Вона вже двічі втікала від війни, а опинившись в Івано-Франківську почала допомагати дітям, які теж на собі відчули, що таке російська агресія. Попри постійні переїзди і пошук безпечного місця, Вікторія не сумнівається, що її рідний Луганськ теж скоро буде звільнено.
Вікторія Меркулова до 2014 року навіть і не думала покидати рідний Луганськ. Та вже у свої 17 років змушена була попрощатись із рідною домівкою і шукати прихисток в Харкові. А все через війну. У лютому цього року Вікторія знову відчула ті ж емоції, як і 8 років тому, і знову довелось втікати від ворожих куль.
Вікторія: “У 2014 році мені довелось виїхати до Харкова. Перший досвід переселення дався мені дуже складно. Через війну моє доросле життя розпочалось у 17 років… Я опинилась сама у величезному місті: без батьків, друзів, знайомих”.
Перша евакуація далась Вікторії нелегко, бо вона залишилась наодинці в чужому місті, розповідає наша героїня. Впродовж першого року життя в Харкові їй так і не вдалось знайти друзів. Весь час Вікторія боролась із непереможним бажанням повернутись додому, а ще – багато плакала.
У 2015-му все ж вирішила поїхати в Луганськ. Дівчина очікувала побачити рідне місто, знайомі місця, родичів, друзів, а зустріла те, що вціліло після обстрілів.
Вікторія: “Перша поїздка додому вразила мене до глибини душі. Я не могла розпізнати своє місто. Там залишилось дуже мало людей, більшість магазинів зачинені, повсюди чужі прапори, дивні рекламні щити, багато військових на вулиці, а на телеканалах транслюють одні новини. Коли ми перебували на вулиці, мама постійно казала: “Говори тихіше”. Тоді я зрозуміла, що дому в мене більше немає. Це дуже складно пояснити. Ніби він є: ті ж стіни, меблі у кімнаті, та ж вишня за вікном, але все стало чужим. Та навіть місто стало якимось тьмяним, сірим, ніби хтось притрусив його пилом”.
Перша поїздка додому дала зрозуміти Вікторії, що звичного їй міста вже немає. Та життя продовжується, тож варто налагоджувати свій побут вже в нових умовах. Ще чотири роки дівчина прожила в Харкові, а потім переїхала в Краматорськ, де і застали її вже знайомі звуки вибухів. Та про це пізніше…
За освітою Вікторія педагог. Вже багато років дівчина мріяла заснувати освітній центр для батьків та дітей. В Краматорську швидко знайшла роботу і життя ніби увійшло у звичне русло.
Вікторія із сином в Краматорську
Вікторія: “Я працювала у приватному освітньому центрі педагогом раннього розвитку з дітками від 1 року. В Краматорську я жила до 24 лютого 2022 року. Ще за тиждень до початку повномасштабної війни, в думках я вже почала прощатись із містом, була впевненість, що от-от все почнеться. Пригадую, тоді я зібрала документи, речі, а також разом із чоловіком вирішила, куди ми поїдемо. Залишилось тільки чекати…”
Відчуття не підвели Вікторію. Чи то спрацював вже отриманий досвід в Луганську, чи може жіноча інтуїція. Та зібрані валізи вже дуже скоро стали в пригоді.
Син Вікторії під час евакуації
Вікторія: “Десь о 5-тій ранку ми прокинулись від гучного вибуху – вдарили по аеродрому. Тоді ми жили на 9-му поверсі й з вікна було видно весь обрій. Я розплющила очі й подумала, що вже почалось. Встала, підійшла до вікна, а тоді пролунало ще два вибухи й все довкола ніби стало червоне. Раптом мене охопив страх”.
Вікторія із чоловіком почала виносити речі в машину, розбудила 3-річного сина і знову залишила дім, місто і все, чим жила останні три роки.
Вікторія: “Ми забрали родичів і виїхали з міста. Я вже була готова до цього, не дозволяла поганим думкам оселятись в моїй голові, але все ж серце не переставало імпульсивно калатати, а руки неконтрольовано трусились. Ми вже знали, що будемо їхати в Закарпатську область до родичів. Наш шлях з Краматорська до Закарпаття тривав 5 діб”.
Вікторія розповідає, що шлях, який тривав 5 діб – це не просто дорога до родичів, а окрема історія. За ті дні дівчина побачила стільки добра, що не могла й повірити в те все. Її сім’я відчувала, що не сама, бо на кожному кроці їм зустрічались люди, які готові були допомогти всім, чим можна.
Вікторія: “Це окрема історія про добрих та відважних українців. Про те, як всіх нас об’єднала біда, як ми вміємо допомагати й підтримувати одне одного. В одному місті нас зустріли люди, з якими ми бачились вперше в житті. Дізнавшись, що нашому сину в той день виповнилось 3 роки, вони купили подарунки, оздобили дім повітряними кульками, спекли великий торт. Наступного дня, вже в іншому місті, ми зупинились в старенькому готелі. Вранці на першому поверсі я побачила великі контейнери із варениками, пиріжками. Я запитала, чи можна це купити, щоб поснідати. А мені відповіли, що їжу можна брати безплатно, бо її приготували місцеві жінки, які знали, що в готелі ночують біженці. Вони щоранку приносили домашню їжу в готель і просто залишали її для людей. Повсюди на дорогах стояли волонтери, які пригощали бутербродами й теплими напоями, допомагали знайти прихисток для ночівлі”.
Така небайдужість людей дуже вразила Вікторію. Та все ж страх, хвилювання за рідних не покидали дівчину. Приїхавши до родичів, Вікторія все ще не могла відчути спокій. Як і тоді, 8 років тому, вона знову багато плакала і думала про дім.
