомагати своїй військовій частині. Я інвалід війни пожиттєво, через що не можу нести військову службу. Хоча, на цивільних засадах продовжую займатись цим видом діяльності.
– Розкажіть про бойові поранення.
– Першу свою контузію отримав під час подій у Києві, на вулиці Грушевського 19 січня. У ніч з 18-го на 19-те лютого отримав перше поранення. Перед цим обороняли барикади, спалили один з двох БТР-ів, тому що інакшого виходу не було, адже він міг прорватися на Майдан і це призвело б до нових жертв. Коли обороняли Михайлівську площу, кулі свистіли не гірше ніж тепер у найгарячіших точках війни. Зібравши три групи, ми пішли проти ворогів для того, щоб їх затримати, хоча можна сказати, що ми були смертниками, адже не мали зброї (крім коктейлів Молотова), не оборонялися нічим від добре оснащених противників. З п’яти хлопців чотирьох було поранено, і я у тому числі. Після цього я та мій товариш Євген потрапили до них у полон. Там нас поранили, мене «штопали» у Києві, а потім у Чехії. На початку 2015 року у Верхньоторецькому потрапили під обстріл, де я й отримав ще дві контузії. У травні 15-го була ще одна операція на нозі, бо кістка так і не зростається.
– Що стало поштовхом продовжувати волонтерську діяльность?
– 16 квітня 2014 року я повернувся з Чехії, і тоді хлопці з моєї родини пішли воювати. Від червня почали гинути мої друзі. Дотепер у мене вже загинув 51-ий товариш. Іловайський котел, у якому одним з перших загинув мій добрий побратим, став поштовхом до подальшого вибору, саме тоді я не витримав та почав сам їздити на війну, хоча й був на милицях. До сьогоднішнього дня, усю лінію зіткнення знаю як свої п’ять пальців. На початку лютого 15-го року знищили один з наших блокпостів, у селі Червоний Партизан, де взяли в полон моїх друзів. Ми почали їх витягувати всіма правдами та неправдами, доки не визволили всіх, виключно за ініціативи бригади, без будь-якої допомоги держави.
– Ви займаєтесь організацією реабілітаційних центрів. Розкажіть, як вони діють.
– Сьогодні на нашому забезпеченні близько півтори тисячі військових. Наша організація налічує декілька сотень людей. Ми вирішили розширити обсяг нашої роботи та створювати реабілітаційні центри по адаптації в суспільстві та психологічній допомозі. Тільки 15% хлопців можуть самі відновитися після воєнних дій. В Україні є дві області, де можна відновитися за допомогою своїх ресурсів (лісів, гір) – це Закарпатська та Івано-Франківська. На Івано-франківщині працює Центр «Творча криївка», яка максимально сприяє духовному оздоровленню колишніх солдатів. Нас не потрібно жаліти, нас потрібно максимально зрозуміти.
– Ви згадували, що були свідком допитів російських полонених. Як вони відбуваються?
– Першими, кого я побачив, це були полонені захоплені в Іловайську та полонені з-під Дебальцевого. Допит проходить досить цікаво. Ми толерантно з ними поводимось, оскільки вони, як і ми – військові. Коли вони потрапляють до наших лікарень, то дуже переймаються тим, щоб з них не повитягували органів. Такими казками їх лякали. Під час допитів вони майже нічого не говорять, тому що бояться. Коли пройде якийсь часу, вони розуміють, що із ними нічого поганого не зроблять, або і допоможуть, тоді з ними реальніше провести розмову, вони охоче розкриваються та надають багато цікавої інформації.
– Як працює наша розвідка?
– Останнім часом наша розвідка почала активніше працювати і багатьох беруть в полон, хоча не показують цього. Зараз, наскільки я знаю, у нас перебуває більше 100 чоловік. Завдяки цьому є можливість деяких військовополонених обмінювати на наших, отримувати багато корисної інформації. З однієї сторони, ми можемо сказати, що це полонені, а з іншої – ні, оскільки у нас не офіційно оголошена війна. Під час допитів відбувається руйнування усіх шаблонів.
– Де саме діють реабілітаційні центри, та хто там працює?
– Ми співпрацюємо із «Творчою криївкою». Там працюють волонтери, психологи-волонтери. У більшості випадків, це люди, які просто хочуть допомогти. До сьогоднішнього часу нас дуже підтримує та допомагає українська церква. У планах організувати центр у Клубівцях, оскільки місцева влада не надто схвалює наших дій. Ще є мета організації під Калушем, цей процес в дії, шукаємо кошти на ремонт приміщення. Цього року плануємо запустити близько чотирьох центрів на Івано-Франківщині.
– Чи підтримує ваші дії влада?
– Близько 200 тисяч людей пройшло крізь зону війни, тому потрібно якомога більше реабілітаційних центрів, багатьом потрібна наша допомога. Ми поставили перед собою таке завдання, і ми його виконаємо. Хоча влада ставить нам «палиці у колеса», тоді, коли б мала навпаки сприяти створенню реабілітаційних центрів. Якщо ми будемо допомагати бійцям, то вони, у свою чергу, допоможуть нам.
– На ваші пропозиції допомоги у відповідь чуєте відмови?
– Ні, офіційних відмов немає. Але допомагати теж ніхто не поспішає. Вони відповідають: «Дайте нам документи, ми їх переглянемо». Так, я можу це зробити, але не хочу. Я вважаю, що для такої справи варто приїхати до нас, переглянути документи, обговорити все.
– Чим волонтерські засади допомагають безпосередньо волонтерам?
– Це взаємна співпраця. Ми допомагаємо їм, а вони допомагають нам. Я розумію, що наша політика та економіка у поганому стані, але якщо ми прагнемо об’єднання України, то спочатку має бути соціальне об’єднання. Кожен має почати з себе. Коли був Майдан спочатку було об’єднання, люди згуртувалися, але зараз це все розпорошується.
– Яка у вас мета?
– Домогтися свого будь-якими методами. Та звичайно, законними шляхами. Ми прагнемо, щоб наші діти жили у мирній державі, не хочемо, щоб свої ж воювали зі своїми.
– Як люди ставляться до реабілітаційних центрів?
– Кажуть, що у реабілітаційних центрах будуть пити. Ми запитуємо: «Чому ви так вирішили? Ви у церкві п’єте? А у лікарні?», – а у відповідь: «Ні». Тоді чому ж у реабілітаційних центрах таке має бути? Потім, коли вони спілкуються з бійцями, то розуміють що цього всього немає, і дивуються, мовляв, так кажуть.
– Які зміни є у світогляді людини після всіх цих подій, у яких вона брала участь?Що саме змінилось «до» і «після»?
– Ми всі перестали боятись говорити. Ми перестали боятись думати, робити не на себе, а на те, щоб відновлювати країну. Ми можемо все сказати будь-кому, як президенту, так і голові сільської ради. Людина, яка пройшла випробування життям і смертю, до того ж не заради власних цілей, а заради власної мети, перестає когось сприймати як вищу особу. Сьогодні у нас є останній шанс зберегти Україну цілісною. Домогтися того, що не змогли зробити наші діди та прадіди.
– Які у вас прогнози щодо подальшого майбутнього України?
– Як би це дивно не звучало, але вже деякі зміни почались. Тепер урядом керують люди сучасності. Вони мають створити перехідний уряд. Тобто, уряд XXI століття. Якщо цього не буде, то країна не витримає нових виборів, втратить «лице» перед світом. Хто чого би не говорив, а їхня підтримка нам потрібна. Може бути і розкол країни, просто припиниться існування нашої держави, якщо ми нічого не будемо робити.
– У чому наша біда?
– Наша біда у тому, що у кожного із нас сформувалась така думка: «Моя хата скраю – я нічого не знаю». Наших людей важко «підняти». Якби на Майдані не було подальшого побиття, січневих та лютневих подій, то дуже швидко б усе це «згасло». Першими з протистояннями пішла молодь, афганці та хлопці, які пройшли Майдан. Наше суспільство не готове до цього всього.
Сніжана САМАНЧУК
Вікторія ПРОКОПЧУК
