Чому найдорожчу українську кінострічку “Довбуш” спершу побачать на іноземних фестивалях. Олесь Санін

Український історичний фільм Олеся Саніна мав би вийти в прокат вже 12 травня. Втім, війна внесла свої корективи навіть в українську кіноіндустрію. 

Історія про життя найвідомішого опришка Олекси Довбуша є найдорожчою українською стрічкою. Над фільмом “Довбуш” почали працювати ще в 2018 році. Знімальний процес перервався в час пандемії, а в прокат вийти завадила війна. Зараз режисер кінострічки планує презентувати її в Канаді, а згодом і в інших країнах. 

Про участь у зйомках івано-франківських акторів, про музичне оформлення картини і чому спершу її покажуть на іноземних фестивалях – говоримо далі із кінорежисером Олесем Саніним. 

 

– В минулі роки було декілька спроб зняти фільм про Довбуша. Ви теж захотіли створити свою версію. Чи відстежували Ви долю інших кінострічок про Олексу Довбуша?

В мене є своя і думаю, цікава версія цієї історії. Про історичні події, постаті є багато фільмів. В кожному театрі є постановка “Гамлет”, але в кожному вона різна. Якщо говорити про професійне кіно, то, наприклад, перед тим фільмом “Титанік”, який ми часто бачимо на екрані, було дев’ять кінострічок із цією історією. Про ці фільми вже ніхто не пам’ятає. Так працює мистецтво і частково кіно.

 

– Знаю, що Ви користувались архівами й навіть їздили в експедицію Карпатами, щоб краще дослідити феномен Довбуша.

Так, їздив у Карпати, досить давно досліджував архівні матеріали у Львові, працював з науковцями в Івано-Франківську. Переглянув усі дисертації Грабовецького, які він написав про опришків. Також я працював у Кракові, Варшаві, Ізраїлі.

У Довбуша є декілька прототипів. Завдячуючи академіку Грабовецькому, який доказав, що Олексій Довбущук є реальним прототипом Олекси Довбуша. Багатьом він здавався міфічним персонажем, ніби Ахіллесом, про якого складено багато легенд. Наприклад, що він сокиру метав з однієї гори на іншу.

Це був час, коли вже була розвинена писемність, можна було перевірити інформацію, все одно в Карпатах виник такий епічний персонаж.

Моя картина розповідає про цю різницю: історії, які про нього склали люди, які звучать у фільмі – це одна з основ картини, а також моя версія того, як це було насправді. Часто слава, яка йде за людьми, не допомагає, а навпаки. Це історія про славу, спротив, віру, конфлікт Олекси із його братом, який інакше розумів опришківство. Історія спокути, єдності людей, які шукали того, хто їх врятує, але зрозуміли, що можуть врятувати лиш самі себе. Вони зрозуміли, що їм не допоможе якийсь міфічний герой, а людина з плоті й крові. Якщо ця людина підніметься за власну землю, то є надія, що колись про нього складуть пісні й він стане героєм. Але йти тільки з цією метою – не варто.

 

– Зрозуміло, що у фільмі зображено історичні події. А скільки Ви додали “свого”?

Ми намагались максимально дотримуватись історичної відповідності. Кіно – це не легенда чи музична історія в якій глядач може щось додумати. Кіно – реалістичне мистецтво. Звичайно, є способи працювати в часі, просторі, але нам було цікаво дотримуватись історії, досліджувати період в якому жив персонаж і легенди, які про нього складали. В Карпатах в 1700 – 1740 роках люди дуже важко жили, поневірялись. Польська й українська шляхта забирала їхні права, тому вони не знаходили іншого виходу, як чекати свого рятівника. Саме тому багато рис спасителя люди наклали на Олексу Довбуша. Ще за життя Олекси місцеві приписували йому такі риси, які загалом не притаманні людині.

В часи Майдану ми побачили багато героїв, про яких ми й думати не могли. Звичайний вчитель чи артист може взяти в руки зброю й піти захищати свою Батьківщину. Багато моїх знайомих, молодших від мене, зараз пішли захищати рідну землю. В них неймовірний рівень стійкості, мотивації.

Напевно багато хто знає, що в Маріуполі був герой Ілля Самойленко. Цей хлопець був речником, прекрасно розмовляв англійською, спілкувався з міжнародною пресою, розповідав, що відбувається на “Азовсталі”. Його мама директор кастингу для фільму “Довбуш”. Ілля приходив до мене на знімальний майданчик, хотів спостерігати за знімальним процесом, його дуже цікавили військові історії. Тоді навіть не можна було уявити, що він стане справжнім героєм. Виявляється, в кожного з нас є мить, коли перед нами постає вибір, коли життя дає можливість зробити той чи інший вчинок. Одні обирають і роблять такі вчинки, як Ілля і тисячі інших захисників. Моя картина теж про це. Я не сподівався, що вона сьогодні стане такою актуальною, що фрази із фільму братимуть навіть для постерів.

На жаль, все, що раніше робилось в українській кіноіндустрії, створювалось на ринок СНД. Воно прикривалось словами – “Ми ж маємо за щось жити”.

 

– Однією з таких вже крилатих фраз є слова Івана – брата Олекси. Ви знали, що її можна зустріти навіть на міських рекламних щитах?

За декілька тижнів до повномасштабної війни ми робили презентацію уривків із фільму для прокатників, які мали подивитись, розписати сеанси в кінотеатрах, а прем’єра мала відбутись 12 травня.

