Ми йдемо селом, що знаходиться на Івано-Франківщині. Звертаємо увагу на вовну, яка сушиться на паркані угіддя і розкладена на траві. Двоє хлопчаків біжать дорогою, несуть кольорові ліжники. Це тут звична справа. Ми у Яворові — столиці ліжникарства.
ВСЕ ПОЧАЛОСЯ З ХАТИ ПАРАСКИ
Параски Шкрібляк-Король у шістдесятих роках перша почала фарбувати вовну і вигадувати різноманітні орнаменти у селищі. Звичайно, тут ткали і до Параски, але саме вона організувала це у школу. Ще досі достовірно невідомо чому це ремесло прижилося саме у Яворові, адже тут немає достатньо сировини для створення ліжників. Можливо, спочатку вовни було вдосталь, але зараз її переважно закуповують із Закарпаття. Та й процес створення ліжника є досить клопітким. Навички ткати передавались з хати до хати, ця традиція й живе дотепер.
“Мене навчила з дитинства ткати моя мама. Це у нас традиційне у селі. Передається з покоління в покоління. Від бабусі до мами, від мами до дочки. Це ткацтво живе вже понад 100 років. Воно якось так засіло і збереглося до сьогоднішнього часу. Кожна жінка і господиня в цьому селі вміє ткати. Також вчить своїх дітей, щоб передавалося й далі.” — розповідає майстриня Руслана Гончарук.
СПОЧАТКУ БУЛИ ВІВЦІ
Для того, щоб зробити ліжник потрібно правильно обробити вовну. Спочатку вівцю стрижуть, потім вовну заливають парою, добре вимивають, розчісують. З дороги бачимо на подвір’ї шматки вовни, яка сушиться — заходимо у двір запитати власника.
“Ми закуповуємо вовну в Ясіня. Потім просто йдеме сі на ріку. Спочатку її у гарячій воді миємо. Потім у холодній вимиваємо. Зараз так розвішано отепер є, то вона майже готова. З того роблять потім усяке.” — розповідає Чорниш Василь.
[vc_row][vc_column][vc_column_text][/vc_column_text][vc_gallery type=”flexslider_slide” interval=”3″ images=”85604,85603″ img_size=”full”][/vc_column][/vc_row][vc_row][vc_column][/vc_column][/vc_row]
Наступний етап: сортування вовни за кольором, а вона буває білого, чорного, сірого кольору. Можна її навіть фарбувати. Далі з неї створюють кужіль — сировину для прядіння. Кожну пряжу нитки потрібно заправити у верстат. Тепер можна ткати. Після пряжі ліжник виходить рідкий. Його потрібно збити у валилі, щоб він набрав відповідної форми. Опісля, знову його розчісують граблями. Процес за рахунок технологічного розвитку став простішим, але праця все одно є клопіткою. На виготовлення одного ліжника потрібно витрати від однієї доби до тижня.
“Це вже трохи легше, бо наприклад, давно, років п’ятдесят назад, то ж вручну розчісували. То тепер є такі великі машинки, що закидаєш, але все одно тре закинути, забрати, але вже набагато легше. Уже після граблів получаєсі така пухка вовна.” — додає майстриня Люба Рибенчук.
ВІД ЛІЖНИКІВ ДО ФЕШН-ІНДУСТРІЇ
Пані Руслана лиш приїхала з показу на Івана Купала, вже збирається на виставку за кордон. Також вона співпрацює з київським брендом одягу. Її вироби це переважно гуні і ліжники. Гуні — це традиційні кожухи з овечої вовни.
“Гуні використовували вівчарі від звірів, від морозів. Також дарували гуні при народженні дитини. Коли хрестили дитину, оповивали гунею, а також коли було весілля дарували гуні. Це традиційне гуцульське вбрання. Тому, я взяла це за основу, цю традицію. Тепер використовую сучаснішу. Може людина вдіти в любий час, любий день, просто як сучасний одяг. “— розповідає майстриня Руслана Гончарук
[vc_row][vc_column][vc_column_text][/vc_column_text][vc_gallery type=”flexslider_slide” interval=”3″ images=”85629,85631,85630″ img_size=”full”][/vc_column][/vc_row][vc_row][vc_column][/vc_column][/vc_row]
До виставки за кордоном пані Руслана підготувала ліжник “Ukraine”. Ткати пані Руслана почала з дитинства. Це сакральна традиція.
«Спочатку жінки пробували кожен собі ткати, бо це була потреба гуцулів зігрітися. З вовни почали виробляти такі покривала які гріють і взимку не холодно. Вони на початку були такі довгі, на 5 метрів, щоб постелити і одразу накритися. А також, вовна була тоді ще лиш біла і сіра, не кольорова. Попри традиційне господині хочуть вкласти щось своє, щось нове, гарне, сучасне. ” — додає Руслана.