Вікторія: “У перші місяці війни я постійно моніторила новини, багато плакала та нервувала. Мені не хотілось їсти. По всій країні розкидані мої родичі й друзі. Щодня я телефонувала їм, дізнавалась як в них справи. Мій брат живе в Харкові, в нього онкологія, тому нервувати йому заборонено. Всією родиною ми вмовляли його виїхати з міста, дуже хвилювались за нього. Вже через два тижні він здався і вирішив покинути Харків. Понад добу він із дівчиною просидів на вокзалі. Через постійні обстріли потяг не міг прибути на платформу. Ми просто сиділи біля телефону і чекали, коли він зателефонує і скаже, що вже в потязі”.
Кажуть, що час лікує. Втім, чи справді це так? Можливо, людина просто звикає до нових умов, вчиться жити інакше і приймає відчуття, ніби все позаду. Так і з війною. Спочатку ми не могли спати, жахались кожної новини, не вірили, що можна жити “під сиренами”. Та попри все, з кожним новим днем відновлюємо звичне нам життя.
Вікторія: “Потім я звикла. Ми звикаємо читати жахливі новини про чергові обстріли, бачити кадри руйнувань, звикаємо до війни. Це жахливо, але ми адаптуємось. Вкотре вибили мене з рівноваги новини з Вінниці, коли в липні там влучили в торговий центр. Тоді я знову багато плакала і злилась”.
А згодом на Вікторію і її сім’ю чекав черговий переїзд. Цього разу нове місто Вікторія обирала інтуїтивно. І так поселилась в Івано-Франківську.
Вікторія: “Скажу без перебільшень, що нам тут сподобалось одразу. Багата історія, чудова архітектура, парки, розвинена інфраструктура, багато дитячих майданчиків. Адаптувались легко, бо перший місяць ми гуляли містом по 5-6 годин, ходили на екскурсії, відвідували ляльковий і драматичний театри. Перша складність виникла із дитячим садочком. Мене одразу попередили, що в ДНЗ великі черги”.
Та спокійно пережити черговий переїзд, зізнається Вікторія, їй допоміг психолог. Саме під час спілкування із фахівцем вона зрозуміла, що не варто прив’язуватись до стін, речей, бо головне – щоб рідні були в безпеці.
Вікторія: “Мій дім – це Україна. Я можу адаптуватись у будь-якому місті, бо вже неодноразово це робила”.
Не оминула Вікторію і критика щодо мови. Розповідає, намагається не звертати увагу на людей, які сіють ворожнечу між українцями. Втім, одного разу все ж їй “прилетіло” від небайдужого перехожого. А сталось це під час її телефонної розмови з мамою.
Вікторія: “Я розмовляла з мамою і збоку почула агресивні зауваження. З місцевими ми одразу почали розмовляти українською. На роботі говоримо виключно українською, але в сім’ї використовуємо російську. В Луганську я навчалась в україномовній школі, тому великої проблеми із мовою не відчуваю. Моєму чоловікові набагато складніше, але він вчиться. Із сином вчимось українською мовою, читаємо казки, співаємо народні пісні”.
Знову розпочинати все спочатку, але вже в Івано-Франківську, Вікторія вирішила із пошуку роботи. Дівчина одразу знайшла декілька вакансій, але Благодійний Фонд, в якому зараз працює, знайшла випадково.
Вікторія: “Я привели сина на заняття в Благодійний Фонд “Голоси Дітей”. Там поспілкувалась із психологами й вони дізнавшись, що я – переселенка, запропонували мені роботу. В той час вони шукали координатора в осередок, який нещодавно відкрився”.
Благодійний Фонд “Голоси Дітей” працює ще з 2015 року. Психологи Фонду зосереджуються на психологічній та психосоціальній допомозі дітям та їх родинам, які постраждали від війни. Зараз осередки Фонду працюють у 5-ти містах України: Івано-Франківськ, Львів, Трускавець, Чернівці, Берегово.
Вікторія: “Ми надаємо допомогу не тільки тимчасово переміщеним особам, а й місцевому населенню, бо важливо розуміти, що абсолютно кожна дитина в Україні так чи інакше постраждала від війни.
Психологи Фонду надають індивідуальні консультації, організовують групи підтримки, проводять майстер-класи, свята, розвиваючі заняття, кіновечори, екскурсії.
Ми намагаємося створити умови, у яких права дітей будуть захищені, розкрито їхні внутрішні сили та спроможність опиратись викликам війни. Усі діти мають право бути почутими, зростати вільними людьми вільної країни”.
Спеціалісти Фонду працюють із травмою війни, депресивними розладами, тривогою та поведінковими порушеннями. А в перспективі, ділиться Вікторія, планують розвивати інклюзивний напрямок, адже діти із нейророзвитковими порушеннями ще більше страждають від того, що відбувається довкола.
Вікторія: “Також ми активно розвиваємо гуманітарний напрямок роботи. Фонд скоординував більше 60-ти тон гуманітарної допомоги, направив адресну допомогу для 1500 людей та виступив спонсором евакуації більш ніж для 2000 родин, сплатив понад 160 реабілітаційних курсів для дітей з інвалідністю. Впродовж серпня тільки в Івано-Франківську ми роздали майже сотню наплічників для учнів 1-5 класів”.
Поки Вікторія працює на фронті благодійності, на військовому фронті перебуває її тато. Він захищає свою країну і не покидає надій, що колись над Луганськом замайорить синьо-жовтий прапор.
Вікторія: “Тато мріє, що скоро Луганськ буде звільнено і він повернеться додому. Може тоді й в мене з’явиться відчуття, що десь там є мій дім… Рідний і знайомий ще з дитинства”.
Христина Ткачук
Залишити відповідь