Хірург з Маріуполя Олександр Мартинцов: “Зранку я був ще дитячим лікарем, а через годину став військовим хірургом”

Олександр Мартинцов з 1981 року працював дитячим хірургом в Маріупольському територіальному медичному об’єднанні здоров’я дитини та жінки. До війни, розповідає Олександр, він був щасливою людиною: мав сім’ю, квартиру, улюблену роботу. Це все чоловік втратив, як тільки місто потрапило під окупацію русні. В його будинок влучило 10 снарядів з установки “Град” – квартира згоріла вщент. Той, кого знали більшість маріупольців, бо він десятки років рятував їхніх дітей, залишився без нічого. А найбільша його втрата – загибель дружина.

Олександр Мартинцов: “Мій дім зруйнували. Шестеро сусідів загинули, а серед них і моя дружина. Вона теж була лікарем. А ще перед нашим під’їздом лежав мертвий, обгорілий хлопчина років 7. Я навіть не знаю чий він”.

Того дня, згадує Олександр, він залишився тільки з тим, що було одягнуто на ньому. А згодом і підошва його взуття відірвалась. Чоловік зв’язав її мотузками й продовжував виживати. В купі пошматованого, забрудненого кров’ю одязі, який стояв біля операційного відділення, де роздягали поранених, щоб потім спалити те шмаття, хірург знайшов собі одяг, але так він був схожий більше на безхатька, аніж лікаря.

В один день з дитячого лікаря Олександр Мартинцов перетворився у військового хірурга. Вже з березня його лікарня працювала як шпиталь воєнного часу. Лікарі приймали всіх поранених цивільних. Серед пацієнтів дітей ставало все менше, а дорослих – більше. Олександр ділиться, працівники до останнього не вірили, що русня все ж нападе.

Олександр Мартинцов: “Наша дитяча лікарня готувалась до війни, як і всі: упорядковували бомбосховища, готували запас марлі, ліків. Ми не вірили, що русня нападе на нас. Впевненості додавав полк “Азов”, який захищав місто. До 6 березня ми працювали як і раніше, усіх підлікованих дітей відпустили додому. А вже 6 березня лікарня почала працювати за умовами воєнного часу”.

Хірург Олександр прожив в окупованому Маріуполі аж до 17 квітня. І без перебільшення каже, що кожен день був новою боротьбою за виживання. Покинув місто чоловік тільки тоді, коли останнього пораненого з їхнього відділення перевели в обласну лікарню.

Кожен пережитий день в Маріуполі чоловік пам’ятає до деталей. Як в будівлю лікарні прилітали снаряди, як йому доводилось оперувати пацієнтів при температурі повітря -2 градуси, як щоразу його щось рятувало від осколків і те, як загиблі маріупольці просто лежали на асфальті.
Далі – пряма мова спогадів хірурга Олександра Мартинцова.

 

Закінчилась перша операція. Чекаю наступного пораненого. Завозять. Я в шоці. На каталці жінка віком до 40 років, вагою 120 кг і найголовніше – живіт на 20 тижнів вагітності. Діагноз – проникне поранення черевної порожнини. Зрозумійте, зранку я був ще дитячим лікарем, а через годину став військовим хірургом. Поки анестезіолог інкубував пораненого, я з сумом згадував маленьких дитинчат, яких я все життя оперував. Але роблю лапаротомію, знаходжу і зшиваю чотири рани тонкого кишківника. Вагаюсь, закінчувати ревізію чи продовжувати. Вирішую оглянути шлунок. На передній стінці – діра. Зашив її, оглянув і задню стінку. Перший день у ролі військового хірурга продовжувався.

 

Ще один день почався о 6 годині, коли принесли жіночку з сусіднього двору із пораненням черевної порожнини. Вона вийшла зварити діткам кашу. Перша ж міна вибухнула біля її багаття, і ось вона на операційному столі. Знаходячись в тому дурдомі, я з вдячністю дивився на роботу наших лікарів і медсестер, які не дивлячись на втому, працювали з повною віддачею. Жінку прооперували, зашили 5 дірок у кишківнику і відправили в реанімацію. Завезли наступного пораненого. Він вийшов зі сховища розпалити багаття, але перша ж міна не дозволила зробити це. То був хлопець років 20. Коли його поклали на стіл, я з жахом зрозумів, що не можу йому нічим допомогти. Уламки міни перерізали усі м’язи живота і весь кишківник знаходився ззовні. Його колір був вже темно-багровий і скрізь були одні дірки. Живого місця не було. Я звернувся до іншого хірурга, він був на сортуванні поранених: “Тут жодного шансу немає. Я тільки можу видалити весь кишківник. За наказом воєнного часу, ми цього пораненого не повинні оперувати. Натомість маємо брати наступного, в якого є шанс вижити”. Під час операції було видалено три ділянки кишківника, накладені анастомози, зашита дірка товстої кишки. Поранений витримав операцію і був доправлений до реанімації. А до кінця робочого дня було ще 20 годин.

