Наталя Волкова – дружина бійця полку “Азов”, який з перших днів боронив Україну і зараз перебуває в полоні. Ще у 2014 році її чоловік зрозумів, що не може залишитись осторонь війни, яка розпочалась на території України. Тоді ж вступив до полку “Азов” і всі ці роки захищав країну. Під час облоги “Азовсталі” Наталя перебуваючи вже на Заході України, щодня очікувала повідомлення від чоловіка зі словами “Я живий”. А зараз із хвилюванням і побоюваннями очікує його повернення додому. Вірить, що обмін все ж відбудеться, а згодом й почуємо про нашу перемогу.
“Для мене війна почалась не 24 лютого, а ще у 2014 році. Ще тоді мій чоловік бувши студентом Івано-Франківського національного технічного університету нафти й газу зрозумів, що його навчання не на часі. Він підписав контракт з полком “Азов”. Тоді ми з ним ще не зустрічались та й навіть не були знайомі. Наше знайомство відбулось у Маріуполі аж у 2018 році“, – розповідає дружина азовця.
– Як відбулось ваше знайомство?
– Це відбулось за дуже дивних обставин. Коли ми обмінялись соцмережами то виявилось, що у нас дуже багато спільних знайомих, я навіть товаришувала із дівчиною, яка йому раніше подобалась. Безпосередньо наше знайомство відбулось на різдвяному ярмарку. Знаю, що у Львові, Івано-Франківську такі ярмарки – традиція. В Маріуполі це було перше таке різдвяне дійство. Саме там я зустрілась зі своїм майбутнім чоловіком.
– На початку цього року Ви відчували, що ситуація загострюється?
– на початку року я із сім’єю чоловіка дуже уважно слідкували за ситуацією у світі, ми розуміли, що події загострюються, конфлікт, який вже існував, набирає обертів. На скільки все жорстоко може бути – ми не розуміли. Керівництво полку порадило бійцям, які знаходились у форпості, які першими мали зустріти ворога, евакуювати своїх рідних. Всі розуміли, що ворог зайде з того боку і всю свою злість буде виливати в нашому місті. Маріуполь не здався у 2014 році, ми відстояли місто, ми вберегли його. Це всі розуміли, тому чоловік мене евакуював. Я думала, що все буде відбуватись так, як у 2014-2015 роках, що наші захисники одразу дадуть відсіч, влада міста все зробить для цього, що історія вже не повториться, а я просто перечекаю два тижні й повернусь.
Керівництво полку порадило евакуювати рідних, щоб хлопці не були сконцентровані на сім’ї, а зосереджувались на бойових завданнях. Щоб вони не хвилювались, де знаходяться їхні дружини, діти. Вже 24 лютого я прокинулась від того, що бомблять Київ, в мене був шок. Ми очікували, що буде війна, але такої повномасштабної ми не чекали. Тоді я зрозуміла, що чоловік не просто квапливо вивіз мене, а врятував мені життя. Пізніше займатись моєю евакуацією було б дуже складно. До того ж я дружина військовослужбовця, а такі жінки першими попадають в поле зору ворога. Ми справді боялись, що в місті навіть сусіди будуть доносити й здавати нас, бо кожен хоче врятуватись.
– Вам вдавалось спілкуватись із чоловіком весь той час, поки він був у Маріуполі?
– Мені дуже пощастило, бо чоловік писав або телефонував майже щодня. Звичайно, це не були годинні розмови про життя. Інколи я просто отримувала повідомлення із єдиним словом – “Живий”. Особливо складно було отримувати такі повідомлення після того, як почались масові бомбардування міста, коли пішли корабельні гармати, коли зник мобільний зв’язок, коли місто почали просто стирати. Дивні відчуття, коли ти жила в тому місті, знаєш усі вулиці, райони, а потім дивишся новини й розумієш, що там знаходиться твій чоловік і знайомі. Щоразу завмирає серце від перегляду таких новин. Потім я брала телефон і очікувала, щоб від нього прийшло хоч якесь повідомлення.
– Як змінився Маріуполь за останні декілька років?
– З металургійної столиці наше місто перетворилось у європейське вікно. У 2015 році, коли наше місто вистояло, з’явилось дуже багато інвестицій. В місті змінилась влада, з’явилось багато міжнародних організацій. Ми дуже раділи, що нам вже не потрібно їхати в потязі 29 годин, щоб скуштувати круасани чи вишнівку, бо в Маріуполі почали працювати підприємці із Західної України. В місті відбулась велика реконструкція. Раніше не було на меті збереження архітектури, все концентрувалось на таких металургійних процесах. Але в останні роки зрозуміли, що місто може стати туристичним. В давнину наше місто було купецьким. Там знаходилось дуже багато портів, досі залишилось багато купецьких будиночків, італійські та грецькі вулиці. Ми зрозуміли, що про місто можна розповідати багато, не тільки про металургію і море. Тому Маріуполь почав змінюватись. В нас був чудовий парк “Веселка”, який постраждав у 2015 році. Місцеві називали його “Друга Голландія”, бо там було висаджено дуже багато квітів, які весь час змінювали одні одних. На свята в парку влаштовували експозиції, приїздили митці. Останні два роки ми організовували “ГогольFest”. Відчувалось, що нарешті місто розквітає, про нього говорять, його пам’ятають. А потім прийшов “руській мір”…
– Багато військовослужбовців негативно ставляться до того, коли їх жаліють. Як потрібно говорити про азовців, які зараз перебувають в полоні?
– Наші чоловіки не мученики. Вони були в щільній облозі в “Азовсталі” без змоги поповнити бойовий ресурс, без можливості отримати продукти й воду, але вони не здавались. Полк “Азов”, морська піхота, патрульні, які залишились в місті, боронили його як могли, усіма силами й ресурсами. В них був величезний бойовий дух. Я, як дружина азовця, коли потрапляла на конференції чи мітинги й бачила як родини бійців сидять і плачуть, коли все перетворюється на реквієм. В мене аж лють виникала в такі моменти. Мій чоловік йшов воювати. Він – воїн, а не мученик. Він сам обрав свій шлях. Так, йому потрібна допомога, але не треба знецінювати його силу. Хлопці готові були боронити місто до кінця. Скільки було звернень від командування полку, коли вони казали, щоб надали підкріплення, вони готові були боротись.
82 дні азовці перебували на “Азовсталі”, перейняли на себе більшу частину бомбардувань, хімічну зброю і так далі. Більшу частину ресурсів, яку ворог підготував до війни, він витратив на “Азовсталь”. Тож наші хлопці не мученики, вони – бійці, які перейняли на себе удар.
– Зараз Ваш чоловік перебуває в полоні. Вам вдається тримати зв’язок?
– Декілька діб тому він прислав повідомлення, що все добре, але просив коротко розповісти про ситуацію, бо в них немає можливості почути новини з України. Перебуваючи в полоні вони слухають інформацію, яку поширюють в невизнаних республіках. Казав, що вони прокидаються під гімн росії, але якщо окупанти думають, що зможуть цим зламати азовців після 82-денної оборони “Азовсталі” – ні. Зізнається, що багато бійців мають контузії, посттравматичні синдроми, але таким їх не доб’єш.
– Ви підтримуєте зв’язок з дружинами азовців?
– Так, підтримую з багатьма, а особливо з тими, хто був у Маріуполі. Всі ми зараз перебуваємо в однакових умовах, знаходимось в чужих містах. Коли були проблеми зі зв’язком, ми намагались різними способами знайти інформацію про своїх чоловіків. Хочу сказати, що в моїх подруг (ред..- жінок азовців) настрій бойовий. Ми готові не боятись, а битись. Нам справді складно, особливо тим, чиї чоловіки поранені, кого вивезли на непідконтрольну територію і звідти ще не було жодної звістки. Коли хоча б є інформація, що твій чоловік живий, то є надія, що він впорається з усім. Моя подруга досі не отримала жодної звістки від чоловіка, якого пораненого вивезли на непідконтрольну територію. Вона каже, що готова хоч зараз їхати туди, щоб хоч якось допомогти чоловікові, вона могла б вже збирати кошти на його лікування, може йому потрібний протез чи щось таке, щоб після обміну він одразу почав реабілітацію. Втім, вона не має з ним зв’язку. Подруга зверталась у Товариство Червоного Хреста, а там розводять руками. До цієї організації взагалі багато запитань. Якщо вони, як міжнародні наглядачі, взялись за це, які мають забезпечити виконання Женевських домовленостей, то мають дотримуватись своїх обіцянок, своїх обов’язків. Що означає “Ми не знаємо”?
– Які обіцянки Вам, як дружинам азовців, дає влада, командування?
– Ми від своїх чоловіків отримали інформацію, що обмін може відбутись десь через три-чотири місяці. Ми не тішимо себе, що через тиждень наші хлопці будуть вдома. Я розумію, що перемовини – складний процес і не варто розголошувати усі деталі. Але дуже не хочеться, щоб в цьому затишші всі забули про наших чоловіків. Також я знаю, що в тих місцях, де тримають наших хлопців, є багато волонтерів, про яких чомусь не говорять. Це волонтери, які не мають військового досвіду, а прості люди, які за свої кошти намагались евакуювати цивільних, залучали власні автівки, привозили продукти, коли місто було в облозі. Не зважаючи на те, що більшість тих харчів забирали окупанти. Всі ми знаємо, що машини волонтерів обстрілювали, а вцілілих забирали в полон. Офіційно ці люди вважаються безвісти зниклими.
– Чи траплялись Вам недобросовісні люди, які начебто могли допомогти за гроші?
– Нас попереджали, що можуть якось дізнатись інформацію про азовців, телефонувати їхнім родичам і вимагати гроші за викуп з полону. Але ми розуміємо, що ті шахраї не мають жодного впливу на обміни й все інше. На емоціях можна зробити дужне багато, але головою потрібно це розуміти. Навіть якщо ми віддамо якусь суму, то ніяк це не врятує когось із наших хлопців, а гроші підуть окупантам. Кошти в економіку росії – це бомби на території України.
– Як Вам Івано-Франківськ?
– Мені здається, що Івано-Франківськ навіть трішки менший від Маріуполя. З архітектурою у вас все інакше і до цього треба звикнути. А ще до одностороннього руху на деяких вулицях і до кругових провулків.
– Які висновки мали б зробити усі українці й що зрозуміли за цей час особисто Ви?
– Свої висновки я зробила ще у 2015 році. Дуже хочеться, що ми більше не наступали на ті самі граблі. Це столітня війна. Скільки можна? Ми постійно думаємо, що це брати, а насправді – кати. Ми повинні через надзусилля вистояти й допомогти нашим військовим. Ніхто не каже всім братись за зброю чи перераховувати шалену суму коштів, але потрібно припинити казати, що це не твоя війна. Снаряд прилітає у твій або сусідський будинок, тому це війна кожного із нас. Не потрібно казати, що це війна виключно політиків, бо не путін особисто летить в літаку і скидає снаряди й не він в Бучі ґвалтував наших дітей. Це робили такі самі росіяни. Тільки могила виправить таких людей.
Ми маємо заборонити російську культуру. Годі думати, що політика і культура – різне. Ми живемо в час ринкової економіки й все має свою ціну. Всі ваші перегляди на російських ютуб-каналах, прослуховування на музичних платформах поповнюють бюджет росії. Блогер чи музикант отримує гроші за перегляди, сплачує податки, а потім у вашому місті лунає повітряна тривога. Кожен має розуміти, що всі ми відповідальні за ситуацію в нашій країні.
Рано чи пізно із фронту повернеться дуже багато хлопців. Жодних феєрверків з нагоди весілля – цього не має бути. Люди повернуться зовсім іншими. Вони можуть сприймати все зовсім інакше і не варто провокувати їх. Важливо, щоб через два-три роки після перемоги ми не забули про тих, хто її здобував. Життя налагодиться і ми перестанемо зважати на цих людей. Ми маємо це занести в підручники, пам’ятати, що в кожному місті є люди, які пережили пекло. Саме завдяки їхнім зусиллям, ви не маєте посттравматичних синдромів, можете гуляти містом, слухати музику.
Олена Коновалова
Христина Ткачук
Залишити відповідь