[vc_row][vc_column][vc_column_text][/vc_column_text][vc_gallery type=”flexslider_slide” interval=”3″ images=”85635,85636,85637″ img_size=”full”][/vc_column][/vc_row][vc_row][vc_column][/vc_column][/vc_row]
ВАЛИЛО, БО ВАЛИТЬ
Таких валил є три на все село. Для такого обладнання важливий доступ до річки. Миколі дісталось воно від прадіда. Чоловік пригадує, що колись у селі було аж тринадцять валил. А також, був час, коли воно було лиш одне на все село — у нього в дворі. Це своєрідна пральня, останній пункт створення виробу. Середнього розміру ліжник перебуває там близько трьох годин.
“Воно збиває ліжник на сорок сантиметрів. Він тоді робиться менший. Воно калатає. Внизу дно півкругле, як у пральній машинці. По кругу ліжник біжить там. Попадає під тиск. Збиває, пресує. Це наш прадід мав таке валило, потім мав дідо, а потім мені передалось. Я його трохи переробив. Ну це процес такий дуже клопіткий.” — розповідає Кіщук Микола.
НЕ ТАКЕ, ЯК НА БАЗАРІ
Люба Рибенчук почала ткати з дитинства. Вчили її бабуся і мама. Щоб маленька Люба дістала до верстату, ставала на лавку. Люба з того часу удосконалює свої вміння. Їй подобається додавати щось нове, кожний ліжник з рук майстрині — унікальний.
“Спочатку ткала на базар, такі звичайні ліжники, базарні, але потім захотілось, щоб кожний ліжник, то щось інакше. Була така ситуація, що були на базарі в Косові. Підійшли покупці, хотіли два однакових, в мене було двадцять, то двох одинакових ми не знайшли. Кожний ліжник, хоч невеличка, але відмінність має бути. Ну, і так воно дотепер.” — додає майстриня Люба Рибенчук.
[vc_row][vc_column][vc_column_text][/vc_column_text][vc_gallery type=”flexslider_slide” interval=”3″ images=”85610,85608,85609″ img_size=”full”][/vc_column][/vc_row][vc_row][vc_column][/vc_column][/vc_row]
Крім ліжників, Люба моделює кептарики, тче коврики. Колись жінка ставилась до цього як до хобі, ткаючи після роботи, у вільний час. Зараз же жінка займається цим професійно, працює у майстерні “Ґушка”, що у Косові. Клубок випрядених ниток називають ґушкою.
“От ґушка від цього назва майстерні. Воно дуже поєднано, відповідає. Це є основне. З цієї ґушки тчеться виріб. Ґушка мусить бути. Тчемо любе замовлення, можна навіть намалювати собі. Мені здається, що не знаю, що треба намалювати, щоб не мож виткати. Поки що все тчеться. Прораховую, розраховую. По кольорам стараюсь, щоб гама кольорів відповідала.” — розповідає майстриня Люба Рибенчук.
[vc_row][vc_column][vc_column_text][/vc_column_text][vc_gallery type=”flexslider_slide” interval=”3″ images=”85665,85666,85667″ img_size=”full”][/vc_column][/vc_row][vc_row][vc_column][/vc_column][/vc_row]
ЛІЖНИКИ — НЕ ЛИШЕ ЗИМОЮ
Традиція ліжникарства — є унікальною візитівкою Яворова. Різнобарвні орнаменти — це дуже красиво, проте не всі належно цінують цю важку працю.
“Тепер менше роблють і менше продається. Раніше не було проблем, що можна не продати. Все, що брав з собою — мож було продати. То тепер сезонно. Коли починає холодати, то купують-купують. Весна, літо — то менше. Не всі розуміють, що під ліжником можна спати влітку. І це набагато краще, ніж під ковдрою. Він хоч теплий, але фільтрує повітря.” — додає майстриня Люба Рибенчук.
Сучасні майстрині оновлюють дизайн. Так, окрім звичайних орнаментів таких, як: “кавалерські очі”, “кривих” з’являються поєднання кольорів багряної осені, як на ліжнику майстрині Руслани Гончарук. Яворівська мода на гуцульське шириться і по за межами України. У авторському пальті майстрині Наталії Кіщук час від часу відвідує події співачка Джамала. Яворівські ліжники беруть участь у презентаціях за кордоном, закохують у гуцульську культуру.
[vc_row][vc_column][vc_column_text][/vc_column_text][vc_gallery type=”flexslider_slide” interval=”3″ images=”85644,85645,85646″ img_size=”full”][/vc_column][/vc_row][vc_row][vc_column][/vc_column][/vc_row]
Наталка КУРСИК
Залишити відповідь