Поки я був на обході, русня мародерила палати. У нас не було жіночої білизни, тому вони крали пігулки, спирт, флешки, принтер, комп’ютери… Вигляд відділення після їх першої появи – татаро-монгольська орда проскакала. Вигребли все, а що залишилось – розкидане на підлозі. Навіщо?
Я на другому поверсі був один. Хірурги жартома називали мене начальником другого поверху. Щоранку я обходив свій поверх, дивився, куди вночі поцілила міна. Біля операційної був мій оглядовий майданчик – розбиті всі вікна. Дивлюсь, щось дивне відбувається. До лікарні прямує жіночка. На одязі пов’язані білі стрічки, а в руках велика палиця із білою ганчіркою. Це обов’язково, бо русня пристрелить. В нашому корпусі розташовувався днрівський штаб батальйону і тому навколо цілодобово були вартові. Жіночка перед собою штовхала ліжко на колесах, а на ньому лежала бабця. Вартовий пропустив її до корпусу. Жіночка звернулась до анестезіолога: “Подивіться пульс”. Лікарка оглянула і відповіла, що бабця мертва. Жінка розповіла, що це сталось на сусідній вулиці. Бабця вийшла подихати свіжим повітрям, почався мінометний обстріл. На тому місці ще лежить загиблий чоловік. А ще двох жінка не змогла привезти.

Їй показали, що біля центрального входу лежать трупи. Вона поклала бабцю на асфальт і поїхала за іншими.

Тільки відчувши на собі лихо Маріуполя, до мене дійшли слова Омара Хайяма: “Дуже велика рідкість – людина розуміюча чуже горе”. Єдина надія на дружину. Вона допоможе вийти із синдрому. А в кого нема дружини? Шукайте і радійте, що ви живі, а не закопані у ямі під Мангушем.

Вода! У Маріуполі пляшка води могла коштувати людині життя. На годиннику 7:00. Я йду на роботу. Здавалось, усі люди вийшли на проспект Металургів в пошуках води. Обстріл почався раптово. Я пішов до операційної. Поранені були з відірваними руками, ногами, ранами живота, грудної клітки. Загиблих також привозили до нас. Русня накрила весь Центральний район мінами, влаштувавши сафарі на живих людей. У Києві для мене було шоком, що із кранів тече холодна і гаряча вода, а головне – не закінчується. Потім звик.

Я оперував при -2 градусах. В нашому корпусі всі вікна мінами розтрощило. Між іншим, на мені тоді було 2 светри, 3 штанів, хірургічний костюм, стерильний халат. Жити хочеш, то натягнеш ще й не таке. А ліва рука після першої операції так замерзла, що я пальці не міг зігнути. Я тоді навіть уявити не міг, що через кілька місяців я через весь Київ проїдусь на велосипеді до Труханового мосту. На сьогодні це для мене хоч і невелике, але щастя.

Морозний ранок. У палаті 2 вікна вибиті снарядами. Ми закрили їх плівкою, а внизу поставили матраци. В палаті було 8 важкопоранених. Я з медсестрою робимо перев’язки. Раптом чуємо свист міни, яка летить у вікно. Мовчки падаємо на підлогу. Міна вибухнула під вікном. В цей час ми вже лежали під ліжками. Дивно, ліжка ж були дитячі. Як ми туди могли залізти? А коли русня ще дві міни вгатила в те саме місце, мені здалось, що ми під ліжками залишимось назавжди. Після обстрілу ми оглянули місце, де раніше стояли. У матраці було 4 дірки, а біля протилежної стіни лежали осколки.

9 березня. Середина дня. Одночасно в усіх операційних закінчились операції. Поранених доправили в реанімацію. Хірурги чекали, поки приготують операційні для наступних втручань. Тільки там я зрозумів значення виразу “по коліна крові”. Тоді крові не було тільки на стелі. В цей час пролунав потужний вибух. Підлога піднялась, а стеля падала нам на голови. Ми вже лежали на підлозі й повзли до стіни, чекаючи, коли нас придавлять бетонні плити зі стелі. Потім з’ясувалось, що впала тільки підвісна стеля.

Біля нашого пологового впала авіабомба і до нас почали нести поранених вагітних жінок.

Закінчилась операція. Літня жінка йшла по воду й осколок попав у праву половину її грудної клітини. Відкритий пневмоторакс, а всі ребра поламані на дрібні шматочки. Брали на стіл з тиском 40/20. Анестезіолог підтримав тиск дофаміном, і я зміг закінчити операцію. В мене було пів години. Я піднявся до себе на 2 поверх, вирішив трохи зігрітись. Укутався в ковдру і ліг на диван, який стояв навпроти дверей. Прямо перед кабінетом була 9 палата. Раптом з боку палати пролунав вибух. Ззовні під вікном вибухнула міна. Я і не подумав піднятись. Кабінет був розташований в безпечному місці. І раптом в моїй голові чітко прозвучало: “Наступна міна залетить сюди”. Якась сила мене підняла, засунула ноги у взуття і винесла з відділення. Мене часто питають, чий голос я чув. Можу сказати одне – чоловічий, незнайомий. Коли я взувався, русня вже вистрілила і снаряд вже летів (приліт кожні 3 хвилини). Це краще не згадувати, бо можна з’їхати з глузду. Те, що відбувалось далі, я не можу описати навіть зараз. Страшенний вибух, підлога зникла, стіни почали рухатись. Міна 120 мм залетіла у вікно, але зачепилась “хвостиком” за лутку у верхній частині вікна і там вибухнула, зруйнувавши все-все. Заходжу в кабінет, а там, де я лежав, три дірки. Я прикинув, що це було б в грудній клітині, животі та ногах. Я стояв і, не повірите, уявляв, чи встиг би прибігти реаніматолог. Ні, не встиг би. І на цій “оптимістичній” ноті я пішов до операційної, де хірург підготував мені наступного пораненого. Я мовчки почав оперувати. Під час операції уявляв, що це я лежу на хірургічному столі.

Ранок розпочинався о 6:00. Люди виходили на вулицю, розпалювали багаття. А в цей час русня накривала їх мінами. Я йшов до операційної. Через 2 години мене заміняла інша бригада медиків, а я тим часом йшов на обхід. Поранені лежали у травматології, в коридорі на підлозі й біля рентген-кабінету. Ми принесли туди ліжка. Заходжу в палату, а там холод собачий. Поранені одягли на себе все, що могли. Під вікном лежить дівчина років 30. На ній тільки тоненька футболка бузкового кольору. У дівчини ампутовані права нога і права рука, ще й на спині рана. Ну чим їй допомогти? Піднявся до себе в кабінет, знайшов у шафі хірургічний костюм і теплу кофту. Все це дав пораненій. Повертаюсь у відділення, а мене наздоганяє наш хірург. Він відповідав за постачання їжі для співробітників та поранених. Протягує мені пакет молока і каже: “Це – командирські. Більше немає”. А в мене перед очима молода дівчина з ампутованими рукою та ногою. Я наливаю в стакан молоко, підігріваю на спиртівці, додаю цукру і спускаюсь в палату. Зустрічають мене 8 насторожених очей. Підходжу до дівчини й кажу: “Оля, ось ваші ліки. Треба випити одразу”. Поки вона п’є, я слідкую за її блакитними очима. І раптом з’являється вираз захоплення, як у дитини, коли вона отримує від мами цукерку. Заради таких моментів хочеться жити й працювати.

За вікном пекло. Від Енгельса до Торгової суцільні вибухи. Залишився єдиний шлях до роботи – через Центральний ринок. Вже підходив до трамвайного кільця, помітив вбиту жінку. Повірте, якби ми реагували на все, що відбувається, ми всі б з’їхали з глузду. Вибухи перемістились на проспект Миру і я підійшов до перехрестя. Раптом помічаю русню. Вони почали кричати, що забороняють переходити. Я у відповідь кричу, що мені у хірургію треба і роблю кроки до середини вулиці. Нарешті дозвіл отримано і я побіг на інший бік. Зустрічають мене руські в броніках і наказують притягнути свого бійця, який лежить на середині проспекту. Для переконливості сунули калаші мені в обличчя. Добіг, дивлюсь, а в нього відкритий перелом кісток передньої гомілки, на стегно накладений джгут. Я беру за бронік і починаю тягнути. І тут розумію, що я не можу його зрушити з місця. У цього кабана десь 100 кг. Не хотілось лежати розстріляним під стінами рідної хірургії. Звідкись взялись сили. Затягнув його на східці. Чмошники стоячи в приміщенні кажуть: “Він, мабуть, вже мертвий. Залиш його там”. Я кажу, що розмовляв з ним поки тягнув. Поранений теж почав кричати, що він живий, що його кидають. Вилізли з нори, затягнули пораненого. Я пішов до хірургії. Не встиг зайти до ординаторської, як на порозі з’явились хірург і реаніматолог. В руках вони тримали по тарілці з кашею. Мене не було у хірургії три доби, а шансів залишитись живим – жодних. Їжі також не було. Тому і дивилися на мене, як на небіжчика, який повернувся з того світу.

15 квітня. Маріуполь. Дитяча хірургія.
Весь день міни падали нам на голови. Ввечері до мене на другий поверх пробрався наш хірург. Він привітав мене з днем народження і простягнув щось замотане в рушник. Каже: “А це – наш подарунок”. В згортку було пів тарілки вівсяної каші. Я коли згадую про це, всередині щось обривається.

17 квітня. Дитяча хірургія.
Хірург і реаніматолог проводжають мене. Остання спроба вмовити мене залишитись. Вони знали, що для мене робота і життя – одне ціле. А тоді я мав відрізати роботу. Втім, мій останній аргумент був вагоміший. Мене вивозила звідти донька. Вона вже втратила матір. Втрати батька вона не перенесе. І я пішов, крадькома витираючи сльози й повторюючи, що ніколи не повернуся у Маріуполь. Але, чесно, забув вираз “Never say never again”.

Минуло кілька місяців і я відчув, що знову люблю Маріуполь.

 

 

 

Христина Ткачук