Я вважав, що ми маємо цією картиною надихати людей на захист рідної країни, а прокатникам промо здалось надто різким. Ми розуміли, що наступ росії рано чи пізно буде і нам важливо мотивувати людей. Ми зробили п’ять відеороликів – уривків із фільму, які були ніби просто шматками картини, але їхня направленість була очевидна. Потім це напевно хтось побачив, почув і воно пішло в люди.

Зараз ми на жаль не можемо показати фільм в Україні, бо війна, а отже всі кінотеатри зачинені. В нас великі фінансові зобов’язання і ми маємо повернути гроші, та й фільм ми довго знімали. Ми зробимо усе, щоб після перемоги це була перша картина, яку побачать глядачі. Зараз я підлаштовую фільм під міжнародний прокат, роблю ще одну версію. На початку вересня ми плануємо вже показати презентацію у Канаді: або в рамках міжнародного кінофестивалю в Торонто, або окремо. Хотіли ще у Венеції, але є ще питання з кінофестивалями. Туди на конкурс подають тисячі робіт, їх специфічно оцінюють. Фільм “Довбуш” все ж знімався для масового глядача, а кінофестивалі мають інші вимоги. В процесі його створення мені перш за все була цікава українська публіка. Я розумів, що ми маємо зробити власне українське кіно для наших глядачів, а вже потім думати про фестивалі. Фільм має художню цінність. А ще, як показують інші кінофестивалі, росія продовжує боротись з Україною на культурному фронті, і ця боротьба розпочалась ще дуже давно. Вони зараз витрачають великі гроші, щоб всіма можливими способами виправдати свої дії, зокрема й через культурних діячів, щоб їхній голос був почутий у світі.

 

– У фільмі знімались актори з Івано-Франківська. Хто це?

Багато знімалось у проміжних ролях. Хтось уже встиг вступити до лав ЗСУ. У фільмі знімався Ростислав Держипільський – директор Франківського драмтеатру. Він грає побратима Олекси Довбуша – Правицю, серцевину опришківської ватаги. Олексій Гнатковський грає Івана – брата Олекси. Я думав, що це буде відкриття для українського і світового кіно, бо Гнатковський – фантастичний актор, який може стати зіркою світового масштабу. Гадаю, цей дебют буде оцінений. Олег Шульга, який теж грає стрільця, побратима Олекси Довбуша. Він після трьох своїх ротацій повернувся до акторської діяльності, а зараз знову захищає Україну. В окремих епізодах знялась напевне третина трупи Франківського драмтеатру і зараз ці люди допомагають озвучувати фільм. Мені потрібна була душа, вимова. Я дуже вдячний акторам й всьому колективу театру за те, що вони допомагають. До речі, навіть прийняли нас коли ми евакуювались для роботи над фільмом. Я знаю, чому вони такі улюблені, чому на виставах стільки глядачів. Без перебільшень і не тому, що це мої друзі, трупа франківського драмтеатру – найкраща в Україні. Хай мене пробачать мої друзі з інших театрів, але це найбільш цікава, дієва і гнучка трупа.

 

– Ви нечасто знімаєте художні фільми. Зараз у вашій фільмографії їх три: “Мамай”, “Поводир” і “Довбуш”. В чому виникають труднощі, щоб знімати більше таких кінострічок?

Давали б мені знімати частіше, я б це робив. Після прем’єри фільму “Поводир” я спілкувався із працівниками Держкіно і казав, що можу знімати навіть два роки, але хай дадуть ресурси. Не вийшло. Я знімаю рідше, аніж в країні змінюється керівництво. Але це не означає, що я сиджу без роботи.

У 2014 році я почав, а у 2016 закінчив знімати фільм для США спільно з американським кінорежисером Марком Джонатаном Гаррісом. Він – єдиний у світі власник трьох “Оскарів” за документальне кіно. Ми зняли фільм “Переломний момент”. Це картина про героїв Майдану, які пізніше пішли на війну захищати Батьківщину. Жоден з них не був професійним військовим і ми ніби прослідковували їхні долі впродовж всього фільму. Я провів близько 200 інтерв’ю, а з них у фільм потрапило 5 головних героїв. В мене був один персонаж – хлопець, який приїхав з Італії і його так і прозвали “італієць”. Він був українського походження і потрапив на Майдан. Там він був поранений. Але в результаті інші герої переважили. Таким став Віталій Марків, який воював під Слов’янськом. Потім він повернувся, вирішив поїхати в Італію до мами й там його арештували. Це не фільм про Марківа, але про ту пропагандистську машину, про вплив росії навіть на Італію, на італійське правосуддя, на начебто незалежну пресу. Добре, що історія Віталія Марківа мала щасливий кінець – його звільнили з-під варти.

 

– Віталій бачив стрічку?

Так. Йому було дуже ніяково, але я сказав, що його історія має працювати, її мають бачити. Зараз він знову воює, ми виходимо на зв’язок. Я часто кажу, що дочекаюсь того часу, коли він буде керувати контингентом італійців, які приїдуть в Україну, щоб побачити, як ми поводимось із ворогами. Щоб ті, які охороняли його у в’язниці нарешті зрозуміли, що татуювання із тризубом – це не бандитські символи, а татуювання справжніх героїв.

Ця картина мала хороші покази.

 

– Чому у фільмі “Довбуш” немає стандартних саундтреків?

У фільмі багато сучасної електронної, експериментальної музики. Ми її поєднуємо із глибинним фольклором. Багато моїх знайомих музикантів хочуть долучитись до стрічки, пропонують написати якусь пісню. Можливо після виходу картини вони надихнуться, створять треки. Долучати якусь сучасну пісню до фільму такого жанру – так не робиться.

 

Тарас Зень

Христина Ткачук

ПОДІЛИТИСЬ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *