З презентацією нової книги до рідного міста Станіславова приїхала Катерина Бабкіна. Катя поділилася розповідями про народження себе як письменниці, створення нової книги, та вплив кривавих подій на те, що виходить з-під пера.
– Катю, ти з Івано-Франківська. Розкажи де ти народилась як письменниця?
– Це абсолютно точно сталося у цьому місті. Я почала писати, як тільки навчилась оперувати словами. Відразу, коли я їх вивчила, я стала складати їх у віршики, за прикладом тих, яких мене вчили у дитинстві. Пізніше писала схожі на вірші, які вчила у старшому віці. З часом я зрозуміла, що можна самому брати і писати книжечки. Так і не попустилася цієї думки. Геолокально точно це сталося тут. Моя перша збірка видана у Івано-Франківську, у «Лілея-НВ». Круте відчуття, коли виходить справжня книжка, яку продають у магазинах.
– Зараз ти не проживаєш у Франківську. Коли і чому ти поїхала?
– Я поїхала вчитися і не повернулася. В 16 років закінчила школу і поїхала вчитися на міжнародну журналістику. У Франківську не було журналістики, а у Львові не дуже хотілось навчатися. Це не секрет, що на той час західні вузи були дуже корумповані. У Києві мене взяли охоче, тому що я була переможницею великої кількості творчих конкурсів та олімпіад. Київ здавався мені ближчим до чогось сучаснішого. Хоча дослідивши їхній Інститут журналістики, я розумію,що Львів в цьому плані трішки прогресивніший. Словом, і так без сенсу це все навчання було, тому що я почала працювати вже з першого курсу, це і було моє навчання.
– Часто приїжджаєш погостювати до Франківська?
– Тут у мене дуже багато близьких і друзів. Але, нажаль, я потрапляю сюди не часто. З друзями бачимося частіше у Києві чи за кордоном. Останні 6 років я буваю тут тільки із презентаціями книжок.
– За твоїми сюжетами покладені короткометражні фільми. Чи консультувались із тобою режисери стрічок, та чи все тебе влаштувало у стрічках?
– Їх є кілька. Один з яких – «Зло», фільм Оксани Казьміної. Вона не радилась зі мною про зміни у сценарії, але вони були мінімальні. На той час, коли знімали стрічку, мене не було в країні. Я не з усім погоджуюсь у цьому фільмі. Якось я представляла це кіно у Нью -Йорку на фестивалі. І мала здійснити промову про власний сценарій. Тоді до мене підійшов якийсь дядечко і сказав: «Ви говорите окремо про книгу, і окремо про фільм. Вам здається, що фільм далекий від сценарію». Це правда, але у режисера на це теж є право. Ще один фільм про який згадаю – це «Кончений». Мені дуже симпатична Ріта Кузьміна, як діяч та молодий режисер. Сценарій вона взяла без дозволу і зняла фільм без жодної моєї згоди. На той час я була у Бухта Халонг, що у В’єтнамі. Там я отримала повідомлення про те, що вона зняла кіно за моєю книгою, і отримала мало не всі нагороди на україномовному кінофестивалі «Відкрита ніч».
– Чи були у тебе творчі перерви? Коли і з чим це пов’язано?
– Так, було таке. З 2002 року. З того часу до 2011 року я багато працювала як журналіст. Вела авторську радіопрограму під назвою «Есеїстика». Тобто фактично я щодня писала оповідання.
– Що тобі потрібно для того щоб творити?
– Загалом мені потрібен цілий світ. Але у мене немає ніяких фокусів із здобуттям натхнення. Десь існує ідеальний світ, де б мене лишили у спокої, де немає справ, де довкола тихо і тепло, там я можу писати безкінечно. Тому, мабуть, нічого не потрібно. Я ношу це із собою, як черепашка хатку.
– Що тобі ближче поезія чи проза?
– Немає різниці. Для мене це один вид душевної роботи. Абсолютно не розрізняю для себе. Всім здається, що письменник що бачить про те і співає, але це не так. Він накопичує досвід, а потім його інтерпретує у різних формах. Це робота кількох років.
– Чи вплинули криваві події нашої країни на твоє письмо?
– Дуже. У цій книзі багато про війну. Ніяк не можна від цього відійти. Інколи перечитую вірші написані впродовж 3 останніх років, і розумію, що це все про війну. Тоді, я починаю вибачатись перед аудиторією, бо розумію, що Майдан, війна, перебудова розвитку, чи хвороби вставання з колін – це все пролізає у кожен текст на рівні метафорики, на рівні підсвідомості. Нікуди від цього не подітись. Воно дуже сильно на мене впливає. І я переконана, що і на всіх інших авторів також.
– Про що книга «Щасливі голі люди»?
– Книжка про травматичні досвіди. Про те, як сформувались кілька поколінь людей. Раніше із зламаними долями, а зараз активно творчі чи політичні люди. Звідки вони прийшли і чому саме вони такі поламані. Назва могла бути такою – «Поламані, але живі люди».
– Чому така назва? На скільки людина є голою по свої суті?
– Все, що ми робимо – ми прикриваємося. Ми приходимо у цей світ голі, абсолютно наївні і відкриті. Потім цей світ починає нас пиз…ти, і впродовж всього життя ми прикриваємось, щоб нас не боліло, і щоб ми далі могли провадити свою життєдіяльність. Мені здається, що під тиском різного роду пошкоджень формується наша особистість.
Катерина Богданівна Бабкіна (22 липня 1985, м. Івано-Франківськ) — українська письменниця (поет, прозаїк, сценарист та драматург). 2006 року закінчила Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Сніжана САМАНЧУК
Залишити відповідь