Українці часто наспівують їхні пісні. Гурт, який знають і слухають покоління. Вони «народилися» у 1988 році у Львові та радують шанувальників й досі. Мова йде про «Братів Гадюкіних». Гурт пережив радикальні зміни, злети і падіння, втрату учасника гурту, та все ж таки вистояв і зараз звучить із багатьох сцен України.
«Вежа» вивідала більше про сучасне життя «Гадюкіних» з перших вуст. Ігор Мельничук («Ковбаса») – учасник гурту (вокал, бас), український рок-музикант та композитор розповів про важку втрату друга, учасника гурту Сергія «Кузі» Кузьмінського, любов до сцени, зміну пріоритетів та любов до Західної України. А ще, музикант відкрив секрет «Вежі» про те, що у новий альбом увійде бонусний трек – ремейк на стару пісню гурту із голосом Сергія «Кузі». Більше читайте у розмові.
“Брати Гадюкіни”
– «Брати Гадюкіни» виступали на святковому концерті у Коломиї. Які враження від цього міста та загалом від Франківщини?
– Ми також із Західної України, зі Львова, тому час від часу буваємо у цих містах. Скажу більше, мої дідусь та бабуся із селища Ланчин, що на Франківщині. До речі, мій дід навчався у Коломийській гімназії, а батько зараз щоліта їздить гостювати у дідівську хату. Тому ці краї я чудово знаю і люблю.
– Чи не сумуєте за життям у Львові?
– Коли зараз я потрапляю з Києва до Львова, у якому виріс, я розумію, що це моє місто. Не те, щоб я не любив Київ, але Львів мені набагато ближчий.
– Багато українців із Заходу, які свого часу переїхали до Києва запевняють, що колись повернуться жити до Західної України. Чи бували у вас такі думки?
– Такі думки звісно ж є. Та у моїх 50, гадаю, ще надто рано. Але останні роки життя я б точно хотів проживати у Львові.
– Розкажіть про сучасне життя “Братів Гадюкіних”.
– Всім відомо, що помер наш друг Сергій Кузьмінський. У зв’язку із цим важко було відновити діяльність, але з часом ми вирішили продовжувати працю. Стартували ще до революції. Я ніколи не думав, що наша країна «підніметься» і буде революція. Мені завжди здавалося, що та стагнація, яка була продовжуватиметься. Думав, тільки мене не влаштовувала ситуація в країні, а піднялися мільйони.
Весь матеріал нашого альбому «Made in Ukraine» записаний ще до Майдану. Вихід альбому трішки затримувався, оскільки коли ми почали проводити репетиції для запису, як почалися події на Майдані. Йти на репетицію, коли за вікнами війна, не можна було собі дозволити. Тоді було не до музики.
Події у нашій країні спонукали до написання нового альбому, над яким зараз працюємо. Ми не зупиняємося, а навпаки активно працюємо. Ми виступаємо у багатьох містах. Нещодавно повернулися із Луцька, там виступали на фестивалі «Бандерштат».
– Яка публіка вітає під сценами «Братів Гадюкіних» сьогодні?
– Дуже різна аудиторія приходить на наші виступи. Тішить те, що нас добре сприймають молоді люди. «Брати Гадюкіни» цікаві не тільки своєму поколінню, але і 20-30-ти річним людям. Тішуся, що наша справа живе. Якби ми не були потрібні людям, то не виходили б на сцени.
– Якщо порівнювати «Братів Гадюкіних» у перші роки життя гурту та сьогодні, які зміни можете виокремити?
– Людина або змінюється, або деградує. Ми, звісно ж, змінилися: від людей, котрі просто грали і менше думали, до тих, хто більше думає та аналізує. Гадаю, у наших піснях це стало помітно: більше соціальності і менше того «батярства», яким нам часто дорікають. Одна справа, коли такі пісні ми виконували у 20, це було ще доречно, а у 50 на ті ж теми вже не заспіваєш. Я вважаю, що було б погано, якби ми продовжували наслідувати ті пісні, які грали 25 років назад. Гадаю, що і Сергій, якого з нами вже немає, писав би зараз інші пісні.
– Яким місцям надаєте перевагу для виступів: фестивалі, касові концерти, закритого типу?
– Сьогодні відбувається багато фестивалів. Ця тенденція актуальна не тільки для України, вона – загальносвітова. Чому? Раніше музиканти заробляли на записах, що було їхнім основним заробітком: вони випускали альбоми, продавали їх і мали на цьому копійку на кусень хліба. Зараз, із приходом цифрової технології та «піратства» – це вже не бізнес. Всі гурти їздять у тури з концертами. Кількаденні фестивалі – це нове віяння часу і можливість для музикантів показати себе, а людям – об’єднуватися.
– Дивлячись з висоти свого досвіду, що порадите молодим музикантам?
– По-перше, потрібно бути безкомпромісним і любити музику. Якби ми хотіли заробляти гроші, музикою ми не займалися б. Наш гітарист Андрій Партика свого часу залишив гурт і зараз працює на одному із провідних телеканалів України і заробляє непогані гроші. Гурти, котрі тільки починають грати не повинні думати про гроші. Конфуцій говорив, що це примножує злобу. Через те, що мало грошей і багато амбіцій – гурти розбігаються. Ще раз повторюся, що потрібно керуватися безкомпромісністю та вірити у те, що ти робиш.
Саундчек. Фото: vezha.org
– Чи не плануєте навчати починаючих артистів?
– Я маю академічну освіту, я контрабасист і колись навчав учнів. Сьогодні рівень молодих музикантів дуже виріс, завдяки великій кількості відео-шкіл, відео-курсів. Це навчання безкоштовне, потрібні тільки Інтернет і бажання. Зараз у мене немає часу когось навчати.
– Чи не було у думках модернізувати старі пісні, переспівувати їх, надавати нового звучання?
– Без голосу Сергія не хочеться робити цього. Відкрию вам секрет: у новому альбомі буде бонусний трек на нашу стару пісню, ми зробили ремейк із голосом Сергія. Але це постійно не будемо робити. Ті пісні залишилися у минулому і я не думаю, що їх потрібно відновлювати, нехай залишаються історією.
– Які роки з музичного життя запам’яталися найбільше?
– Для мене майже всі концерти особливі. Пам’ятаю наш виступ на фестивалі «Червона рута» у Чернівцях. Атмосфера була надзвичайна: ми виступали, коли вже сідало сонце, зібрався весь стадіон гостей. Тоді нас чудово прийняли. Наступного дня ми жили у якомусь піонерському таборі, спали там на підлогах. Тоді виявилося, що ми стали лауреатами конкурсу, зранку до нас прийшли організатори дійства і сказали, що ми вже зірки (сміється). Цікаво було, що ми не знали про конкурс, не планували отримувати жодних нагород, для нас це був сюрприз.
Сніжана САМАНЧУК
Залишити відповідь