Хіп-хоп виконавець та радіоведучий ХАС після повномасштабного вторгнення рашистів на територію України зрозумів, що кожен має робити те, що найкраще вміє і цим допомагати військовим. Тож музикант почав активно виступати для бійців, а також щотижня записувати репдайджест із гострою правдою про росію та тих, хто недобросовісно ставиться до подій в Україні. А своє “бойове хрещення” на культурному фронті отримав після першого концерту для військовослужбовців. Саме тоді, зізнається ХАС, відчув, що не може стримувати сліз. Про перший автограф на бронежилеті, сльози під час виступу, байдужість людей і “хороших руських” – читайте в нашому інтерв’ю. 
– Ти часто виступаєш для військових. Як відбуваються ці концерти й коли ти почав брати в них участь?
– Я трішки запізнився з цим. Усі вже влаштовували благодійні концерти, а в моїй голові довго не поєднувались виступи й війна. Я не міг самому собі пояснити це. Тому я вирішив почати із військових частин, щоб зрозуміти для кого це все робиться. На той час я вже чув про людей, які “пхають руки” до благодійних скриньок. Я хотів бачити саме тих хлопців, які щойно повернулись з окопів і в них є близько 1,5 години, щоб відпочити, розвіятись. Вже потім з чистою совістю можна братись за благодійні виступи, розуміти, для кого збираєш кошти. Саме тому я із запізненням почав благодійну роботу.
– Як відбувався перший твій виступ для військових?
– Мені було дуже страшно під час першого виступу. Я вийшов на сцену і зрозумів, що я такий самий, а є навіть й молодші від мене хлопці. Вони з кулеметами, автоматами сидять в залі, а тобі треба щось сказати. Спочатку ж потрібно якось пояснити, чому ти тут, а не біля них. Довго думати мені не довелось. В хлопців є чітке розуміння того хто, де і для чого. Також я розумію, що мені ніколи не було соромно за мою творчість. Я ніколи не знімав свої штани перед москвою і не говорив, що Київ і москва назавжди разом. В цьому питанні моя совість чиста, я завжди робив музику з агресією до нашого ворога. Втім, під час першого виступу все ж був якийсь внутрішній бар’єр, а потім все вгамувалось.
– Було щось, що тебе розчулило під час розмов із нашими військовими?
– Так, це було знову ж під час перших виступів. До мене вийшли хлопці, стали в чергу і почали говорити. Один каже: “А ти везучий?” Я відповів, що навіть і не знаю. А тоді він попросив підписатись на його бронежилеті. В ту мить я ще стримав емоції. А потім другий хлопець вручив мені подяку за мій концерт. Знаєш, я багато разів отримував грамоти, подяки за участь на різноманітних фестивалях – папірчики, які ти складаєш і не знаєш, що з тим робити. Але коли тобі військові вручають подяку за виступ, а ти розумієш, що завдячуєш своїм мирним життям саме їм, відбувається розрив шаблонів. Тоді я справді заплакав. Добре, що хлопці цього не бачили. Ще один чоловік підійшов і сказав, що його дочка моя прихильниця. Він не мав листка на якому я міг би підписатись і тому простягнув свій воєнний молитовник. Я перший раз в житті залишав автограф на молитовнику.
– Як ти ставишся до тих людей, які кажуть, що вже стомились від війни?
– В кожного є своє бачення і свої думки. Я не можу когось засуджувати чи переконувати. Якщо ти не розумієш за що ми стоїмо, то чому я маю напружуватись і щось пояснювати?
Нещодавно я на дитячому майданчику травмував палець. Я прийшов додому, охолодив палець, наклав мазь, навіть прийняв знеболюючі. Наступного ранку я прокинувся і подумав, що на фронті ж ніхто не бігає так довкола травм. Спека, в окопі бруд… І я ще буду зараз говорити що щось болить?
– Як в тебе почався день 24 лютого?
– Ми були в Києві. На той час я ще працював радіоведучим ранкового шоу. Прокинувся дуже рано, заварив каву, постояв у планці й раптом почув гуркіт. Я подумав, що сусід так гучно закриває двері до підземного паркінгу. Прибіг до вікна, а там немає нікого. Подумав, хай повернеться і я йому все висловлю. Почув ще один звук, а сусіда знову нема. Далі вийшов у двір, побачив, як дітей садять в машини, потім мене мало не збив з ніг чоловік, який так поспішав виїхати. Потім їду в машині й запитую водія, що відбувається. А то був старший чоловік і так спокійно каже: “Та походу війна почалась”. Коли ми зв’язались із керівництвом, аж тоді на сайтах почала з’являтись інформація про повномасштабне вторгнення. Я повернувся додому, розбудив дружину, сказав, щоб вона не панікувала і збирала речі.
– Ти вірив, що все ж почнеться ця війна?
