Samuel Eder з Австрії та Jakub Laichter з Чехії прониклись труднощами, з якими стикнулись жителі прилеглих до фронту сіл. На Сході України хлопці шукають історії, які б розповідали більше про війну, і закарбовують їх у світлини. Залишені речі, закинуті будівлі, самотні люди похилого віку в зоні конфлікту демонструють всю сутність війни. Samuel та Jakub розповіли нам про свої подорожі на Донбас.
– Коли розпочався ваш проєкт на Донбасі?
Samuel: Свою роботу на Донбасі я розпочав ще у 2019 році з проєктом “Лице Донбасу”. Зараз планую туди повернутись, щоб продовжити працювати. Це колекція фотографій, яка покриває всю зону війни. З кожним портретом я намагаюсь показати різні історії війни та конфлікту.
Наприклад, фото з рукою військового було зроблене у 2013 році. Коли розпочалась війна, то за одну ніч люди покинули свої домівки. Через це на лінії розмежування зараз є багато покинутих осель. Останні шість років ці місця залишались під обстрілами, тож багато особистих речей так і стоять там. Це фото було зроблене під час патрулювання з українськими військовими, вони знали, що я цікавлюсь особистими історіями. Тоді військовий просто відсунув непотріб і ми побачили портрет, який став основою фото.
– Скільки світлин вам вдалось вже зробити на Донбасі?
Samuel: Їх стільки, що я навіть не можу порахувати.
З останньої поїздки у 2020 році в нас є багато фото. Ми помітили, що там дуже багато диких котів. Думаю, солдати приносили із собою котів, щоб ті ловили мишей, а ще – підтримували моральний дух. На фронті дуже багато котів.
Jakub: Люди поїхали, але життя все ж там залишилось. Це такий символ.
– Як вам працювалось в досить нелегких моральних умовах передової?
Samuel: Це справді важко. Це вже третя поїздка на фронт. Не можу сказати, що це легко чи мені подобається. Втім, дуже багато людей надихає робити мою справу. Я хочу показувати ці надзвичайні історії, щоб люди знали про них.
– Ви використовуєте певні постановки для кадрів?
Samuel: Це важке питання. На деяких фото я забирав фон, щоб зробити його затемненим. Це для того, щоб люди фокусувались на історіях, на деталях. Звісно, це робить фотографії більш драматичними, але й війна є драматичною.
– Яка фотоісторія є особливою для вас?
Jakub: Приїжджаючи в зону конфлікту, я розумію, що це політика. Втім, повертаюсь я туди через людей, бо саме вони є важливими в цих протистояннях.
Samuel: Не скажу, що це особлива історія, але пригадую розмову з бабусею. Вона жила на межі зіткнення двох ворожих сторін, в неї не було води, світла, близьких, бо всі покинули ту місцевість. Бабуся залишилась в тій пастці, як і більшість людей похилого віку. Раз в місяць представники Червоного хреста привозили їм продукти та питну воду. Одного разу нашій героїні перепало три апельсини, щоб харчуватись весь місяць. Коли вона мене побачила, то запросила до себе і пригостила тим апельсином. Я хотів відмовитись, але бабця наполягла, щоб я їв. Мене дуже торкнула ця історія, я довго не міг її забути. Минулого року ми повернулись на Донбас, знайшли бабусю і дали їй апельсини.
– Зараз ви в Івано-Франківську. Які враження від міста?
Jakub: Я не вперше в Україні й в мене дуже різні враження. Мені дуже подобається українська гостинність, я ціную її.
Samuel: Я виріс в країні, де немає снігу. Для мене магія те, що тут відбувається взимку. Я вражений тим, як люди ще не позамерзали тут.
Ще мені подобається місцева кухня. Особливо я полюбляю українську інтерпретацію піци та ролів. Це дуже оригінально.
Українські дівчата дуже красиві, але на мене вдома чекає моя дівчина.
Jakub: Я теж в такій ситуації. Зараз ми дуже багато працюємо і хотілось би більше часу на особисте.
– Ви – іноземці, які тільки будують своє враження про країну. Як вам мовна ситуація в Україні?
Samuel: Ми знаємо, що багато українців спілкуються російською мовою, тож ця ситуація відрізняється від того, що в наших країнах. Важливо пам’ятати, що Україна – відносно молода країна, яка має дуже багате минуле. Думаю, не варто судити людину з того, якою вона мовою спілкується. Я зустрів багато людей, які спілкуються державною мовою, але зовсім не підтримують Україну і навпаки.
– Що б ви побажали іванофранківцям?
Samuel: Я хотів би побажати тепла, а також не забувати історію своєї країни.
Jakub: В часи пандемії багатьом не вистачає енергії та натхнення, тож я бажаю, щоб вам вистачило цієї енергії рухатись далі.
Радіошоу “Зроблено в Україні”
Залишити відповідь