– В мене не було ілюзій, я знав біля якого (ред. – сусіда) ми живемо. Якщо він сказав, що буде повномасштабна війна, то вона буде. Звичайно, я не знав, що це станеться саме в той день, але я розумів, що цього треба очікувати. І це не одна людина, це весь народ є ворогом. Не буде він (ред.- путін), то буде хтось інший. Ми не народжені жити в дружбі.
– Чому так багато людей залишаються байдужими до долі сходу і півдня України?
– Момент перемоги чи поразки – це завжди необ’єктивне поняття. Все буде залежати від того, як нам – простим людям це подадуть. В нашій країні дуже велика кількість інфантильних людей. Якщо відділити південь Україні, схід, північ, а залишити тільки захід і центральну Україну, сказати, що це перемога, так і будуть це сприймати. Чому в тимчасово окупованих містах питають, де ми були ці 8 років? Правильно. Багато людей навіть не відчували війну всі ці роки. Я можу похвалитись, що був в усіх обласних центрах України й майже в усіх районних. Тому я знаю про що говорю. А скільки є людей, які не виїжджали за межі своєї області? Чому вони мають переживати за ті області. Такі люди не мислять масштабно. В їх словах теж є зерно правди, їх немає в чому звинувачувати.
От спілкуєшся з хлопцями військовими й вони розуміють, що багато місцевого населення їх здають, але їм байдуже. Вони кажуть, що там є їх братські могили й вони за них воюють. Люди думають різними масштабами, тому і виникає цей супротив інтересів.
– Як ти вважаєш, чому зараз на сході України така невизначеність у людей?
– Близько 8 років там не було України. Всі ці роки там москалі говорити усе, що хотіли. Тобто за ці 8 років діти, які народились і ростуть в тому суспільстві (ред. – на окупованих територіях) вже навчаються у 2 класі. До того ж там є люди, яким було, наприклад, 8 років, коли прийшли окупанти, а зараз їм уже 16. Вони жили й поглинали з медіа вже зовсім іншу інформацію. Не зважаючи на те, що я переїхав в Україну із Сирії, я вважаю себе українцем. Це моя зона комфорту, я себе самоідентифікував і не зважаючи на війну, в мене все добре. Я – українець, живу в Україні, розмовляю українською. Все сходиться. Тому виникають питання до тих людей: “Хто ви?”, “Що вам треба?”, “З ким ви зараз?”, “Як потім з вами поводитись?”, “Куди ви потім усі подінетесь, якщо не хочете жити в Україні?” Якщо ми зараз говоримо про землі, де гинули наші бійці, питання відпадають, бо це наша територія, де наші братські могили. Територію можна відвоювати, деякі люди підуть, а що робити з тими, хто лишиться?
– Ти вступав до лав територіальної оборони?
– Так, було і таке в мене. Але коли ми переїхали у Львів і я записався в тероборону, то моя десятка була вже під номером 253. Тобто я вже розумів, що мені не зателефонують. Тоді вже брали виключно за потребами – тих, хто має військовий досвід, хто служив, водіїв. Це те з чим стикнувся я. Після приїзду у Львів я почав відчувати свою нікчемність. Чесно, в мене були дні, коли я сам ходив і ловив підозрілих чоловіків. Зараз вже всі забули, що були якісь мітки, а я тоді зловив двох, які це робили.
Спочатку мої соцмережі стали сторінками оголошень, а потім я зрозумів, що поки мене не мобілізували, я можу робити те, що вмію – заробляти гроші музикою і перераховувати їх на фронт. Там просто чорна діра. Ми звикли, що автомобіль – це розкіш, а там – це розхідний матеріал, іноді на декілька годин.
– Що ти зрозумів особисто для себе за цей період повномасштабної війни?
– Після повномасштабного вторгнення я усвідомив свою самодостатність. Ще мене почало дратувати, що тільки зараз почали популяризувати деякі пісні. Ніби зараз з’явився попит на таку музику. Та він був і раніше, просто ніхто не хотів попрацювати. А потім я подумав, чому мене це має хвилювати. Я роблю свою справу і все. Раніше я б на це витрачав багато часу і нервів, а зараз я зрозумів, що треба робити свою роботу, заробляти й допомагати.
– Чи вважаєш ти, що все ж є “хороші руські”?
– Ну вони є, але мені на них байдуже! Сидіть собі у своїй країні, робіть революції, протестуйте, заслужіть все те, що заслужили ми, але не пхайтесь до чужої країни. Якщо хтось висловлює адекватну позицію, це не означає, що я маю дякувати йому. В нас чомусь ще залишилось рабське мислення. Пригадую, як в моєму містечку зробили дорогу і тротуари. Тоді бабці на лавках почали вихваляти мера і дякувати. Та він же мав це зробити, бо це ж його обов’язки! Я не збираюсь дякувати кацапам, навіть якщо хтось і підтримує Україну.
Христина Ткачук
Ольга Смага
Залишити відповідь